Таке поняття, як «старець», у нас стійко асоціюється з уявленням про ченця-подвижника поважного віку. Провівши чимало років у ревній і сумлінній праці, такий подвижник може отримати від Бога особливі дарунки — знання людського серця, здатність спрямовувати людей на прямі життєві шляхи. Такі люди любі православному народові, їх шукають, до них їдуть і йдуть, долаючи будь-які відстані. Таких подвижників не шукають у миру. Хоча, говорячи по совісті і дотримуючись Писання, можна і в миру знайти тих, хто є бездоганним і чистим, чадом Божим непорочним серед норовливого і розпусного роду (Філ.2,15).
Таким був отець Іоанн Кронштадтський. Проте Алексій Московський (Мечев) своїм житієм ще більше наблизився до цього поняття.
Отець Іоанн не мав дітей, не був обтяжений необхідністю прогодування і виховання. Він служив, служив і знову — служив. Проповідував, проповідував і знову — проповідував. З моменту набуття ним загальноросійської слави він мандрував усією країною, усюди приносячи дух апостольської ревності й апостольської чудотворності.
На відміну від нього отець Алексій ніде не мандрував. Він сидів на місці, і храм, у якому він служив, був одним з найменших і непоказних на всю Москву. Він був сімейною людиною, і, коли віддавав останнє нужденним, серце його не раз стискалося від болю за свою сім’ю. «Стороннім допомагаю, а про своїх не піклуюся», — болісно думалося в ці хвилини. Так само як і Кронштадтський пастир, отець Алексій шукав сили і натхнення в молитві, найдужче — в Літургії. Щодня, з року в рік у його маленькому храмі дзвонили до Літургії. «Знову дзвониш? — питали сусіди-настоятелі. — Дарма дзвониш».
Але пройшли роки, довгі роки майже самотнього подвижництва, замішаного на злиднях і боротьбі з тяжкими думками, і до храму потяглися люди.
Живучи в миру´, отець Алексій був дуже близький за духом до справжнього чернецтва. Адже чернецтво — це не тільки і не стільки безшлюбність і чорний одяг. Це самопожертва і любов, це молитва за людей, що часто возноситься і поступово перетворюється на молитву постійну. Живучи так, Алексій Московський єднався духом із найкращими представниками дореволюційного духовенства. Старці оптинські вважали його «своїм». Серафим Саровський, який на той час уже увійшов до небесних покоїв, спостерігав за його діяльністю й направляв до нього за допомогою людей.
Якась жінка, котра була доведена до відчаю життєвими труднощами, вирішила звести рахунки з життям, для чого пішла в ліс, прихопивши мотузку. У лісі вона побачила благовидного дідка, що сидів на пеньку. Той сказав їй: «Це ти недобре задумала. Ходи-но в такий-то храм до отця Алексія. Він тобі допоможе». Здивована жінка побігла до вказаного храму і перше, що вона побачила — ікону «дідка», який урятував її від самогубства. Це був святий Серафим. А храм цей був — Микольський храм на Маросейці, де настоятелем служив отець Алексій Мечев.
Таких випадків було багато. Але справа не тільки в чудесах. Справа в любові, без якої засихають душі людські; яку багато хто спрагло шукає; котра є характерною рисою для безпомилкового впізнання учнів Христових.
Ніяких місіонерських подорожей, ніяких написаних книг. Нічого зовні великого або грандіозного. І, разом з тим, справжня святість, справжнє серцезнавство, коли батюшка, розкривши долоню, міг сказати духовним дітям: «Усі ви в мене ось де».
Він переживав за них, думав про них, схиляв коліна, ревно молився за них суєтними днями і довгими ночами. Він справді любив усіх, хто потрапив до орбіти його молитви, і вони всі були в нього як на долоні, з усіма своїми страхами, труднощами, проблемами.
Таких людей не буває багато. Якби перший-ліпший середньостатистичний батюшка захотів успадкувати подібний спосіб життя, а вслід за ним — благодатний хист отця Алексія, запал його згас би і «бензин закінчився б» дуже швидко. Далі може початися «стукіт у моторі» й капітальний ремонт. Таємниця істинної святості подібна до таємниці справжньої геніальності. Ніколи не знаєш, чому дається «тій людині», а не «ось цій»; чому одному вистачило вірності, твердості, мужності, а сотням інших не вистачило. Однак запах святості має бути доступний кожному духовному чуттю. І запах цей підказує нам те, що ми зустрічаємося з повторенням того досвіду, котрий був у Павла. А саме: Живу вже не я, але живе у мені Христос (Гал.,2 ,20).
Живе Христос в отці Алексії, в отці Іоанні, в отці Серафимі.
Живуть у Христі отець Алексій, отець Іоанн, отець Серафим.
Ми знаємо про це. І тепло, що надходить в душі наші думками про святих, свідчить духу нашому про те, що, хоч ми й далекі від постійного наслідування друзів Божих, усе ж ми зовсім не чужі ані їм, ані Христу. Але саме тепло це свідчить про те, що і роботи багато, і рухатися є куди, і помічники, які раніше за нас пройшли шлях до кінця, ладні прийти на допомогу.
Адже справді, якщо в дні земного життя ніхто від них не пішов без розради, то невже сьогодні, здобувши славу і помноживши завзяття, вони відмовлять нам у допомозі?
Не відмовлять. Чи не так, батюшка Алексію?