Великі завойовники завжди прагнули увічнити свої перемоги. Варто згадати хоча б тріумфальні процесії древніх римлян, під час яких колона полонених несла за колісницею полководця захоплені скарби.
Найстрашніші тирани в історії людства жадали здобути унікальні витвори найкращих майстрів, аби увічнити свої імена. Інтуїція підказувала їм: воєнної слави недостатньо, лише мистецтво має ні з чим незрівнянну дію на людські душі.
Одним із найпотужніших магнітів протягом п’яти століть був Гентський вівтар. Його історія могла б стати сюжетом для декількох детективних романів. «Отрок» розповість лише про події ХХ століття, які відбулися під час Другої світової війни.
На початку 1432 року в Гентському соборі, освяченому на честь Іоанна Предтечі*, герцог Бургундії Філіп Добрий хрестив свого новонародженого спадкоємця. До такої важливої для королівства події було приурочена й урочиста демонстрація публіці дивовижного витвору — вівтаря, який створювався десять років. Його замовник, бургомістр Гента Йодукус Вейдт, розіслав високоповажним гостям запрошення з віршами латиною: «Майстер Губерт ван Ейк, найбільший із усіх, почав цю працю. Ян — його брат, другий у мистецтві, завершив. Прийдіть і подивуйтесь».
* До XVI століття собор було освячено на честь Іоанна Предтечі, згодом — на честь святого Бавона.
Карел ван Мандер у «Книзі про художників» пише, що заворожливий складаний вівтар відкривали й показували тільки знатним особам і тим, хто щедро винагороджував сторожа. Лише у великі свята його могли бачити всі городяни, але тоді біля вівтаря збирався такий натовп, що близько підійти було вже неможливо. У буденні дні, коли стулки були закриті, глядач бачив Благовіщення — як символ початку нашого спасіння воно зображується на царських вратах, — Іоанна Хрестителя, Іоанна Богослова й подружжя донаторів Вейдтів у молитві. У верхній частині закритого вівтаря — пророків Михея й Захарію, що передбачали Новий Єрусалим, і двох сивіл*, про яких пише Блаженний Августин, — Кумську та Еритрейську. Саме його твори й лягли в основу зображеного сюжету.
* У стародавній міфології — мандрівні пророчиці.
У розкритому вигляді Гентський вівтар — це величезний багатофігурний Деісіс*. Центральна верхня частина поліптиха** — Христос Вседержитель на престолі. Корона біля Його ніг свідчить про те, що Він Цар над царями, тіара первосвященика — що Він великий Архієрей, Глава Церкви. Нижня частина вівтаря — поклоніння Божественному Агнцеві: тут усе наповнене цитатами з Одкровення Іоанна Богослова.
* Дéісіс [грец. δέησις — моління] — образ, у якому різні святі заступаються перед Христом за рід людський.
** Поліптих — [грец. πολύπτυχον] — кілька картин, що пов’язані спільним задумом і складаються з багатьох складок або дощечок.
Бургундія в XV столітті була не лише однією з найбагатших держав Європи, а й законодавицею мод у всіх областях: у ремеслах, мистецтві, придворному костюмі. У першій половині століття герцогство затьмарило навіть французьке посольство. Єдиною суперницею залишалась Італія, але й там Ренесанс іще не увійшов в епоху розквіту. Вівтар, що прикрашав собор Іоанна Предтечі в Генті, став символом процвітання й державної величі.
Сучасному глядачу, який хоча б трохи знає живопис Ренесансу й наступних епох, вівтар братів ван Ейків навряд чи здасться революційним витвором — для нас це вже класика. Але в XV столітті ніхто нічого подібного за красою і сміливістю композиції не бачив. Висота вівтаря досягає трьох з половиною метрів, ширина — п’яти, вівтар складається з двадцяти чотирьох панелей. Кількість сцен і персонажів, пейзаж і перспектива, — усе це було абсолютно безпрецедентним для свого часу.
У середні віки земний світ вважався недостойним зображення на іконах, він був лише тінню Божественного задуму. У ван Ейків, навпаки, матеріальний світ — утілення гармонії, і тому цінною постає кожна дрібниця. Для роботи з мініатюрними зображеннями брати-художники використовували оптику, що допомогло з ювелірною точністю зобразити деталі: сяяння дорогоцінних каменів, рукописні шрифти у Святому Письмі, вишивку золотими нитками в оздобленні одягу. Пелюстки квітів, дерева й травинки виконані так натуралістично, що за малюнками можна скласти ботанічний атлас. Брати досягли такої майстерності, про яку художники-реалісти всіх подальших часів могли тільки мріяти.
Вважається, що ідейним натхненником і автором композиції був старший брат Гумберт. Він не дожив до закінчення робіт — помер у 1426 році. А Яну ван Ейку належить честь бути першим художником, який освоїв олійні фарби. Він довгі роки займався алхімією та вивченням властивостей різних олій. Врешті-решт виявив, що олія лляна й горіхова із усіх ним досліджених сохнуть найкраще. Із суміші пігментів із цими видами олій виходить дуже тривка речовина, яка, висохнувши, не боїться води і «запалює» барви так, що вони сяють самі собою, без лакового покриття. Ян ван Ейк утілив не лише свою мрію, але й мрію всіх живописців. Більшу частину живописних полотен, які ми бачимо в музеях або в приватних колекціях, написано олійними фарбами. Так що винахід нідерландського майстра мав колосальний вплив на наступні покоління.
Для нащадків молодший ван Ейк увійшов в історію, перш за все, як художник, однак сучасникам він був відомий як придворний дипломат Філіпа Доброго. Він їздив по всій Європі з таємними та офіційними дорученнями герцога; історичний факт, наприклад, що Ян ван Ейк сватав іспанську та португальську принцесу для свого покровителя (Філіп Добрий був одружений тричі). Навідуючи європейські двори, художник усюди писав портрети вінценосних осіб та місцевих аристократів, словом, на нього була мода. Звісно ж, його наслідували товариші по цеху. Альбрехт Дюрер у своєму щоденнику описав подорож до Гента, яку він здійснив, щоб побачити вівтар.
Почесті, які прийшли до ван Ейка з роками, не позбавили його скромності. Свої роботи він підписував: «Як умію», — а секрет олійних фарб довго не приховував. Художник відкрив майстерню, куди приїжджали живописці та учні з усієї Європи, при цьому сам майстер не соромився золотити статуї міської ратуші, як простий ремісник.
Першим на гентське диво спокусився іспанський король Філіп Другий. Городяни зуміли відстояти свій скарб, і тоді з вівтаря зняли першу копію. Цікавий факт, що художники-копіїсти ніде не могли знайти такої синьої фарби, як на оригіналі. Тоді Тиціан, на прохання государя, прислав її з Венеції — це була рідкісна саморідна лазур, що видобувається в горах Угорщини.
Якщо прослідкувати історію вівтаря, помітимо, що в кожному столітті знаходились нахаби, які жадали прибрати його до рук і відвезти подалі від рідного Гента. Декому це частково вдавалося. Свого часу Наполеон, захоплений красою вівтаря, забрав чотири центральні панелі й хотів здобути ті, що лишилися... але, врешті-решт, дивовижним чином середина вівтаря усе ж повернулася до Гента після битви при Ватерлоо. У середині ХІХ століття частина вівтаря протрапила до пруського короля Фрідріха Вільгельма ІІІ, а під час Першої світової війни німецькі війська почали полювання на вівтар, але, на щастя, так і не добралися до нього — бельгійці добре заховали свою святиню.
Чому стільки сильних світу цього так прагнули володіти вівтарем ван Ейків? Сподівалися, що він якось порятує їх від смерті чи допоможе завоювати увесь світ? А може, хотіли молитися перед його образами, — хтозна?
Адольф Гітлер тричі провалив екзамени до Віденської академії мистецтв. Він так і не став художником, зате з нього вийшов ідеальний диктатор. Ставши фюрером у Німеччині, Гітлер почав «культурну революцію», важливу роль в якій мав зіграти музей у Лінці. У цьому місті минуло його дитинство, і саме тут він мріяв зібрати скарби з найкращих музеїв. Лінцу, за задумом Гітлера, судилося стати культурною столицею не лише нацистської Німеччини, а й усього світу. Гітлер розглядав майбутній музей як таємну політичну зброю. Після воєнної перемоги Німеччини музей мав стати візитівкою Третього рейху. У мріях фюрера Лінц повинен був перетворитися на зразкове місто мистецтв із оперним театром, розкішною бібліотекою, найбільшим у світі кінотеатром і, звісно, пінакотекою.
Підбір колекції для майбутнього музею Гітлер доручив висококласному спеціалісту. Ним став Ганс Поссе, директор Дрезденської галереї. Поссе був блискучим знавцем мистецтва, саме завдяки його праці Дрезденська галерея перетворилася на музей світового рівня. Тонкий дипломат і, ймовірно, людина досвідчена, Поссе не став сперечатися з примітивним смаком фюрера щодо німецького мистецтва і за це отримав повний карт-бланш у доборі живопису італійських та голландських художників. До 1945 року для майбутнього музею було зібрано більше восьми тисяч картин, у тому числі більше п’яти тисяч полотен старих європейських майстрів. Гентському вівтарю у списку шедеврів відводилося особливе місце — він був об’єктом номер один.
Відразу після окупації Бельгії ще в 1940 році всі художні цінності були оголошені фондом фюрера, і все найкраще мало потрапити до майбутнього музею Лінца. Намагаючись урятувати свій скарб, жителі Гента вирішили на деякий час передати його Ватикану, але поки складаний вівтар пробивався туди через Францію, Італія встигла оголосити про свій союз із Німеччиною, і вівтар залишився в замку По на території Франції. У серпні 1942-го директор Національних музеїв Франції отримав наказ — вівтар ван Ейків необхідно терміново відправити до Німеччини в замок Нойшванштайн згідно з особистою вимогою фюрера. Але коли в 1944-му Німеччину почали бомбити літаки англо-американських ВПС, нацистам довелося шукати безпечніше місце для викраденого скарбу.
У містечку Альтаусзее, що славиться своїми соляними шахтами, була знайдена підземна каплиця, яку колись побудували для молитви шахтарі. Температура й вологість у цій печері ніколи не змінювались і були ідеальними для зберігання живопису. В підземних галереях було обладнано сховища, підібрано персонал із мистецтвознавців та реставраторів, які слідкували за величезною колекцією. Це було справжнє підземне музейне місто.
Ще перед висадкою в Європі англійці та американці створили організацію «Охорона пам’яток, витворів мистецтва та архівів», яка повинна була захищати культурну спадщину від руйнування та знищення. Союзники запропонували й СРСР вступити до неї, але в радянського уряду були свої плани щодо європейських музеїв. Ще в 1943 році в Кремлі були підготовлені списки творів, які необхідно було привезти до Радянського Союзу. Але саме цього разу союзникам пощастило більше, аніж радянським трофейним бригадам. Хоча у квітні 1945 року радянська армія була набагато ближче до заповітної печери в Альтаусзее, ніж американці...
Цілком неочікувано й випадково у розпорядження американця-мистецтвознавця Роберта Посея, що керував пошуками вівтаря, потрапила інформація про те, де зберігаються награбовані музейні цінності. Доктор мистецтвознавства, помічник Гітлера і Герінга, під чиїм керівництвом із французьких музеїв було вилучено найкраще, — Герман Буньєс відкрив американцеві таємницю, усвідомлюючи, що Третьому рейху недовго залишилось жити.
Коли у Роберта Посея на руках з’явилися точні координати сховку, треба було діяти негайно, — радянські війська були зовсім поряд.
У травні 1945 року загін союзників підійшов до Альтаусзее разом із британськими військовими і бійцями німецького Спротиву. Коли, здавалося б, мета була досягнута, виявилося, що підземне сховище колекції начинене ящиками з вибухівкою. П’ятисоткілограмові бомби й детонатори тихо лежали у ящиках із надписом «мармур», очікуючи свого часу. На щастя, шахту вдалося вчасно розмінувати.
А через кілька днів приспів і американський загін, у якому перебував капітан-мистецтвознавець Роберт Посей, що керував пошуками вівтаря. Американці блукали по шахті кілька годин, розглядаючи награбовані скарби. Нарешті в самому центрі гори, в капелі святої Барбари, вони виявили Гентський вівтар ван Ейків.
У серпні 1945 року вівтар благополучно повернули додому — до Гента, де він і до сьогодні радує погляд туристів і любителів живопису, а тим, хто молиться перед його образами, обіцяє мир і тишу.
