Дух Святий зійшов на Христа у вигляді голуба. Своїх послідовників Христос ласкаво називає овечками. Фарисеї удостоїлися ймення змій і роду зміїного, а Ірода вуста Господні назвали лисицею, вказуючи вочевидь на зоологічне лукавство. І так тваринний світ приходить на сторінки Євангелія як символ, як урок або викриття, і важливе місце в цьому світі займає свиня.
Копита свині роздвоєні, але жуйку вона не жує. Це означає, за єврейським розумінням, що зовні вона чиста, а всередині — ні. Це значить, що вона — символ лицемірства, і якщо змити з неї бруд, так, щоб зовнішній вигляд не ображав ні зір, ні нюх, вона постане перед нами чистою зовні, а всередині не відповідатиме релігійній нормі. Це живий аналог пофарбованої труни, що з виду гарна, а всередині сповнена всякої гнилизни й кісток мертвих. Але це ще не все. Образливий символізм свині майже безмежний. Образливий не для тварини, котра ні в чому не винна й природу свою змінити не може, а для людини, яка, за словом Златоуста, може поєднувати в собі погані риси шакала, гадюки, віслюка, кажана й свині одночасно.
Як каже Феофілакт у тлумаченні на Євангеліє, свиня так завзято й постійно дивиться в землю і риє її своїм рилом, що хребет її втрачає здатність вигинатися вгору, а отже, свиня ніколи не дивиться в небо! Лише коли її ріжуть і силоміць задирають голову, свиня вперше бачить над собою сонце й хмари, і в здивуванні замовкає.
Це секундне передсмертне здивування при вигляді неба теж образлива якість не тварини, а людини, котра може зарити свій талант у землю й землі віддати не лише фізичний труд, але й моральні поривання, залишаючись чужою Небесам до самої смерті. Перед смертю вона неодмінно здивується і вжахнеться, і можливо, завищить, що викличе в наших серцях жалість, але жодним чином не змінить трагічності ситуації.
Вона ні в чому не винна, ця рожева свинка, що водить танок з ведмедиком і зайчиком на новорічній листівці. Вона, можливо, і прогодувала наш народ у ті довгі століття, коли загарбники, дотримуючись релігійних табу, забирали з усіх дворів і коня, й овечку, і корову, але залишали поневоленим і приниженим людям свиню. За це їй навіть ставили пам’ятники. Адже її сало та м’ясо могли бути сумним аналогом манни, яким харчувалися принижені християни під рукою чужоплемінників. Та все ж її образ специфічний і повчальний.
Корова дасть молоко й курочка знесе яйце ще під час життя, і лише свиня віддасть тобі шкуру й м’ясо тільки після смерті.
Віслюк понесе на собі хазяйську поклажу, і кінь потягне за собою плуг, і лише свиня віддасть тобі шкуру й м’ясо тільки після смерті.
Пес голосним гавкотом прожене злодія та іклами захистить хазяїна, а кіт буде ловити мишей і згортатися клубочком біля ніг, коли людині сумно. Та лише свиня віддасть тобі шкуру й м’ясо тільки після смерті.
Є багато живих істот, які прядуть нитку й діляться своєю вовною, не помираючи. Та лише свиня віддасть тобі шкуру й м’ясо після смерті.
Птаха може співати в клітці, навіть хом’ячок та акваріумні рибки можуть просто милувати око, і всі інші тварини будуть корисними для людини під час життя. Свиня геть-чисто позбавлена цієї благої здібності. Усе, що в неї є: шкуру, сало і м’ясо — вона віддасть людині тільки після смерті, нестямно закувікавши й на секунду вмовкнувши, зустрівшись очима з бездонною синявою.
Таким чином, ця ні в чому не винна тварина є сумним прикладом того, якою може бути людина, а саме — такою, що нікому нічим не служить, непотрібною за життя і тільки після смерті достойною тієї залишкової поваги, що виражена в словах «про мертвих або добре, або ніяк».
Якщо ім’я якоїсь тварини й може стати прозивним, як, приміром, упертий осел, хитрий лис або підла гадюка, то свиня завжди стане попереду цього ряду й очолить його. Вона, звісно, може бути названа для підсилення мовлення брудною, і смердючою, і невдячною, але можна обійтися й без цього, оскільки саме слово «свиня», звернене до людини, є без сумніву образливим.
Та вона й схожа на людину. Окрім уже згаданих шкури й м’яса, ми навчилися брати в неї інсулін саме тому, що будова внутрішніх органів свині дуже подібна до будови внутрішніх органів людини. Вона всеїдна, як пацюк і як людина. Вона така ж живуча, як ці тварини. І це біологічне сусідство дане людині не дарма. Цим, можливо, Творець пацюка, свині й людини показує нам, що, опускаючись до рівня чистої біології, відмовляючись від почесті горішнього звання і закопуючи талант у землю, людина не буде схожою на зворушливого папужку, гордого орла чи працелюбну бджілку. Її біологічна спорідненість, позбавлена Божого помазання, відтягне її в родину пацюків і свиней, з яких перший взагалі нікому не служить ні за життя, ні після смерті, а друга здатна віддати м’ясо, сало й шкуру лише після доторку ножа до горлянки.
Про неї можна говорити на проповіді в ту неділю, коли читають про гадаринського біснуватого. Адже це Євангеліє про нещасного чоловіка, милосердного Господа, жорстоких бісів — і про свиню. Про неї можна говорити у зв’язку з притчами Соломона, котрі цитуються в Новому Завіті. Там вона, помившись, лізе назад у багнюку, а її смисловим сусідом виявляється пес, який повертається до своєї блювотини. Там перед нею не треба кидати бісер, оскільки вона може бути агресивною й, потоптавши його ратицями, може кинутися на нерозбірливого сіяча.
Так чи інакше, під час читання слова Божого наша думка буде раз у раз натикатися на цього одомашненого представника тваринного царства. І ми можемо продовжувати їсти її м’ясо й сало, оскільки закони кашруту — не для хрещених, а для обрізаних. Але ми повинні розгледіти в цій невинній істоті Божественну вказівку на спотворений душевний стан людини. Розгледіти, щоб уникнути, розгледіти, щоб зцілитися, розгледіти, щоб оплакати свинство в собі й свинство в ближньому, якого любимо. Оплакати так само й тими ж сльозами, якими оплакують ослину впертість, лисячу хитрість і холодну підступність гадюки.