Якщо забратися в саму глибину ніким не дослідженої печери, першим проникнути до неї й освітити, вперше у світовій історії, її зали, повні натіків і сталактитів, ви побачите, які вони чудові — кам’яні ліси, котрі ростуть в абсолютній темряві мільйони років. Як вони гарні — це перша думка, а друга — для кого ця краса? Припустимо, що жодна людина на Землі так і не змогла проникнути в жодну печеру й побачити підземні світи — адже й тоді вони продовжували б існувати? Так само, як розквітає і в’яне найрідкісніша орхідея, що її ніхто так і не помітив у заростях, у якомусь безлюдному куточку лісу. Деякі мікроорганізми напрочуд гарні, хоча їх узагалі мало хто бачить. Чи інший приклад. Чи доводилося вам колись готувати цвітну капусту? Її щільні суцвіття треба спочатку розрізати на шматочки, і в міру того, як розрізаєш її, бачиш, наскільки гарні її дивні розгалуження, котрі ховаються в самій серцевині. Простий шматочок цвітної капусти парадоксальним чином дуже схожий на ті самі дивовижні нарости, котрі зустрічаються в печерах. Звичайна цвітна капуста, якщо вгледітися в неї, може здатися витвором мистецтва!

Вражає навіть не багатоманітність форм і барв, котра зустрічається в природі, а те, що, очевидно, людина — єдина істота на планеті, котра може оцінити їхню красу. І не тільки може, але й жадібно оцінює. В усі часи людям був важливий візерунок на тарілках, з котрих вони їли, вони любили прикраси — хоч із глини, хоч із дорогоцінного каміння. Завжди, роздивляючись природу навкруги, радіючи й дивуючись, людина намагається й сама зробити щось схоже. Можливо, саме тут виявляється наша спорідненість із Богом? Так само, як Бог — вправний митець і великий вчений — створив світ, так само й людина, як дитина, теж намагається творити, щоб було корисно, гармонійно й гарно. Ми прагнемо краси й не можемо бути об’єктивними. Користь користю, але в усіх речах, якими ми користуємось, повинно бути щось таке, що тішить серце. А іноді й користі геть не потрібно! «Будь-яке мистецтво цілком некорисне», — стверджував Оскар Вайльд. Яка користь, наприклад, у поєднанні білого з зеленим? Чи в маленькому скляному равлику, котрий сидить на полиці в моїй шафі? Чи в орнаментах на килимі? Єдине їхнє призначення — приносити радість.

Цікаво, що всередині національних культур краса розуміється по-різному, але природа всім здається однаково гарною. Так само і в історії — зірки в нічному небі подобаються всім незмінно, а перуки то носять, то ні, жінки подобаються то худі, то повні, в одному столітті прийнято одне, в іншому — інше. Як тут розібратися, що таке краса? (Добре ще, що саме слово «краса» існує, тобто ми все-таки розуміємо, про що говоримо).

Красу ніяк не «спіймати», про неї можна лише здогадуватися за тим враженням, яке вона справляє. Можна було би сказати, що справжня краса не викликає душевного занепокоєння, тобто не полонить, не породжує пристрасті. Адже є й «фатальна краса», через яку втрачають глузд, яка викликає бажання володіти, так що людина готова піти на все, аби тільки отримати цей предмет (чи навіть іншу людину). Гарними чи негарними можуть бути й невидимі речі: гарний вчинок, гарна промова.

(До речі, мені ніколи не був зрозумілий вислів: «Краса врятує світ», який так люблять повторювати. Що хотів сказати Достоєвський, і не просто ж для красного слівця це сказано? Зрозуміліше було б, якби доброта рятувала світ, чи віра, чи любов одне до одного. А краса — надто багатостороннє поняття. Як дзеркало, краса блищить, відбиває то одне, то інше, в залежності від того, хто в неї дивиться. Невже може така непостійна річ врятувати світ?)

Відчувати й розпізнавати красу — це добре. Важливо виховати в дитині відчуття прекрасного, виховувати в ній смак. Тоді дитина виросте й не стане любити попсу, дивитись рекламу й ганятися за модними витребеньками. Вона буде ходити на виставки, грати на скрипці і з задоволенням, а не з примусу читати Чехова й розуміти його гумор. Вона буде любити тільки справжнє: в музиці, літературі, просто в житті. Поступово ця людина зрозуміє, що вона — багато в чому не така, як її однолітки, котрі не тільки не люблять Чехова, але й не розуміють, що там можна любити. Але людина з відчуттям прекрасного все-таки надасть перевагу класиці. Вона полюбить красу й почне відвідувати антикварні крамниці й фотобієнале, а якщо в неї достатньо коштів, вона буде купувати гарні речі, щоб можна було в будь-яку хвилину поглянути на них. Вона не пропустить жодної новинки чи оригінальної, незвичайної постановки. Нарешті, вона полюбить свої гарні речі й думки, як любив їх Оскар Вайльд…

(Стоп! Я нічого поганого не хочу сказати про «відчуття прекрасного», котре, звісно, необхідно виховувати. Я просто хочу припустити, що краса — все ж доволі підступна річ. Без духовності «відчуття прекрасного» може переростати в естетство, тому що це «відчуття стилю» виховується швидше, ніж ми думаємо, так само як і відчуття власної гідності, котре переростає в гордість і стає «негарним»).

Дивні слова можна прочитати в Іоанна Кронштадського. Він каже, що ніхто на Страшному суді не спитає нас, чи читали ми Пушкіна. Незважаючи на те, що це Іоанн Кронштадський, до цього не так-то легко звикнути. Як же може бути доброю людина, яка не читала Пушкіна? Чи як вона може бути кращою за ту людину, яка все життя провела серед гарних, оригінальних творів, думок і вчинків?

Можливо, краса, розлита в світі — це розрада й допомога нам, запорука Божої любові до людини, але не самоціль, тому й у надрах землі існує краса, навіть якщо її ніхто не бачить.