Злітна смуга раптово здригнулася та почала кудись стрімко втікати. Будинки враз стали халупками, а люди — мурашками. Десь поруч, зовсім поруч, плавилося сліпуче аж до болю південне сонце. А знизу було місто серед гір, укритих сніговими шапками. Ось блиснуло озеро поруч зі школою. Рідні стіни здавалися покинутими й нікому не потрібними. А ось і наш дім на околиці. Я пізнав би тебе серед тисяч таких самих! І ось ми розлучаємося назавжди. Назавжди! У це важко повірити. Зараз ми не знаємо, що дуже, дуже скоро нам снитиметься запах гарячих таджицьких коржів. А в новинах ми чекатимемо вістей із Душанбе. Зараз ми просто біжимо з цієї роздертої війною землі туди, звідки все починалося.

Тітка Валя нікуди не могла поїхати. Вона народилася тут у тридцятих і добре пам’ятала блискучі очі батька, коли він водив її на новий вокзал та, притиснувши до запилених грудей, кричав:

— Дивись, яка машина!

А мати показувала їй нову школу, де сама вчила дітей географії. І Валька вже рахувала дні до вересня. Проте раптом все змінилося. Батько обійняв маму і вколов щетиною Вальку, сів у свій потяг й поїхав із людьми у зеленому одязі. Відтоді в очах у матері з’явилися виснажливі сльози чекання. У грудні прийшла похоронка із відміткою «зник безвісті», і мати перестала навіть плакати. А потім був травень. Усі сміялись, і плакали, і кричали «Перемога!»

Минуло декілька років. Валька закінчила школу та вступила до інституту. Вона так хотіла стати вчителькою! І нарешті вона закохалася! Павло був на рік старший, вмів грати на гітарі та дуже любив гори. Вони часто ходили у походи. А навесні вирішили одружитися, проте не встигли...

Весь загін ще спав коло гуркітливої гірської ріки. А Павло дерся вгору — туди, де росли ці красиві квіти. Він хотів подарувати їх найкращій дівчині на світі. На зворотному шляху він раптом зірвався. Валька мовчки вила на Пашиній могилі й вирішила бути вірною йому до гробу. А потім був її перший клас — ці моторні дітлахи, яких вона боялася й любила одночасно.

І ще вона знайшла Його. Він покликав її одного разу коло храму, й вона, не в змозі пройти повз нього, увійшла в ці ледь відчинені двері. Всі навкруги казали, що Його немає, і космонавти Його не бачили. Валя багато натерпілася за цю дружбу з Ним, та зраджувати Його не хотіла. А Він вчив її любити їх усіх не зважаючи ні на що. Храм був єдиний на все місто, і всі з подивом спостерігали, як щовесни тітка Валя виходила звідти особливо радісною і всім говорила «Христос Воскрес!».

І ось уже надворі дев’яності. Стародавня земля охоплена полум’ям. Всюди гуркочуть танки, на околицях ухають гаубиці. Всі, хто можуть, утікають звідси поближче до Дніпра чи Волги. А куди бігти тітці Валі? В неї на весь світ тільки дві могили на цвинтарі — мамина й Пашка. І ще там був храм, де вона зустріла Його. Він ніколи не полишав її і був з нею навіть у ці страшні хвилини.

І ось знову вечір. Вона вдягає своє охайне пальтечко, бере сумку та розкладний стільчик і йде у магазин за хлібом. Привезуть його лише вранці. У черзі в основному чоловіки, усі спітнілі та злі. Та ось нарешті показалася заповітна машина, на бортах якої спіле колосся обрамляло привабливий хлібний надпис. Трясучись по вибоїнах, вона заїхала у двір і стала. Всі ринулися до неї, забувши про будь-яку пристойність, простягаючи вперед затиснуті в кулаках м’яті купюри. За півгодини неймовірної товкотнечі тітка Валя опинилася перед гладким чоловіком у засмаленій тюбетейці. Він вирвав з її рук акуратний папірець, плюхнув у них дорогоцінну цеглину, смачно вилаявся та кинув зрештою:

— Котись у свій Росія.

Тітка Валя йшла, і сльози тихенько крапали на пильну землю. Змахувати їх вона не намагалася. Аж раптом попереду вона побачила жінку, що сиділа серед дороги. Погляд її був спрямований кудись далеко й нічого не виражав. На руках у неї спала однорічна дитина, обійнявши ручками якесь ганчір’я. Праворуч стояв брудний хлопчисько років трьох та смикав чорне, як смола, волосся матері. А ліворуч крутилася п’ятирічна дівчинка, котра схопила матір за руку, намагаючись потягнути її кудись. Де їхній батько? Скаче, мабуть, по горах із автоматом напереваги. А може, вже давно отримав свої дев’ять грамів. Витерши свої сльози та чомусь усміхнувшись, тітка Валя мовчки виклала перед ними свій сьогоднішній трофей.