До цього міста неможливо приїхати вперше, сюди можна лише повернутися. Як повертається стомлений подорожній додому після довгої розлуки. У лабіринтах генетичної пам’яті людства Єрусалим живе так само природно, як кров пульсує в наших жилах. Тут — початок і вінець історії, альфа й омега, вічна смерть і вічне життя. На кількох квадратних кілометрах землі, у безкінечних часових пластах — мов у долоні Господній. Тут тисяча років — як мить, а мить — як тисяча років.

«Якщо я забуду за тебе, о Єрусалиме, хай забуде за мене правиця моя», — жадібно ковтаючи терпке повітря святого Міста, повторюю за солодкомовним псалмоспівцем-царем. І сильний Давид, і бунтівний Авессалом, і премудрий Соломон — всі вони залишили свій слід у цьому місті. Хто — в камені, а хто — у небі над каменем. Це невелике місто вмістило у себе скільки всього. Воно вмістило Того, в правиці Якого всі міста світу.

Віруючі трьох монотеїстичних релігій вважають цю землю святою. Мільйони іудеїв, мусульман та християн поспішають сюди у пошуках благодаті. Але православних у Єрусалимі найбільше. Їх не лякає ані близькість війни, ні відсутність грошей, ні жаркий клімат чи чужа мова. Різнобарв’ям хустинок розсипались у натовпі наші мироносиці, вони обережно несуть свої посудини, їм вистачить вогню...

Цю мироносицю так і звати — Марія. Вона не з Магдали, а з далекої Австралії. Але при першому знайомстві матушку Марію сприймаєш за монахиню із саратовської глибинки, настільки багата її російська. А коли зграйка чорноокої дітвори крутиться навколо неї та, щедро обдарована дзвінкими шекелями, мчить геть, дізнаєшся, яка хороша її арабська. Розраховуючись у крамниці зі стомленим іудеєм, вона торгується на івриті; іноземці, що заблукала в лабіринтах міста, відповідає чистою англійською та ввічливо розкланюється по-грецьки зі знайомим батюшкою.

Вона так і залишиться у пам’яті певним уособленням цього міста. Різна, але напрочуд цілісна, жителька Єрусалима — австралійська монахиня з російською душею. Матушка Марія, українська сестра Єлисавета з монастиря Марії Магдалини та Ірина, теж колишня українка з Паломницького центру — ці три жони-мироносиці покажуть нам місто Христа. Їх посудини повні по вінця оливи, і цього вистачить, щоб освітити дорогу.

Вже ніхто й ніколи не ввійде в Єрусалим дорогою Христа. Золоті ворота, через які Ісус входив до міста, давно замуровані...

А тоді на місці старого арабського цвинтаря був просто зелений пагорб, вкритий увесь народом, який зустрічав біля міських стін Царя. Він увійшов у Єрусалим, як входять переможці, що не хизуються своєю перемогою, — з миром. Його серце не зачіпали крики радісного натовпу: «Осанна!» Він знав, що мине зовсім небагато часу, і ці ж люди будуть вимагати Його смерті. «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!»

Але ще не названа ціна Його крові, і спокійні Його апостоли. І тільки Мати інтуїтивно, серцем відчуває біду...

Якщо я забуду за тебе, о Єрусалиме, хай забуде за мене правиця моя!
Нехай мій язик до мого піднебіння прилипне, якщо я не буду тебе пам’ятати,
Якщо не поставлю я Єрусалима над радість найвищу свою! (Пс. 136, 5-6).

Декілька обгороджених від світу старих оливкових дерев — це і є Гетсиманський сад. У цьому саду Ісус любив молитися. Ось і останнього разу Він прийшов сюди з учнями. Стомлені апостоли спали, а Спаситель молився трохи віддалік, і сльози Сина Людського обпікали кам’янистий ґрунт...

По Нього прийшли, як по розбійника, вночі. Він не опирався і не захищався, покірно пішов за стражниками. Ці камені бережуть відлуння Його кроків. І трохи дивно від того, що можна ось так спокійно сидіти на поламаних часом східцях Хасмонеїв і слухати неквапливу розповідь сестри Єлисавети. Але тільки-но Ісакій відкриває Євангеліє — світ навколо звужується до подій тієї далекої — чи повсякчасної? — ночі. Й чутно, як потріскує багаття, і Петро знову відрікається від Христа. Плач його гулкою луною розноситься у тиші палестинської ночі...

Останню перед розп’яттям ніч Христос проведе в темниці. Тут тихо й похмуро, як у склепі. Скільки стогонів та проклять засуджених до та після чули глухі стіни цієї печери? І тільки Один — Котрий не мав жодної вини, у тихій молитві готувався взяти на Себе гріхи всіх.

В одному з лабіринтів-рукавів старого міста — поряд із хатиною, що належала, за переказами, праведним Іоакиму та Анні — католицький храм на честь матері Богородиці. Матушка Марія недовго говорить з охоронцем цих місць арабською, і ми безперешкодно йдемо далі. Тут покірний думці й часу простір знову розступається — й під нами, метрів за шість, цілий загублений світ. Залишки білих візантійських колон — не що інше, як руїни древнього храму, можливо, ще рівноапостольною царицею Єленою зведеного на місці Овечої Купальні. Тієї самої, де Христос зцілив розслабленого, який 38 років чекав на цю милість Божу!

На вибілених сонцем і часом каменях — червоні розсипи крихітних маків. Матушка каже, такі ростуть лише тут, на Святій Землі, їх називають краплями крові Христової. Ще кілька метрів донизу — і пекуча спека змінюється прохолодою. Ось воно — серце Овечої купальні, звідси витікала в купальні вода, яку порушував Ангел. І перший, хто опускався у воду після її руху, зцілювався. Мені майже стільки ж років, скільки тут пролежав той бідолашний розслаблений в очікуванні зцілення, і я так само прагну дива...

Строкатий міський натовп розтікається лабіринтами вузеньких вулиць. Усі вони ведуть до Череповища. Попереду — троє засуджених на смерть, яких підганяють стражники. Хрест Христа тяжчий від інших, він падає і знову йде, і Симон Кіренейський підставляє своє плече під Хрест. І на порозі Судних врат ще можна змінити вирок. Але ніхто не виступить на захист Засудженого.

Він пройде цей шлях до кінця.

Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли! Ось ваш дім залишається порожній для вас! (Мф. 23, 37-39).

Тричі руйнували Місто, й тричі, наче птах Фенікс, відроджувалося воно із попелу. Те місто поховане під багатометровим культурним шаром, і тепер ми не можемо пройти точно тими вулицями, якими Спаситель ішов на смерть. У цій частині міста жвавий східний ярмарок. І здається, строкатий натовп байдужий до подій двотисячолітньої давнини. Група туристів з Кореї по черзі позує з хрестом на плечах фотографу. І хрест, і путівник по дорозі Скорботи, і сотні листівок, брелочків та інших «святих» сувенірів із зображенням Христа — всього лише товар. Торговці, яких Він колись вигнав із Храму, знову повернулися сюди. Може, і Він, невпізнаний, ходить вуличками Єрусалима і плаче за Містом, що не помітило Його відвідин?

Справа від входу до Храму Господнього — невисокі, але круті східці. Там, зверху, — Голгофа. Раніше тут був пагорб, високий якраз настільки, щоб кожен бажаючий міг бачити розп’ятого. Чужа смерть має повчати. Цієї страти чекали з особливим нетерпінням.

Трохи віддалік стояли і плакали три Марії: Марія Магдалина, Марія Клеопова і Марія — Мати Ісуса. Що відчувала кожна з них? Що відчувала Та, Котра виносила Бога під серцем і тепер, онімівши від скорботи, дивилася на Його страждання?

Натовп глумився і кричав. Як Він посмів називати Себе Царем, Цей Ісус із Назарету? «Розіпни Його!» Тільки один із розбійників, розп’ятий праворуч Спасителя, впізнав у Ньому Царя: «Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє»... Ледь чутно повторюю слова благочестивого розбійника. Тут людно, зграйка паломників юрбиться біля Хреста. Але чомусь страшно порушити дзвінку тишу цього місця, найстрашнішу тишу в світі, яка поглинула і крики натовпу, і дихання Матері, і стогони померлого за мене Бога. Здійснилось!

Всього кілька кроків — і Кувуклія, Царська опочивальня, невелика каплиця з темно-рожевого мармуру. Тут спочив до часу Цар царів та Владика владик. Тихо, наче боячись розбудити Сплячого, крадькома підходить до Гробу сила-силенна паломників. Ось і камінь. Він уже відвалений, і вузька смужка світла освітлює кам’яне ложе. «Господи! Прости і спаси!» — тільки й встигаєш видихнути в тишу маленької печери, що стала Центром великої землі, всього всесвіту й мого маленького грішного серця, котре нерівно б’ється у моїх скронях. «Швидко, швидко!» — коротко й суворо квапить грецький монах. Пора. Треба дати можливість й іншим схилитися в молитві над скорботним ложем.

... І побіжить, не відчуваючи землі під собою, Марія Магдалина до учнів Христових, і вкладе апостол Фома свої персти в Господні рани, й гулкою луною прокотиться по всій землі радісне «Христос Воскрес!» І тисячі мучеників, не роздумуючи, віддадуть життя за це знання, і тисячі праведників не узріють смерті, тому що Він переміг смерть. Й упаде Кров Невинного на синів Ізраїлевих, і не залишать каменя на камені завойовники Єрусалима, й намагатимуться стерти з лиця землі саму пам’ять про Нього. Але Він, як і обіцяв, буде з нами — повсякденно аж до кінця віку.

Я стою посеред гамірної площі, я прощаюся з Містом, яке стало, а точніше завжди було мені рідним. В його терпкому повітрі розчинився й мій подих. Не знаю, чому, але я впевнена, що повернуся сюди знову.