На сцені стояв кошик гвоздик, зал хвилювався і плескав у долоні, в останній раз перевірили мікрофони.

— Добридень, шановні глядачі, учні та педагоги! Ми вітаємо вас на конкурсі «Учень року»! — під звуки фанфар почав акуратний хлопчик у блискучому піджаку. — І перший конкурс — «Візитка»! «Якби ти був чарівником, то...»

Усі відповідали приблизно одне й те саме: «Я зробив би усіх людей щасливими», «Я побажала б миру у всьому світі», «Хай кожен відчує, що його люблять...» Шкільні підмостки гнулися під східними танцюристками, дівчатами у російських сарафанах, групами підтримки з рідного класу, під тоненькими підборами кращих учениць і м’якими туфлями кращих учнів. Конкурс був довгим, із різноманітними каверзними запитаннями і творчими завданнями, необхідно було сподобатися журі й довести, що ти — той самий, кращий юний інтелектуал, і тоді я подумала...

... про один день. Він був багато років тому, цей урок фізкультури, коли ми бігли стометрівку. На асфальті було написано білою фарбою велике слово «СТАРТ» і розмічені лінії, по яких ми мали бігти. День був свіжим, і від хвилювання хололи руки. Там, удалині, вже готувався фізрук із секундоміром, а тут був старт, і ноги ставали якимись неслухняними, слід було впіймати той момент, коли фізрук махне рукою, — і кинутися вперед. Ми бігли в парі з моєю найкращою подругою. Так роблять навмисне — коли людина здає норматив одна, вона біжить повільніше, ніж коли їй обов’язково треба когось обігнати. Коли поруч біжить інший і його футболка майорить ледь попереду, то треба за секунди зробити так, щоб вона залишилася трохи позаду чи принаймні щоб ви прийшли до фінішу разом, коли вже ви друзі. Але я ніяк не могла бігти швидше за подругу, і мені було прикро до сліз. А через те, що було прикро мені, Ксюшка вже не могла радіти своєму результату. І тоді вона стала навмисне відставати, я відчувала це навіть за ті кілька секунд, що ми неслися по білій лінії. Ми прийшли одночасно і отримали не найкращі, але і не найгірші оцінки. Але мені цього було мало. Чому, ну чому ми не кращі? Точніше, чому я — не краща і через мене хтось іще повинен отримувати оцінку гіршу, ніж міг би? Весь день був отруєний, і ніщо не могло мене заспокоїти — ні травневе сонце, ані шоколадка, ні те, що самостійна з хімії виявилася не складною (а всі так хвилювалися!). Було гидко і важко на душі.

Ми славилися як відмінники — наша «могутня кучка». У класі зазвичай є такі люди, котрі беруть участь в олімпіадах, пишуть наукові роботи, добре вчаться і до того ж малюють стінгазети та беруть участь у святах до пам’ятних дат. Відмінники —палички-виручалочки для вчителів. Насправді стан «спокійної гордості класу» триває роками, і ти вже не прислухаєшся, коли оголошують результати контрольних і оцінки наприкінці чверті. Ти знаєш, що повинна отримати, і вчителю навіть якось незручно ставити відміннику менше, навіть якщо помилки є. Так було і в мене, зате як засмучувала і пекла будь-яка невдача біля дошки, коли порушувалася ситуація «над вічним спокоєм», у якій я зазвичай перебувала! Заради відновлення цього спокою я була готова багато на що: наприклад, залишитися на додаткові заняття з геометрії, яка мені потім так і не знадобилася, або бігати на тій же фізкультурі до нудоти, без зупинки, тільки б не отримати «4» (тоді ще ставили «4» і «5» замість «12»). Або навіщось брати участь в олімпіаді з якогось малоцікавого мені предмету просто тому, що «так було треба». Це був спортивний інтерес. Чимало оцінок я намагалася отримати просто для рівного рахунку, для того, щоб бути кращою з кращих, і моя фотографія зберігалася в якійсь папці у завуча разом із дуже гарною характеристикою. Навесні, незадовго до випускних іспитів, у журналі деякі прізвища підкреслили червоною рискою (підкреслювали тих, хто йшов на медаль, це був знак передусім для вчителів: мовляв, майбутній медаліст, поводитись особливо делікатно, можна підказати на іспиті, якщо виникне необхідність). Я не знала про значення червоних рисок, поки хтось не сказав мені, і було, пам’ятаю, якось ніяково. Але медаль отримати все ж таки хотілось. І я отримала її — з жовтого металу, на стрічці. Вона і зараз лежить десь у коробці, й хоча вона називається золотою, та вона не зі справжнього золота, та й взагалі, між нами, не зовсім справжня. Зате інші, звичайні, не найкращі учні, мої однокласники, не отримали такої. Минули роки, і я іноді шкодую, що не була звичайною, не займалася більше тими предметами, котрі справді подобалися, тягнула із надсадою цю ненависну математику, хоча ми з учителькою розуміли, що на відмінно я її не знаю і знати ніколи не буду... Але якщо ти — найкращий учень, припинити бути найкращим і стати звичайним, веселим і добрим, не так уже й просто. Я псувала нерви собі та іншим, змучувалася і мало гуляла на свіжому повітрі, писала дуже рівним почерком, взірцевим, тому що було так приємно відчувати себе найкращою ученицею.

Нині я працюю кореспондентом і часто буваю на шкільних конкурсах та олімпіадах. Там знову хтось прагне бути найкращим учнем, вундеркіндом і лідером. Сподіваюся, вони справді найкращі, принаймні, кращі, ніж була я. А якщо серйозно, то виявилося, що вміти дружити, спілкуватися і любити людей набагато важливіше, ніж відповідати навіть на найрозумніші запитання.