Олександр Дворкін. Моя Америка
Ім’я Олександра Дворкіна відомо, насамперед, у зв’язку з його боротьбою проти тоталітарних сект. Проте Дворкін — людина непересічної біографії. Після його «Афонських оповідань» читачі давно чекали продовження — спогадів про Америку, куди Олександр Леонідович виїхав у молоді роки, де закінчив Свято-Володимирську академію, учився в отців Іоанна Мейендорфа та Александра Шмемана, знав багатьох видатних людей.
Цього літа нарешті вийшла у світ книга «Моя Америка: Автобіографічний роман у двох книгах з прологом та двома епілогами». В ній, окрім пригод молодого хіпі в США, описано чимало історій з життя незвичайного інтернаціонального оточення автора, і більшість із цих людей, часто всупереч місцю свого народження і національним традиціям, виявляються пов’язані однією долею з Православною Церквою. Читач знайомиться з біографіями багатьох людей, їх характерами, подіями їхнього життя, і без пафосної риторики, за допомогою самих лише маленьких повсякденних штрихів, вихоплених з плину життя, поступово викреслюється думка: Православ’я — воістину вселенська релігія.
Протоієрей Алексій Уминский. Що я хочу від Бога
Нова книга отця Алексія, відомого московського проповідника й педагога, — свого роду правила техніки безпеки для тих, хто починає життя в Церкві. Часом обставини, що приводять людину до віри, а також гама дивовижних нових переживань заважають ступити на вузький шлях осмислено — але тим важче потім осмислено рухатися по ньому, усвідомлюючи події свого духовного життя. Автор пропонує читачеві чесно відповісти на непрості запитання щодо самого себе і своїх очікувань.
Книга може бути корисною і для того, хто вже встиг освоїтись у світі церковних свят, постів, молитовних правил. Виражені в м’якій формі, але при цьому надзвичайно тверезі зауваження священика здатні освіжити розуміння багатьох речей, що колись здалися нам очевидними, і додати нового звучання тим почуттям, що ми маємо до Небесного Отця. «Коли ми просимо у Бога про щось, то часто звертаємося до Нього, як чужі: як підлеглі до начальника, як бідні до благодійника, або як стражденні до великого невідомого і недосліджуваного джерела благодаті, зцілень і чудес, але майже безликого, невпізнанного, зовсім чужого для нас». Такі книги допомагають усвідомити, скільки зусиль ще доведеться докласти, перш ніж щиро, від серця скажеш Богу: «Все моє — Твоє, Господи!».
Андрій Кириллов
Харпер Лі. Убити пересмішника
Це не детектив і не мілітаристський роман: це дуже щира й людяна історія про дітей, які намагаються зрозуміти світ дорослих. «Історія чистої та простої любові», як казала про нього сама автор. Любові батька до дітей і дітей — до батька, а ще — любові до Іншого, якого по-справжньому пізнаєш тоді, «коли влізеш в його шкуру і походиш у ній».
Оповідач — восьмирічна дівчинка, але книга з тих, які варто читати в будь-якому віці. Погляд дитини, ще не заражений жорстокістю і забобонами юрби, часто є мудрішим і глибшим за бачення дорослого. До того ж заслуговують уваги «виховні» сторінки роману: не кожен батько зуміє просто й чесно пояснити, навіщо людині совість і як так сталося, що невинного засудили до смерті тільки тому, що в нього інший колір шкіри.
Навіть якщо американська історія і тема расизму вам нецікаві, є ймовірність, що книга захопить вас із перших сторінок. Атмосфера дитинства і життя маленького містечка передані напрочуд живо; часом здригнешся й затамуєш подих, почувши хрускіт гілок в саду сусіда-відлюдника або чиїсь кроки на шкільному подвір’ї. Але усвідомлюєш, що лякати має не ця таємничість; набагато страшніше, якщо ти не здатний вмістити просту істину: «Майже всі люди хороші, коли їх нарешті зрозумієш».
Наталія Тихонова
Скотт Фіцджеральд. Великий Гетсбі
Книга стоїть у ряду найвизначніших літературних прозрінь щодо істинної сутності «американської мрії». Є надія, що на хвилі інтересу до останньої екранізації романа її прочитає багато молодих людей.
У книзі майстерно описане суспільство Америки 20-х років минулого століття, час бурхливого карнавалу, коли за розкішшю та блиском люди ховалися від порожнечі життя. Гетсбі — людина, про яку знають всі, але якої не знає ніхто. У натовпі фальшивих друзів Гетсбі страждає від самотності. Він сам створює світ, у якому не хоче жити, з якого мріє втекти. Зміст його життя — це любов до Дейзі, яка переростає в одержимість...
Закінчуючи «Гетсбі», Фіцджеральд писав: «Мій роман — про те, як втрачаються ілюзії, які надають світові таких барв, що, випробувавши цю магію, людина стає байдужою до поняття про істинне і хибне».
Ця книга про стан душі людини, у якої є все, але немає головного. Дуже сумно, але гостро й насущно.
Марія Савенкова
