Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

«Тут був я»

Великі люди! Зверніть увагу, предводителю.
Бачите? Тіль-тіль вище від хмари і трошки нижче від орла!
Напис: «Коля і Міка, липень 1914 р.»
Незабутнє видовище!
І. Ільф, Є. Петров. Дванадцять стільців

Важко знайти таке місце на Землі, де б хтось не залишив відомий напис: «Тут був ім’ярек». Людина хоче, щоб про неї пам’ятали, — чому? Чого тут більше: суєтної гордині чи гострої, хворобливої самотності людини в нескінченій зміни поколінь? Видається, що саме гординя скеровує руку, котра виводить «Тут був...». А самотність людини в історії завжди лежить в основі цього напису: мене немає, а цей світ усе так само летить у просторі й часі, наче й не було нічого. Наче мене тут не було!

Марнота, марнота.. Та ж чому тоді з двох головних заповідей в одній йдеться про любов до Господа, а в другій — про любов до людини? Чи не тому, що любові до Господа без вдячної людської пам’яті може виявитися недостатньо у найвідповідальніший момент історії?

Утім, всю правду про себе ми дізнаємося лише тоді, у той момент. Та зрозуміти деякі речі можна вже зараз, якщо трохи придивитись.

Письменник

У дитинстві я дуже хоті стати відомим. І навіть не те що хотів — я цілком був певен у своєму грандіозному майбутньому. Була така, знаєте, готовність до сліпучої слави. Сумнівів не було. Марилися різні нісенітниці — «экипажи, скачки, рауты, вояжи»...

У ті далекі часи я бачив для себе лише одну славу — славу письменника. Можливо, тому, що дуже любив читати. Ще мені подобалось усяке канцелярське приладдя — ручки й олівці, зошити і блокноти, пенали й папки. Тепер я певен, що сплутав пристрасть до канцтоварів із наявністю письменницького хисту. Здібності крамаря чи комірника прийняв за талант письменника.

Мені уявлялися полиці, заставлені товстелезними томами, моє ім’я у шкільних та університетських програмах, шанувальники й шанувальниці, які ридають коло підніжжя скромного пам’ятника «на батьківщині письменника»...

Проте мої мрії про славу письменника якось оминали все, що стосується таланту до цього ремесла і праці на письменницькій ниві. Між мріями та досягненнями не було різниці. Саме мрії були головним моїм досягненням. Чистої води маніловщина та обломовщина...

Протверезили перші спроби писати. Слово виявилося непіддатливим матеріалом, де там гранітові. Сюжети та ідеї своїм убозтвом пригнічували навіть їхнього творця.

Віджурившись за знедолених мною нащадків, я полишив думки про кар’єру письменника.

Режисер

Потім мене захопило кіно. Серед сотень фільмів, не вартих витраченого на їх перегляд часу, часом траплялися справжні шедеври. Мене вразила сила впливу цього мистецтва на глядача — і я негайно побачив себе там, на сцені, перед залом, що вибухнув аплодисментами ...

Проте певне уявлення про реальність у мене на той час уже з’явилося. Пам’ятаєте, який мав вигляд персонаж Бодрова-молодшого у фільмі «Брат», коли він вирядився для замаху на ринкового «авторитета»? У мене були такі ж величезні окуляри у роговій оправі, жахливий берет і китайський пуховик до п’ят. З однією відмінністю: мій пуховик був яскраво-жовтого кольору. Як актор я б не зміг підкорити публіку. Але режисура — у моєму розумінні — вибачала певну неохайність та непретензійність у зовнішньому вигляді. Щоб геніальність була контрастнішою, так би мовити. Вигляд у мене був саме режисера, а не зірки екрану. Вибору не було: я вже бачив себе скромним, дуже талановитим режисером зі світовим іменем.

Проте мрії про славу, що невідступно насувалася, про незабутні сліди, що їх моя творчість залишила в кінематографі й душах глядачів, знову виявилися підвішеними у повітрі. Не докладаючи жодних зусиль, навіть не намагаючись щось робити, я захоплено створював нові й нові подробиці свого блискучого кінематографічного майбутнього. Час збігав, з’являлися нові кіношедеври, а моя популярність не виходила за межі моєї уяви.

Розлючений невдячністю глядачів та мінливістю творчої Фортуни, я відмовився від своєї уявної кінематографічної кар’єри.

Бізнесмен

На цей момент настали нові часи. Бізнес із кримінально карної дії трансформувався в «індивідуальну трудову діяльність», а потім і в «підприємництво». Бізнес-імперії зростали й руйнувалися; злидарі ставали мільярдерами, а мільярдери — злидарями. А головне — вони всі ставали відомими, їх любили преса й телебачення. Напевне, їх пам’ятатимуть нащадки — свої та чужі.

І от якось увечері в одній кімнаті гуртожитку зібралися мої університетські друзі. Ми всі були дуже молоді і дуже бідні. Та наші грандіозні плани сягали надзвичайно далеко. Розкішна ліпнина на стелі моєї вбогої кімнати підкреслювала контраст між нашим скромним теперішнім і нечуваним майбутнім.

Ми ясно бачили це майбутнє в клубах тютюнового диму, крізь який неможливо було розрізнити обличчя сусіда. Ми говорили про наш бізнес так, наче по всій країні вже височіли сліпучі офіси зі скла й сталі, прикрашені скромною золотою табличкою з іменем нашої фірми: «Південно-українська торговельно-промислова експортно-імпортна компанія» (як сказав би мій батько, «автомотовелофотобочкотракторний завод»).

Ми багато випили того вечора, весь стіл був заставлений пляшками; сірий від цигаркового попелу кіт тинявся серед пляшок і наполегливо вимагав харчу. Я заплющував очі, і його несамовите «няв» одразу ж трансформувалося у солодке «Піастри! Піастри!».

Проте на тверезу голову я побачив у нашому бізнесі лише ризик, небезпеку й працю. Даремно друзі переконували мене, що з ризику саме і походить прибуток; мої невдачі з письменництвом та режисурою переконали мене, що життя — несправедлива штука. Ти працюєш, мов віл, а в результаті — нічого й на мізинець. Та ж ні, дзуськи: я вимагаю непохитних гарантій успіху, слави і пам’яті вдячних нащадків! Авансом!

І поки я стояв на п’єдесталі власної гордині у цій незручній позі, мої друзі зайнялися бізнесом. І справа в них пішла.

Несправедливість

Минав час; поступово минав і вік, сприятливий для звершень. З народженням дітей переді мною ніби розверзлася безодня: я ніколи не стану відомим і уславленим. Життя скінчилось!

Мені дуже хотілося любові та вдячності сучасників і довгої пам’яті майбутніх поколінь. Роками я розмірковував над тим, що немає в цьому ані смислу, ані справедливості: я, такий талановитий, просто геніальний, скнію в забутті.

Тим часом я спробував кілька кар’єрних можливостей. Приступаючи до нової справи з палкою старанністю, я швидко втрачав до неї будь-який інтерес: успіхи вимагали чималої праці, а визнання і слава вимальовувалися як віддалена й малоприємна перспектива.

«Тут був я»

Якось ми з донькою йшли нашою вулицею. Ми трималися за руки; жовте листя кружляло в повітрі і м’яко опускалося нам під ноги. Вона тримала мою долоню своєю маленькою гарячою долонькою і зачудовано дивилася на листя в падінні. Його кружляння в налитому синню небі зачарувало її, і вона все повторювала: «Тату, а... Тату, а...» — і ніяк не могла закінчити чергове запитання.

І тут привиди втраченої слави, що ятрили мене, нарешті дали мені спокій. Я прозрів. Спершу у мене виникло дуже дивне відчуття: я відчув, немов наші кроки обертають земну кулю. Точніше, наче я свої кроками обертаю Землю, а дочка має лише переставляти свої маленькі чобітки по поверхні, а вже куля докотиться куди належить. Коли б я зупинився, листя б завмерло в повітрі і повітря довкола нас наповнилося б тишею та нерухомістю...

Мені все раптом стало гранично зрозумілим. Такі речі відбуваються в коротку мить, і ти розумієш, що світ змінився, і ти змінився, і життя більше ніколи не буде таким, яким воно було під час минулого удару серця.

Моє нове розуміння не може вбратися в слова вже кілька років. Я і тепер не певен, що знайду потрібні слова. Та мене більше не бентежать думки про славу, визнання і вдячних нащадків. Я згадую жовте листя, синє небо і гарячу долоньку у моїй руці. Ця дівчинка виросте, і якось серйозна доросла жінка раптом пригадає, як тато ричав, немов тигр, вистрибуючи з-поза крісла, й усміхнеться недоречно, а може, навіть зронить сльозу.

І якщо я буду ричати досить переконливо, щоб вразити одну маленьку дівчинку, мені не доведеться шукати слави у мільйонів землян чи дертися в гори, щоб нагадати світові: «Тут був я».

Опублiковано: № 1 (49) Дата публiкацiї на сайтi: 07 April 2011

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 10 з 10
10:07 24.12.2013 | Максим
Не знаем ничего наверняка,
Откуда бы узнать, на самом деле,
Что остаётся с нами на века,
А что забудется через неделю?
Ничтожный повод, мелочь, ерунда! -
А видится всегда, как будто нечто.
И жизнь уходит, как в песок вода,
Пока мы заблуждаемся беспечно.
За нами наблюдают небеса,
О нас тоскуют ангелы и черти:
За датою рожденья мертвеца -
Лишь черточка, а дальше дата смерти.
Паденья, взлеты, страсти и напасти,
Все то, что манит или отвращает,
Всей жизни нашей горечи и сласти -
Одна короткая черта венчает.
11:00 10.12.2013 | Наталья
"Здесь был я!" - знакомая всем фраза,
А, вернее, надпись где-нибудь.
Так себя ж, под действием экстаза,
"Награждают" за нелегкий путь.

Иль гордыня, или просто глупость
Где угодно выведет слова.
Манит лавки во дворе доступность,
Манит неприступная скала.

Но в основе надписи, конечно,
Одиночества печать лежит...
Кто-нибудь окинет взглядом спешно -
Нить контакта вроде пробежит.

"Я уйду. Меня - как не бывало.
Но, три слова - это обо мне".
Всем из нас, увы, не доставало
Памяти в какой-нибудь момент.

...Пусть она останется во внуках,
В наших детях, близких и родных,
В бархатной ладошке на прогулках
И в делах обычных, рядовых...

В утренней записке: "Люди! С Богом!
Вам - благословений в этом дне!"
И в письме, серьезном и глубоком,
Что прочтешь повторно в тишине...

В том, как первый липкий снег катали,
Падали и было нам смешно,
Ничего себе не запрещали
Из того, что нам разрешено.

...Слава и признание потомков
По большому счету - суета.
Память благодарная и только...
МОЖЕТ БЫТЬ останется в сердцах.
03:55 14.02.2012 | Андрей
Спасибо за юмор и мудрость!) Великолепная статья!
08:43 04.05.2011 | Елена
Из всех разнообразных талантов, которыми Господь щедро одаривает каждого человека, самым прекрасным (а главное - спасительным) является талант ЛЮБИТЬ. ИСТИННО ЛЮБИТЬ. И если человек, как неверный раб, не закапывает этот дар Божий в землю, то в сердце его начинают произрастать плоды. И не только для одного или двух они будут вожделенны и приятны на вкус. Доказательство - строчки Максима, процитированные Алексеем 08.04.11. ХРИСТОС ВОСКРЕСЕ! Господь посреди нас. ЛЮБВИ! ИСТИННОЙ!
19:02 02.05.2011 | Микола Київ Троєщина
Спасибо. Но хочется иногда память оставить о себе.
Попробуем еще раз :)
22:39 14.04.2011 | елена
"...впечатлить одну маленькую девочку, мне не придётся искать славы у миллионов землян..."
Спасибо!
09:48 12.04.2011 | Яна
Очень точно подмечено.

Спаси вас Господи, Максим.
21:21 08.04.2011 | Nino
Великолепно
10:10 08.04.2011 | Inna
просто нет слов! очень круто!
08:04 08.04.2011 | Алексей
>> И тут терзавшие мою душу призраки упущенной славы наконец оставили меня. Я прозрел. Сначала у меня возникло очень странное ощущение: я почувствовал, будто наши шаги вращают земной шар. Вернее, будто я своими шагами вращаю Землю, а дочке приходится только переставлять свои маленькие сапожки по поверхности, а уж шар докатится, куда следует. Если бы я остановился, листья бы замерли в воздухе и воздух вокруг нас наполнился бы тишиной и неподвижностью...
Мне всё вдруг стало предельно ясно. Такие вещи происходят в краткий миг, и ты понимаешь, что мир изменился, и ты изменился, и жизнь больше никогда не будет такой, какой она была на прошлом ударе сердца.
-----------------------
ну, вот же! ;)

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: