Її називали «хранителькою Києва» і знали як «монахиню Єлену, котра спочиває у труні святителя Тихона Задонського». Вона народилася 1756 року у Воронезькій губернії і була сучасницею преподобного Серафима Саровського. Життєпис преподобної небагатий подробицями, але очевидно головне: вона зуміла стяжати у своєму серці стільки милості, що любов її зігріває нас і після її смерті. Ось уже понад півтора століття люди приходять до її могилки (а тепер і до мощей) у Києво-Флорівському монастирі й отримують те, про що з вірою просять.
Коли ми читаємо або говоримо про святих, нам часто здається, що вони були людьми, відмінними від нас. Жили в якийсь інший час, обставини мали особливі, зірки над їхніми головами світили по-іншому. Уявлення про святість перевертаються, коли канонізують людей, з якими ти перетинався у часовій площині — нехай не зустрічався, але теоретично міг би. Дивишся на фотографію — вже, вважай, ікону — і зовсім інакше розумієш слова про те, що судити світ будуть святі. Вони ж то змогли жити праведно, а ти?
Слідом за цим по-іншому починаєш дивитися й на тих подвижників, які жили кількома століттями раніше або навіть зовсім давно. Як весняний лід, тануть аргументи «про часи і звичаї», і за строго укладеною стилістикою житійної оповіді намагаєшся розгледіти звичайну людину — таку ж, як ти сам.
Тому що небо над твоєю головою — таке ж, як і колись. І душа, дана тобі Богом, — така ж, народжена для добра і світла. Про зіпсовану сучасність найголосніше кричать ті, хто не знає історії. «Поганий час, — писав Шарль Пегі із властивою йому проникливістю, — був і при римлянах, за римської влади. Але Ісус не тікав. Не ухилявся від Своїх обов’язків. Не ховався за поганим часом».
Катя Бехтєєва пішла в монастир, коли їй було вісімнадцять. Генеральська дочка, вродлива, освічена, з перспективами. Її рідний дядько був першим учителем майбутнього імператора Павла І, батько — генерал-майор. Можна було б жити безбідно, ростити дітей. А вона відмовилася від усього й утекла.
Дізнавшись, що донька перебуває у Воронезькій жіночій обителі, батько приїжджав туди, шукав, улаштовував сцени — все було загалом так, як пишуть у книжках. Ігуменя, однак, на прохання дівчини, не видала її і навіть якось переконала батька змиритися з вибором його дитини.
У цьому монастирі майбутня інокиня Єлена прожила близько 30 років. За цей час вона виховала сироту з якогось знатного збіднілого роду (яка згодом стала її злісним ворогом), а також зуміла прихилити до себе серця дуже багатьох людей, які відчували її тепло і приходили до неї за розрадами і молитвами. Кажуть, саме це й стало причиною вигнання її з монастиря — настоятельниці не могло подобатися, що люди спочатку йшли за порадами до послушниці, а тоді вже до неї.
Так починається київський період життя преподобної. Багато проплакавши через своє вимушене повернення в мир, вона, разом зі своєю близькою подругою послушницею Єлизаветою, вирішує податися до Києва, щоб проситися в монастир тут, поряд із Лаврою та її святинями.
1806 року вони оселяються у Флорівській обителі на Подолі. По суті, це було майже чудом, тому що вільних келій на час їхнього приїзду в Київ не було: у ХІХ столітті Флорівський був єдиним жіночим монастирем у Києві, до того ж, так би мовити, «привілейованим»: тут жили переважно представниці багатих і знатних родів. Відповідно, потрапити сюди було доволі складно. Але раптом одна із флорівських монахинь отримує призначення в інше місце, і сестрам вдається купити її келію (оскільки монастир був своєкоштним, насельниці самі мали піклуватися про житло й харчі).
Однак втіха була нетривалою. За кілька років на Подолі сталася велика пожежа і весь монастирський комплекс згорів. Штатних монахинь переселили в Пустинно-Микільську обитель неподалік від Лаври, а послушниця Єкатерина (яка ще не була зарахована в штат) мусила вирушити назад у Воронеж. Її там не дуже-то й чекали, а якщо уявити, що двісті років тому такі подорожі були не настільки приємними, як зараз, то можна зрозуміти всі її сльози і весь її відчай.
Коли Флорівський монастир був відновлений (усупереч очікуванням сестер і не зовсім за благочестивими мотивами: через війну з французами треба було зміцнити Печерську фортецю, а для цього зруйнувати Пустинно-Микільський монастир), Катерину Бехтєєву запросили знову оселитися в ньому. Вона знову зі своєю вірною супутницею і подругою дістається до Києва, вони будують собі келію, яка незабаром знову згорає...
Про це легко читати, коли знаєш, що сьогодні мати Єлена — свята, а в житіях святих майже завжди так — що не сторінка, то випробування. Але якщо уявити реальну ситуацію — двох немолодих уже жінок, які вкотре залишилися без даху над головою і без будь-якої людської підтримки, то картина постає зовсім інакша. І хто знає, можливо, лише вічне питання Петра «Господи, а до кого нам іти?» утримувало їх на їхньому шляху.
Усе влаштувалося лише за рік чи два, коли стараннями тодішнього митрополита Київського Євгенія (який теж був родом із Воронежа і, кажуть, доводився Катерині далеким родичем) сестер усе ж прийняли у Флорівську обитель. Хоча й не без труднощів: ігуменя побоювалася за свою владу, а тому поступилася вимозі владики доволі неохоче.
Преподобну Єлену постригли в монахині у 66 років. Майже півстоліття вона горіла бажанням посвятити себе Богу, та поневірялася в скруті й невизначеності, перш ніж знайшла хоч якийсь спокій. Як вона жила ці роки, що терпіла, про що думала, з ким перетиналася на життєвих дорогах, ми практично не знаємо. Достеменно відомо лише те, що всі ці півстоліття своїх поневірянь вона завжди й усюди берегла в себе домовину святителя Тихона Задонського, яку владика зробив сам і в якій суворо заповідав себе поховати. Але судилося інакше: коли спочилого святителя вбрали в архієрейські вбрання, то труна виявилася замалою. А коли після сорокового дня як благословення роздавали його майно, домовина ця дісталася Каті Бехтєєвій — чи то випадково, чи то на її прохання.
Саме в ній її і поховали після її смерті 23 березня (5 квітня) 1834 року. Останні дванадцять років свого життя інокиня Єлена прожила у Флорівському монастирі. Тихо трудилася, не шукала слави, допомагала всім, хто звертався до неї, порадами і молитвою.
Невдовзі після смерті подвижниці над її могилою звели капличку. Багато людей приходили сюди здалеку і, як і раніше, отримували допомогу. А 2009 року мати Єлена була приєднана до лику святих. Очевидці розповідають, що під час обрітення мощей, коли зі склепу вийняли першу цеглину, звідти випурхнув білий метелик і довго кружляв поряд. Сьогодні мощі преподобної спочивають у Вознесенському храмі обителі, праворуч від входу. Тут тихо й мирно — мабуть, так само, як було поруч із матушкою під час її життя.
Святі люди не думають про святість. Напевно, преподобна Єлена теж про неї не думала, і шлях її, як видається, не був якимось особливим. Вона просто всім серцем хотіла бути з Богом і служити Йому. Вона просто багато терпіла, багато смирялася, багато любила. Все просто...
