Історія однієї зустрічі
Щодня ми зустрічаємо безліч людей. Стикаємося, перетинаємося поглядами, обмінюємося стандартними фразами. Іноді просто не помічаємо тих, хто навколо нас. Рухаючись коридором повсякденності, ми втрачаємо сприйнятливість до навколишнього світу. Почуття унікальності, неповторності кожної миті життя йде від нас. У метушні ми не замислюємося, що одна зустріч, найбільш неочікувана й непоказна, може стати доленосною, поворотною подією...
Тим, хто побував у Санкт-Петербурзі, напевно доводилося серед інших відвідувачів Ісааківського собору жадібно дослухатися до слів чергового екскурсовода, щоб зрозуміти, чому ж головний храм Російської імперії було названо на честь маловідомого святого IV століття? Велична й у той же час стримана краса храму змушує нас сьогодні знову й знову згадувати про коротку зустріч, що відбулася між звичайним монахом і повновладним правителем східної частини Римської імперії.
Літо 378 року змінило розмірене життя мешканців східних земель імперії. Варварські племена готів перейшли Дунай, прорвали кордон і заполонили південно-східні провінції Балканського півострова. Ситуація стала ще напруженішою після поразки урядових військ під Маркіанополем. Щоб перегородити шлях варварам на Константинополь і переломити хід самої війни, імператор Валент у терміновому порядку зібрав близько 60000 воїнів й особисто очолив армію. До вирішальної битви під Адріанополем залишалися лічені дні.
Нам відомо, що Валент був християнином. Утім, у IV столітті навряд чи когось можна було здивувати цим фактом. Однак Валент був не просто християнином — він був ревним послідовником учення пресвітера Арія. І хоча самого родоначальника єресі було засуджено, імператор взявся з новою силою захищати правоту його суджень. Відомо, що в поводженні з людьми василевс був грубим, дратівливим, охоче вислуховував доноси й не прагнув відрізняти правду від брехні. Сучасникам він запам’ятався ще й тим, що в кінці свого правління взявся фізично винищувати своїх ідеологічних супротивників — православних християн.
Напередодні п’ятнадцятої річниці свого правління Валент, мабуть, уже готувався підвести перші підсумки царювання. Позаду дві переможні війни з готами: 367-го й 369-го років, які увійшли в історію як остання переможна кампанія римського світу проти готських племен. Нескінченні борсання з латання дірок у величезному кордоні східної частини імперії. Війни з Персією через Вірменію... Напевно, те, що відбувалося всередині стін будинку, який так ретельно відбудовувався Валентом, уже не так тішило імператора. Нескінченні страти політичних противників і розправи над невинними людьми за першим же доносом злостивців. Неймовірної сили терор, який досяг свого апогею в 371 році, коли на очах у всіх вбивали людей, наче різали худобу. Нарешті, фізичне знищення православних християн та їхніх храмів, дуже схоже на штучно спровоковану громадянську війну. Можливо, цей перелік злодіянь поповнився б іще новими «досягненнями». Однак у 378 році всю увагу й сили Валента було звернено на дикі орди готів, що безцеремонно вдерлися в межі його країни.
За стилем правління Валент нагадував розгнузданих правителів античних часів. Але в IV столітті вже не можна було поводитися так, наче Христос не воскрес, наче не було апостольської проповіді й сонму християнських мучеників, що віддали своє життя заради торжества істини. Не можна було, озброївшись тільки тваринними інстинктами, забувши про будь-яку мораль, йти торованим шляхом своїх нещодавніх попередників і не отримати при цьому осуд більшості. Слова про Божий Промисел, про те, що Бог зневаженим не буває, вже тоді привселюдно вимовлялися в численних християнських храмах, у кожній проповіді й за кожним богослужінням.
378-й рік виявився критичним в історії Римської імперії: готи рвалися до Константинополя; у той самий час Валент шукав приводу показати свою перевагу над молодим співправителем — племінником Граціаном, який керував західною частиною імперії й не так давно здобув блискучу перемогу над германськими племенами. Прагнучи отримати нові лаври приборкувача готів, Валент с шістдесятьма тисячами римських воїнів рушив до Адріанополя.
Поблизу Константинополя абсолютно впевненому в своїх силах імператору зустрівся невідомий пустельник. Ім’я цього монаха — Ісаакій. Він звернувся до правителя з незвичайним проханням-закликом: «Царю, відкрий храми православним, і тоді Господь допоможе тобі!». Але слова ці не справили тоді на Валента жодного враження, і він продовжив свій шлях. Від руху тисяч людей, іржання кінноти, окриків солдатів і брязкання зброї стояв неугавний галас, а пил, що піднявся вгору, часом навіть приховував людей і ускладнював дихання. У такій штовханині Валент міг до ладу не розгледіти, хто до нього звертається. Але Ісаакій виголосив свої слова голосно й чітко, так що правителю залишалося тільки прийняти їх — або відхилити.
На той момент вирішувалася загальна стратегія майбутньої битви. Від правителя західної частини імперії Граціана надійшов лист, де він просив дядька дочекатися його військ і спільними зусиллями перегородити шлях ворогові. При цьому оточення імператора наполягало на зворотному — негайно розпочати військові дії та не впускати нагоди увінчати себе лаврами переможця. Необхідно було зосередитися й прийняти рішення. Однак у той момент знову пролунали слова Ісаакія: «Царю, відчини храми православним, і тоді Господь допоможе тобі!». І знову імператор проігнорував їх. Для Валента відкрити храми православним означало визнати свої багаторічні зусилля з утвердження аріанства помилкою, а тих, хто так довго опирався волі імператора, фактично визнати святими мучениками. Для такої зміни свідомості слів простого монаха було, вочевидь, не достатньо. Ісаакій втретє підніс голос, обіцяючи перемогу римському війську взамін на визнання православного віровчення єдино угодним Богу. Після третього вигуку настала реакція вже розгніваного Валента: за його наказом сміливця кинули в глибокий яр, суцільно всіяний колючим терням. На самому дні яру було болото, тому шансів урятуватися в людини, що потрапила в таку пастку, майже не було. Ісаакія свідомо прирікали на смерть.
І ось сталося диво: пустельник вибрався з пастки. Він наздогнав імператора і знову звернувся до нього: «Ти хотів погубити мене, але святі Ангели вивели мене з прірви. Послухай мене, відчини храми православним — і переможеш ворогів своїх. Якщо ж не послухаєш мене, то не повернешся живим, але загинеш у вогні».
Настав момент істини. Вирішувалася доля майбутньої битви, вирішувалася доля самого Валента... І тут наближені василевса Сатурнін і Віктор отримали наказ: взяти монаха під варту й тримати його в ув’язненні до повернення імператора з походу.
З цього моменту події почали розвиватися зі стрімкою швидкістю. Під Андріанополем готська кіннота, як блискавка, з’явилася з крутих гір і понеслася в стрімкій атаці, змітаючи все на своєму шляху. Напавши першими, готи не дали римським військам розташуватися в бойовому порядку. У стрімкому натиску вони перекинули кавалерію ромеїв. Армію Валента було зім’ятo, звернено до втечі й знищено. Сам імператор загинув. Про загибель василевса пише сучасник тих подій — історик Амміан Марцеллін (330–395 рр.): «Імператор Валент втратив керування військами. Він збожеволів від жаху й утікав, але, кажуть, був убитий випадковою стрілою. Однак тіло його так і не знайшли серед мертвих. Були чутки, що пораненого Валента наближені віднесли в якийсь будинок, але готи обступили цей будинок і підпалили його, і всі, хто знаходився в ньому, загинули».
У світовій історії ці події отримали назву Адріанопольської катастрофи. Точніше й не скажеш! Римську армію було розгромлено: дві третини її воїнів було фізично знищено. Варвари зайнялися безперешкодним грабунком імперських територій, а переляканим мешканцям нічого не залишалося, як відсиджуватися в містах.
Усього цього можна було уникнути. Щоб виграти бій і отримати довгоочікувані лаври переможця готів, Валенту потрібна була не армія й не міцність власних обладунків, а лише віра.
Ісаакія одразу ж визволили. Тепер його стали вшановувати як пророка. Новообраний імператор святий Феодосій Великий (379–395 рр.) за порадою тих-таки Сатурніна й Віктора покликав до себе старця, зустрівши його з великою честю. Незабаром він виконав усі його настанови: вигнав аріан з Константинополя, а православним повернув храми. Вважаючи свою місію виконаною, Ісаакій хотів був повернутися в пустелю, але Сатурнін і Віктор умовили його не йти з міста. У передмісті Константинополя вони збудували для нього житло, куди почали збиратися ченці, і незабаром виникла обитель. Преподобний Ісаакій став її першим ігуменом. Досягнувши глибокої старості, праведник благословив керувати монастирем преподобного Далмата. За іменем другого ігумена обителі монастир став називатися Далматським.
Історія вчить нас бути уважними. У вирішальні історичні моменти долі імперій залежать від людської чуйності й віри в Божий Промисел. Але й у потоці повсякденних турбот життя кожного з нас сплітається з тонких ниточок поглядів, розмов, сердечних відгуків. Зустрічі нам посилає Бог, і необов’язково Його посланці одягнені в чернечі ризи, і не завжди вони виголошують пророцтва. Але завжди, в усі часи від нас потребується одне й те саме — віра, готовність почути.
