Війна — це біль, кров і страх. Кожну мить в якомусь куточку планети ведуться військові дії. У новинах раз за разом передають про нові жертви і обстріли, і серце стискається від неймовірної безпорадності, від неможливості хоч щось змінити. Втім, є й інша війна. Про неї не дізнаєшся з телерепортажів, але кожен з нас є солдатом її невидимих фронтів. Результат цієї війни безпосередньо залежить від кожного.
Я ніколи не хотів бути військовим. Коли я потрапив до армії, служба обтяжувала мене, я важко звикав до незнайомого колективу і завжди відчував свою самотність, що впліталась у стройові заняття, бойові чергування і наряди по їдальні. Поступове миготіння днів під сорокаградусну російську спеку і гостру, як ніж, підмосковну завірюху, здавалося мені безкінечним, як дні рабів на галерах або ночі невиліковно хворих в туберкульозному диспансері.
Якось я зайшов у спортзал при нашій частині і побачив там, у качалці, величезного єфрейтора, що вижимав штангу вагою більше ста кілограмів. Він приходив сюди регулярно, начальство довіряло йому ключі від залу і дозволяло пропускати всякі там спортивні кроси і політзаняття. Ось хто відчуває себе привільно на армійській службі — подумав я. Сам собі господар. Настукає по голові будь-якому казарменому придуркові. Ось кому армія — мати рідна.
Але якось єфрейтор сів на лавку, витер піт з чола величезною долонею і звернувся до мене з абсолютно дитячою інтонацією:
— Віриш, якби зараз сказали: йди додому, вільний — я б у цих трусах, нічого не взявши з собою — вийшов би звідси і пішов пішки. Побіг би...
Він виявився таким же, як і я, — вирваним із звичного цивільного життя з татом, мамою і до болю знайомим пейзажем за вікном.
При всьому неприйнятті казармених буднів, офіцерів я поважав. У них була спокійна чоловіча сила. Навіть коли вони пили спирт і віддавали накази загальмованими голосами — я все одно відчував цю силу. Завдяки їй всі, хто приходив сюди воювати, залишалися в цих снігах назавжди, або, якщо пощастить, тікали і пояснювали потім онукам, з ким їм ніколи не варто воювати.
Як не дивно, мене, абсолютно неармійську людину, завжди проймала одна процедура — розведення частини на плацу. Офіцери в парадних мундирах, солдати в сірих «п/ш» (напівшерстяні кітелі — зимова форма одягу) проходили під команду «струнко» перед трибуною, де, тримаючи руку біля козирка кашкета, застиг командир частини. Звучав марш слов’янки, і ми були єдиною сім’єю, готовою на будь-які випробування заради захисту тих, кого ми любимо, тих, хто залишився удома.
Напевно, це відчуття не має часової прив’язки — солдат, штовхаючи свою сорокп’ятку до безіменної висоти в сорок третьому році, теж відчував себе часткою величезної армії, яку неможливо перемогти.
Я згадую, як набагато пізніше, вже будучи цивільним, відслуживши термінову службу, я перший раз здавав кров. Це була захоплююча процедура. Річ у тому, що мій батько не витримував вигляду крові — він непритомнів. Коли я потрапив до травматології з переломами руки, він довго не міг мене відвідати — боявся, що втратить свідомість, побачивши перебинтованих пацієнтів нашого відділення. Мені його чутливість передалася у спадок. Але частково. Здаючи кров на аналіз, я намагався не дивитися на шприц і завести розмову з медсестрою на яку-небудь відволікаючу тему.
Коли в Іонінському монастирі після традиційного чаювання по четвергах оголосили, що потрібний донор для онкохворого хлопчика, я вирішив спробувати здати кров — якщо співпаде група. У наступну секунду координатор бази донорів сказала — друга позитивна. Це була моя група. Отже, мені пропонувалося спробувати здати 300 грамів плюс тридцять на аналіз — разом 330 грамів. Для того, щоб їх влили іншій людині з метою продовжити її життя. Я збирався навіть не перевести бабцю через вулицю і не кинути гривню в капелюх жебракові, не зробити яку-небудь іншу добру справу. А буквально — віддати ближньому частину своєї крові. Це була жертва, реальність якої неможливо заперечувати, як неможливо заперечувати посудину зі склянкою крові, щойно викачаної з твоєї вени.
Я попросив медсестру — літню вірменку — поговорити зі мною під час процедури. «Навіщо?» — здивувалася вона. — «Ну, я не дуже добре переношу сам процес». — «А чому ви не сказали? Вам не можна здавати кров!»
Я ледве-ледве її заспокоїв, ліг на кушетку і просунув руку у віконце, де мене вже чекали гумовий джгут і шприц. Медсестра відкрила пляшечку з нашатирем і помочила в ньому ватку. На всяк випадок. Я працював кистю, базікав з медпрацівником, потім хвилин двадцять лежав, затискаючи ліктем проспиртовану ватку.
Коли я їхав додому сорок п’ятим маршрутом, люди в автобусі озиралися, помічаючи ватку на моїй руці. Безглуздо заперечувати, що мені це було приємно. Я відчував себе солдатом після поранення, отриманого в бою. Я пригадав, що мені сказала лікарка в реєстратурі, коли я назвав прізвище хлопчика, для якого прийшов здавати кров: «А вони тільки що пішли з мамою. Вони готуються до операції, і мама сказала, що донорів немає, — вони нікого в Києві не знають».
Це була неправда: один донор був — це я. Я декілька років ходжу в церкву і знаю, хто радіє, коли немає донорів. Коли немає доброго слова для того, хто впав у смуток. Немає грошей на ліки для хворого. Немає листа для батька, що чекає звісточки. Всім цим проявам нелюбові радіє той, хто не знає, що таке любов. Радіє лукавий.
Його розрахунок у випадку з цим хлопчиком був гранично простий. Вони з мамою приїхали до Києва — у них немає знайомих, щоб здати кров. У мами, можливо, немає грошей на донора. Правда, залишаюся ще я, людина, яка почула оголошення. Але... людина, яка боїться вигляду крові. Якій немає жодного резону відпрошуватися з роботи, вставати раніше і пиляти на інший кінець міста, щоб позбутися 330 грамів власної крові.
Я їхав у маршрутці, чітко усвідомлюючи, що обламав його. Того, хто побудував цілий ланцюжок несприятливих обставин, кінцевою ланкою якого була одна фраза: «А мама сказала, що донорів немає». Мій вчинок здавався мені влучним пострілом. Вдалою кулею, випущеною снайпером. Бомбою, що впала на ворожу позицію. Я розумів, що у всесвітній боротьбі добра і зла, що ведеться від створення світу, цей епізод був маленьким, крихітним фрагментом. Боєм місцевого значення. Забрудненою багнюкою сорокп’яткою, яку тягне на висотку знесилений солдат з однією лише метою — встигнути поставити її на пряме наведення і зупинити танк, що повзе сюди ж, але з іншого боку. І цей бій місцевого значення я виграв. Я не знав, що відбувалося у цей момент на всьому театрі військових дій. Я ніяк не міг на нього вплинути. Але на моєму відрізку фронту танк, що горить, сповзав вниз, брязкаючи перебитими гусеницями. Я відчував себе часткою величезної армії, що веде бої по всьому фронту. Деяких солдатів я знав у обличчя — дівчину — координатора бази донорів. Молодих людей, які їздять в дитячий будинок і займаються в ізостудії з дітьми, хворими на рак.
Війна. Весь світ у стані безперервної війни. На території, де правлять зиск і самолюбство, завжди не вистачатиме крові для операцій. Грошей для людей похилого віку. Ласки для сиріт. Тому що накази, які віддає джерело всіх цих «цінностей», вбивають в нас любов. Краплю за краплею.
Але я розумів і інше: весь світ, побудований на вигоді й зиску, безсилий перед тими, хто підкоряється наказам Боголюдини, що перевернула столи торговців у храмі.
Я пригадав Послання до Ефесян апостола Павла. Він писав його, знаходячись в ув’язненні. Апостол дивився на римського солдата, що стояв на варті, і в його думці народжувалися військові алегорії: Зодягніться в повну Божу зброю, щоб могли ви стати проти хитрощів диявольських. Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби. Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати. Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодягнувшись у броню праведности, і взувши ноги в готовість Євангелії миру. А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже.
Я ніколи не хотів бути військовим. Але я просто не розумів — хто, з ким і проти кого воює. Коли людина приходить до розуміння власної гріховності, починається боротьба з лукавим і його бісами всередині себе, у власній душі. Потім, ставши господарем власних думок і вчинків, християнин починає переслідувати ворога всюди. Це постійний стан війни. Стан подвижництва.
На Дикому Заході про людину, готову йти до кінця, говорять: «Він помре в чоботях». Тобто, йому не судилося померти в ліжку, тихо згаснувши від хвороби. Він помре в битві. Або по дорозі в нові землі. Воїн завжди в дорозі. Завжди в чоботях. Та й після смерті — навіщо їх знімати, адже потрібно йти на Страшний Суд. Там можна буде дізнатися справжню цінність твоїх земних вчинків і нарешті побачити Головнокомандуючого.
В 1941 году наша армия тоже была не готова, не обучена, но вышла победителем, потому что не всю веру уничтожили советские идеологи.
Про офицеров у вас тоже какое-то странное представление - это я вам говорю, как дочь офицера и как прихожанка храма, в котором настоятель бывший летчик-истребитель.