Твариною керує інстинкт, який не помиляється, тому що не знає альтернатив: від вогню бігти, їжу їсти, воду пити. Людина, маючи інстинкти, ще й розрізняє «погано і добре». І робити «добре» — перед людьми й перед Господом — виявляється, набагато важче, ніж слідувати за непогрішним інстинктом. Але ця праця не обтяжує, якщо вмотивована любов’ю.

«Погано і добре»

Тимчасове і тлінне земне існування людини — тільки мить у ланцюжку подій, який може увінчатися вічним життям у Царстві Небесному або привести в задушливий морок пекельного полону. Земне життя дуже коротке — з потойбічної точки зору, звичайно. «Зсередини» ця мить іноді здається дуже довгою — особливо тому, що складається зі щоденного, щохвилинного вибору шляху. І так влаштований світ, що вірний шлях один, а невірних — безліч. І тому важко бути людиною.

У багатьох людей викликають протест психологічні тести, які вимагають обрати свій варіант відповіді, причому варіанти, що дають найбільшу й найменшу кількість балів, кричущо очевидні. Виявляється, між тим, що ми одразу розпізнаємо як правильне, і тим, що нам хотілося б вибрати, є різниця. І от наявність цієї різниці дратує — вона дає нам відчути свою постійну винність і винуватість. Ми постійно уражені почуттям провини, оскільки завжди знаємо, чи відчуваємо, або ж здогадуємося, що було «добре», коли ми все-таки вибрали «погано»: «Бо хто ж із нас не знає, що для нас добре і бажано, а що погано, чого ми всіма можливими засобами повинні прагнути уникнути» (архімандрит Іоанн (Крестьянкін).

Універсальний закон

Такого роду тест і такого роду ефект можна знайти й у Новому Завіті. Якийсь законник запитував Ісуса: Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути? Господь йому запропонував відповісти самому — і законник знав правильну відповідь: Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе. Законник бажав сам себе виправдати, та й сказав до Ісуса: А хто то мій ближній? (Лк. 10, 26-29). Ось це приклад того, як ми знаємо правильні відповіді в теорії і як шукаємо обхідних шляхів на практиці.

І тоді Ісус, щоб наповнити духом закон, який для того, хто запитував, перетворився на мертву букву, розповів притчу про доброго самарянина. Виявилося, що близькість людей визначається не відстанню, не спорідненістю, не національністю й не станом. Ісус допомагає це зрозуміти, підкреслюючи, що не можна знайти ближнього в пошуку «від себе» («хто
мій
ближній?»). З притчі випливає, що питання слід ставити «кому я ближній?» А я стаю ближнім тому, кому я «зробив милість», а не навпаки: ось мої ближні (рідні, друзі...), тільки їх і буду любити. Встановити параметри близькості на майбутнє, означити коло ближніх, обмежити любов — не можна. Близькість і любов у притчі набувають тотожного змісту: близькість з’являється через творіння добра, — а хіба це не любов?

В контексті цієї притчі нескладне правило «полюби ближнього» набуває глибокого і складного змісту. По-перше, людина зобов’язана чинити милість людям, які потребують допомоги, інакше вона не може стати для них ближнім і успадкувати життя вічне. По-друге, людина зобов’язана любити тих, хто чинить милість їй, тобто своїх ближніх. Це правило не знає винятків — і тому людиною бути важко. Але це — універсальний закон людського співжиття, принцип загальної гармонії.

«Попівське слово»

Добрий самарянин на своєму ослику ввіз у наше життя одне дуже важливе поняття — милосердя. Це надання допомоги тому, хто викликає в нас жалість і співчуття, це милість, в тому числі й «милість до грішників». Це любов до ближнього — в дії.

«Милосердя — попівське слово», — з осудом говорив Гліб Жеглов, непримиренний борець із бандитизмом. Це не просто цензура мови — відмова від «попівського слова» на практиці звелася до відмови від самого милосердя. Ставлення Жеглова до людей набуває виразної нелогічності; про невинно постраждалого Груздєва він каже: «Покарання без провини не буває». Здається, для ближнього у Жеглова немає нічого, крім осуду. І тому такий привабливий і яскравий, але такий немилосердний Гліб Жеглов отримує зневажливу оцінку: «Для нього люди — сміття».

Час іде. Уже не таврують милосердя як «попівське слово». Відновлюються храми, відкриваються недільні школи. Голос Православ’я чути навіть у переповненому рекламою, вульгарністю й політикою теле- та радіоефірі. Є православний інтернет, православна преса, православне кіно й музика. А милосердя чомусь зникає з нашого життя.

Кому я ближній?

Ось сусід, старий років сімдесяти. Він повільно вибирається з ліфта, змушуючи нас нетерпляче тупцювати на місці. Так само повільно, обережно він долає поріг вхідних дверей. Ми ж поспішаємо! Мабуть, до магазину зібрався, в руках старомодна сумка. Самотній він, треба б якось зайти, може, в магазин, в аптеку збігати, так-так, обов’язково... Потім схаменешся, що не бачив його вже деякий час. Мабуть, місяців зо два. У животі раптом виникає неприємна порожнеча, стає страшно й тоскно. Увечері з надією дивишся на його вікна, може, він просто хворіє й не виходить. Але його вікна темні, і ніщо не рятує від сорому: знав, що було добре, і знову не зробив...

Якщо дивитися на людей навколо небайдужим поглядом, то серце починає розриватися від жалю. Безпритульні діти, самотні люди похилого віку — як вони виживають? Що відчувають невиліковно хворі? Про що думають виліковні хворі, які не можуть зібрати грошей на операцію? Але як тільки починаєш їх жаліти, розумієш, що їм же всім треба допомагати. Виникає відчуття обов’язку, обов’язку допомогти й проявити заповітне милосердя — і тут же відчуття провини: обов’язком цим я нехтую. І женеш від себе цю провину, а вона не йде, якщо не постаратися забути, що є ці обірвані, голодні, хворі, самотні, слабкі й беззахисні... І пригнічуєш у собі співчуття, бо відчувати співчуття, не даючи йому виходу, нестерпно, і всім допомогти не можна, а ще справи, і вдома сім’я, і ще щось важливе... І не може людина не співчувати нещасному, але може придушити в собі це співчуття, не може не соромитися придушення співчуття, але може звикнути до мук совісті. І тому людиною бути важко.

«...дотримуватися глибокої поваги до людського життя»*

Дворічний малюк потрапив до лікарні з опіками. Матері не дозволили ночувати у відділенні, відправили додому. Щоб дитина нікого не турбувала вночі, хтось із медсестер ввів їй 4 «кубики» реланіуму. Ніч пройшла спокійно — і тільки вранці виявили, що в одурманеного малюка настала клінічна смерть. Гарячкова реанімація повернула його до життя, але сон медперсоналу дорого обійшовся дитині. Зараз хлопчику 11 років, він не говорить, не ходить, не грається — він просто існує.

*З клятви Гіппократа.

Сестри милосердя перетворилися на сестер медицини — і медицина втратила будь-який сенс. Без милосердя ця галузь таємних знань і жахливих умінь перетворюється на форму витонченого знущання. Якось мій німецький колега ні з того ні з сього заговорив про систему охорони здоров’я Німеччини. Він смакував подробиці організації системи, детально описував грошові потоки між пацієнтами, лікарями та страховими компаніями, вказував, що в цих потоках необхідно виправити. Я нагадав йому, що головною характеристикою такої системи є милосердя, і якщо вона на це не здатна, то це погана система, навіть шкідлива. Подумавши, він погодився й визнав, що в Німеччині з цим «є проблеми». Значить, не нашу бідність і не їх заможність слід звинувачувати в тому, що милосердя не стало навіть там, де воно є основою основ.

Еволюція «самості»

Близько ста років тому хтось сказав: деякі люди живуть так, ніби Бога немає. Героїня сучасного фільму, зневірившись у тому, щоб знайти кошти для лікування дитини, стає кілером. Вона мотивує свій вибір тим, що її «клієнти», бізнесмени й чиновники, «живуть так, ніби нас немає». Ось такий страшний розвиток — людина усамітнюється, відокремлюється й відсторонюється — від Бога, від інших людей, поки не залишається сама. Де ж тут бути милосердю? Абсолютизація свого «его», своєї «самості» виключає можливість існування якихось «ближніх». І ось тут починається торжество законів джунглів — перемагає найсильніший, око за око і «мені ж треба».

Але Бог є, й інші люди є — значить, позиція, яка заперечує Бога й ближніх — глибоко помилкова. Це неправильний шлях, і вічного життя так не успадкувати. Та й у земному житті самовпевнений хижак може раптово стати беззахисною жертвою. А ближніх не буде...

Це тільки здається, що бажання «допомогти всім» є такою ж крайністю, як і тваринна байдужість. Була така антирадянська карикатура на Хрущова: людина в подертих штанях обіймає земну кулю й вигукує: «Кому ще допомогти?» Так ось для православної людини все трохи інакше. Звичайно, бути милосердним до всіх, хто цього потребує, ми фізично не в змозі. Але ми можемо й повинні бути милосердними до тих, хто цього потребує і знаходиться поруч — тільки руку простягнути, адже ці люди — є! Бажання ж допомогти всім своїми руками — це теж прояв нерозумної «самості», егоїзму й гордині — адже Бог є! І тому ми можемо й повинні молитися за всіх, кому потрібна допомога й розрада, замість того, щоб безплідно мучитися горем і бідами мільйонів.

Три любові

Не випадково у притчі про доброго самарянина мова йде і про любов до Бога, і про любов до ближнього, і про любов до себе. Ці три любові не можна розділити. Адже здається, що Бога — доброго, милостивого, грізного, вічного та всемогутнього — любити легко. Любити себе — просто й приємно. Але ближній — такий несимпатичний, вимогливий, невдячний — як його любити? Але іншого виходу немає: «любов до Бога полягає в любові до ближнього, і той, хто виростить у собі любов до ближнього, разом із нею здобуває в серці своєму неоціненний духовний скарб — любов до Бога» (святитель Ігнатій (Брянчанинов).

І тому важко бути людиною.

...Навіть у храмі, серед братів-православних, іноді відчуваєш не те що нелюбов, а таку собі неприязнь до ближнього. Перед Великоднем ми пішли на соборування. Повільно збиралися люди, здебільшого старі. Кашель, приглушені скарги на різноманітні хвороби й маленьку пенсію. Зморшкуваті обличчя. Зігнуті спини. Човгання. Одяг такий, що тільки в музеї виставляти: життя в окупації. Священики в світло-зелених вбраннях починають розставляти віруючих рядами. Ті намагаються збитися в купу, тиснуться поближче до знайомих. Та що ж вони такі нетямущі, ніяк не стануть, я на роботу поспішаю!.. Нарешті почалося. Свічки, запах ладану, дим, пронизаний стовпами сонячного світла. Батюшки проходять поміж рядами, швидко малюючи хрести на лобах і зап’ястках. І я розумію, що ми тут усі — разом. Ми — воїни. Ми стоїмо рядами, плечем до плеча, готуючись зустріти ворога, якщо треба, померти, але не зробити й кроку назад. Наші командири в світло-зеленому камуфляжі нас не залишать. Ми стоїмо так уже тисячу років і будемо стояти ще тисячу. Ми — брати по зброї, і немає нічого вищого за наше братство, і братів своїх я люблю як самого себе... Це відчуття було коротким, але дуже сильним. Люди навколо знову перетворилися на дідусів та бабусь у безглуздому одязі, але для мене вони тепер — бойові побратими. Я посміхнувся: людиною бути важко. Але можна!

Переклад Тетяни Кіяшко