Художник Микола Пимоненко народився в сільській місцевості у... місті Київ. Були колись на околицях мегаполіса достоту гоголівські козацькі хутори. Розташовані подалі від великих доріг, загублені в байраках розсипи хат, городів, садів — їх навіть передмістями ніхто б не назвав.

Посеред такої сільської околиці особливу роль в історії культури відіграли місцевості Пріорка й Куренівка. Там жила неймовірна кількість знаменитостей. І багато художників малювали українські хати саме в цих мальовничих долинах за Подолом. Саме з Пріорки 1860-х років походив і герой нашої повісті.

Початок

Сину іконописця Миколці Пимоненку пощастило. Хлопчику не довелось мучитися з вибором життєвого шляху і професії. А поміж тим, народився він у дуже бідній сім’ї у звичайній сільській хаті.

Але вже з дитинства хлопчина їздив з батьком, що розписував сільські храми Київщини, розтирав йому фарби, ґрунтував дошки, разом з тим навчаючись у нього грамоті. Незабаром і сам Миколка почав робити пейзажні і портретні замальовки. Виходили вони на диво довершеними. Тому батько віддав його на навчання в одну з околично-київських іконописних шкіл.

А вже там талановитого учня помітив директор незадовго до цього заснованої київської Рисувальної школи Микола Мурашко — і забрав його до своєї школи. Хоча навчання там було платним і внески були зависокими для Миколчиного батька — але, помітивши незвичайний талант хлопчика, Мурашко переконав мецената своєї школи мультимільйонера Терещенка взяти Пимоненка в учні безкоштовно.

Київська Художня школа 1870 х — 90 х років була висококласним навчальним закладом для підлітків. Завдяки організаторському таланту Мурашка і чималим грошам школа швидко збагатилась чудовими скульптурами, картинами та іншими мистецькими творами, котрі мали замальовувати учні. Був прекрасно налагоджений зв’язок із Петербурзькою академією мистецтв, що дозволяла кращим учням школи Мурашка продовжити навчання в самій Академії. Менш успішні учні могли отримати від столичного вузу державний диплом, що давав можливість викладати в школах.

Микола Пимоненко скористався обома цими можливостями. Вже через три роки навчання сімнадцятирічний «школяр» став учителем малювання. А ще через три роки його екзаменаційні роботи приймає Петербурзька академія, зараховуючи юного художника до числа своїх студентів. І от, ще нещодавно хлопець із сільської хати, він переїздить до центру столиці Російської імперії, та ще й для навчання в одному з найвідоміших вузів світу.

Батько-іконописець у дорогу сказав Миколці: «Бачиш, як Бог тобі допомагає — і талант дав, і потрібних людей послав, щоб талант розвивати. Отож, чекай тепер випробовувань».

Здобуття

Випробовування не змусили на себе чекати. В Петербурзі Микола був дуже пригнічений безгрошів’ям, голодом, безуспішним пошуком підробітку — і якби не фінансова допомога, надіслана меценатом Терещенком, навчатись йому взагалі не довелося б. А згодом юнака спіткала «хвороба бідноти» — туберкульоз, — який за півтора року, стрімко прогресуючи, ледь не звів його в могилу. І хоча Пимоненко став одним з кращих студентів, отримав кілька золотих та срібних медалей (тодішній спосіб оцінки студентських картин), однак перед загрозою раптової смерті Микола незабаром покинув північний край і повернувся до Києва.

Втім, його викладачі, перш за все Ілля Рєпін і Володимир Орловський, були настільки високої думки про рівень пимоненківського живопису, що й не вважали подальше очне навчання для нього обов’язковим. Киянину дозволили просто надсилати свої полотна на виставки Академії в якості екзаменаційних робіт — що він і робив 7 років, поки не отримав диплом живописця.

Таким чином, доля повернула Миколу в Україну, ніби підкреслюючи, що справжня тема його творчості — тут. А через кілька років після переїзду з Пітера доля зробила ще один царський подарунок художнику-початківцю і молодому педагогу. До Києва повернувся й Миколчин петербурзький викладач — професор живопису Володимир Орловський, син поміщика Київської губернії. Справа в тому, що Орловський писав емоційні складно-колористичні пейзажі, частіше за все української природи (його називали «мисливцем за сонцем»). А суспільна думка того часу була підкорена передвижниками, які цінували в картинах соціальну чи психологічну ідею і відкидали будь-яке «безідейне» мистецтво. І от, не порозумівшись із передвижниками, Орловський під приводом того ж туберкульозу оселився в рідному Києві — на щастя двох своїх студентів-художників, вихідців із сільської Пріорки, Пимоненка та Світославського. Вони обоє стають друзями Орловського, користуються його бібліотекою і порадами, фактично продовжують навчання у професора вдома.

Втім, була й інша, не менш важлива причина частих візитів. Двоє талановитих юнаків-живописців закохалися в юну дочку свого вчителя, Сашу Орловську. Світославський зробив пропозицію першим і отримав відмову — Саша відповіла, що кохає іншого, Миколу Пимоненка. Незабаром відбулось і весілля. Почалось двадцятилітнє щасливе сімейне життя. Всі ці спільні роки сім’я Пимоненків прожила в одній садибі з Володимиром Орловським.

Так невеличка садиба із зовсім мініатюрним садом на київській вулиці Гоголівській стала справжнім епіцентром розвитку українського мистецтва. До того ж одразу двох його головних напрямків — переконаний передвижник, живописець емоцій народного життя Микола Пимоненко прекрасно уживався зі своїм тестем, категоричним «антипередвижником», естетом-ліриком Орловським. У спогадах Олександри Пимоненко її чоловік і батько «багато сперечалися з питань мистецтва, але багато в чому погоджувались».

На спільних виїздах до села Малютинка під Києвом один художник замальовував епізоди селянського життя, а інший — водно-листяну і польову красу. Результат — майже на всіх зрілих пимоненківських роботах персонажі розташовані в яскравому пейзажному фоні, і він світиться пленерною «французькою» тональністю в стилі живопису Орловського.

Зрілість

Основне місце роботи Пимоненка — Рисувальна школа Мурашка — повністю залежало від волі мецената Терещенка. А він на старість раптом забажав «додати практичності» в програму навчального закладу — іншими словами, перетворити школу чистого живопису на училище декоративно-прикладного мистецтва. Скільки не сперечались Пимоненко (який присвятив викладанню в цій школі 20 років) та й сам Мурашко зі своїм фінансистом, але мільйонер так і не зрозумів, що картини й гарні побутові вироби повинні робити різні люди.

І от в 1901 році Київська Рисувальна школа припинила своє існування. Втім, Пимоненко покинув alma mater іще раніше, в розпал суперечок із меценатом — він мріяв створити школу живопису, яка б не залежала від непередбачуваних багатих осіб. Єдиним шляхом було організувати перше в Києві державне Художнє училище, що Миколі Пимоненку і вдалося здійснити. Крім того, його запросили викладати графіку в новостворений Київський політехнічний інститут, де він пропрацював багато років до кінця життя.

Але, незважаючи на значне педагогічне навантаження, художник продовжував писати чудові полотна з українського сільського, а також київського міського життя. Навіть дивно, як багато встигла зробити за відносно коротке (50 років) хворобливе життя ця трудолюбива іронічна людина. При цьому належність Пимоненка до Товариства передвижників сприяла феноменальній прижиттєвій популярності його робіт — значно більшій, ніж у наш час. З виставками передвижників його картини об’їхали всю Росію; і, крім того, величезними тиражами розходились листівки й журнали з репродукціями його полотен.

Хоча, звичайно, популярність приносила й прикрощі, зазвичай курйозні. Наприклад, виробник алкоголю Шустов без дозволу використав репродукцію пимоненківського полотна «Додому» в рекламі, після чого художник подав до суду і виграв позов. До речі, одеський фабрикант рекламну кампанію проводив далеко не в селах — і те, що він взяв картину, де селянка з качалкою в руках очікує п’яненького чоловіка, означає лише максимально точне «попадання» київського художника в атмосферу цієї вітчизняної біди.

Однак при всіх негараздах, котрі приносили художнику і буремні події 1904-1906 років, і тогочасні складнощі педагогічного процесу, і безнадійний стан власного здоров’я, — все одно, за словами мемуариста «Пимоненко вмів якось в таємничій глибині своєї сумної душі весь час радіти. Та він і обмовлявся, що в радості життя заховано сенс мистецтва, чи щось на зразок того. І в останній свій стражденний рік він, охоплюючи поглядом прожите, захоплено дивився на свої твори, ніби на чужі і ніби кажучи: „Боже, це ж треба, як багато вдалося!..“ »

Приязне світло

Більшість картин Пимоненка вирізняється незвичною для селянської і міщанської тем динамікою, драматургічністю. Адже що раніше, до нього, малювали художники в селах і на вулицях? Нерухомі хати й церкви; натюрморти строкатого безладу дворів; людей в застиглих позах, теж схожих на частину антуражу.

У Пимоненка — не так. У нього на великих роботах головне — люди, і ці люди завжди в дії. Його картини — не просто «повість про життя», в нього щось на зразок зупиненого кадру кінострічки. І зупиняє він кадр не в кульмінаційну і важливу для сюжету хвилину — а в той пронизливий момент, коли максимально можливо відчути, як зображена дія розвинулась «до картини» і як вона продовжиться «після картини».

Крім того, всупереч поширеній думці, сюжет у роботах Пимоненка не зав’язаний на сільських українських чи київських реаліях життя. Насправді, художник бере психологічні нюанси, властиві будь-якому суспільству і цікаві кожній людині, — і просто змальовує їх у тому оточенні, в котрому ці нюанси підглянув. Тобто — в селі під Києвом чи на вулицях Києва.

Іншими словами, цей живопис, наповнений образами селян, зовсім не захоплення «мужицькою правдою», не «шароварщина», і не соціальна критика. Це, скоріше, ближче до прози Чехова — набір психологічних станів, у яких важлива душевна атмосфера навколо людей і їх вчинків, а зовсім не зовнішня матеріальна складова. Наприклад, безкінечні пимоненківські вечорниці і проводжання юнаків і дівчат (картини «Ідилія», «Не жартуй», «Біля колодязя» («Суперниці»), «По воду» та багато інших) можуть зацікавити сучасного глядача не сільським одягом героїв і відповідним фоном — а тонкою передачею переживань і настроїв молодих людей. До речі, й хрестоматійні «Різдвяні ворожіння» Пимоненка цікаві саме тим, що в них немає нічого від ворожіння і його напів’язичницької містики — а є лише дві дівчини, невимовно гарні в своїй захопленості. Навіть багатофігурні композиції Пимоненка (наприклад, «Вихід з церкви» і «Страсний четвер», «Пасха в Малоросії», «Весілля в Київській губернії») цікаві не етнографічною складовою, а винятковою індивідуальністю поз і образів кожного з численних героїв. Варто в ці полотна вдивитися поглядом крізь зовнішнє, сільське — і можна вразитись спостережливістю художника, що закарбував безліч психологічних моментів, знайомих багатьом із нас. До того ж, моментів найневловиміших, легких, мікроскопічно тонких, що їх не передати словами.

Навіть коли художник бере навмисно ідейний сюжет — вихоплений Пимоненком епізод все одно торкає душу глядача. Наприклад, реальна подія, що стала всесвітньо відомою завдяки картині «Жертва фанатизму» — єврейська дівчина з волинського Кременця покохала православного українця, за що була побита мало не до смерті (наприкінці XIX століття !) власною іудейською общиною. І засмучують і ранять нас так різко виявлені людські трагедії. Саме в пробудженні небайдужості до чужої біди вбачали своє головне завдання передвижники.

Втім, такі похмурі, суто протестні роботи, як «Жертва фанатизму», досить рідко трапляються в спадщині Пимоненка. Майже завжди, на відміну від полотен більшості колег, є на картинах цього художника крім суму ще й потужний заряд сподівання, небезнадійності, доброї посмішки і навіть ласкавої іронії. Він умів дати оптимістичну рису поряд поряд із тою, що викликає сум. А особливо художник полюбляв центральну композицію своїх картин огортати, освітлювати нестримно життєрадісним загальним пейзажним фоном, якимось (іншого слова не підбереш) приязним світлом звідусіль. Скільки селянок, селянських дітей, ярмарків і сінокосів зміг він таким світлом огорнути!

На щастя, в киян є чудова можливість на власні очі бачити більшу половину етапних робіт цього живописця в Національному музеї українського мистецтва. Вдивитися і «прожити» полотна Миколи Пимоненка — ось, можливо, найточніший і найтонший шлях до розуміння неповторного спектру української душі.