Любов не приходить разом із дитям.
Спочатку ти носиш його. Радієш ворушінням усередині, мрієш, надієшся. Ви — єдине ціле. Ти не бачиш свого малюка, він увесь — таємниця. І ти для себе зараз також таємниця. Усередині розвивається цілий усесвіт, це можливо знати розумом, але зрозуміти — неможливо.
Любити дитину в собі легко, по суті, ти продовжуєш любити себе. Насолоджуємося моментом.
Опустимо процес пологів. Природно чи за допомогою лікарів — дитя з’явилося на світ. Ти впізнаєш його заново — ось таке в нього обличчя... й ось такі — очі... Ти не знала його раніше, лише відчувала. А тепер бачиш. І вчишся любити.
Спочатку я не мала особливих почуттів до сина, і це лякало. Вагітність була складною, пологи — кесарів. Малюк народився слабкий, раніше терміну. Я не знала, як бути матір’ю, я просто стала нею.
Ми обоє чекали сина, хотіли його, але щось пішло не так. Тоді моя мама сказала: «Не бійся. Любов не приходить відразу. Усьому потрібен час».
Пам’ятаю, як упізнавала його. Кожного разу, коли міняла підгузки, говорила собі: «Я мама. Це — мій син. Я його люблю». Було страшно. Але мені дуже хотілось полюбити його відразу. Я викликала в собі любов.
Вона прийшла тихо. Одна моя знайома, котра також пройшла через кесарський розтин, точно пам’ятає — вона стала справжньою матір’ю на восьмому місяці життя доньки. Я — не знаю коли.
Чесно кажучи, я навіть зараз не знаю, чи любов це. Тут і надії, і жертви, й образи, і мої комплекси, і втіха. Упевнена в одному: ніхто не навчив би мене прощати, терпіти, смирятися, вірити й молитися краще, ніж син.
Ставши матір’ю, я думаю, що краще розумію Бога.