Я не знаю, как остальные,
но я чувствую жесточайшую
не по прошлому ностальгию —
ностальгию по настоящему!
А. Вознесенський
Чим нас так приваблює дитинство, чому не відпускає від себе? Трафаретна відповідь — безтурботністю — відверто неправильна. Немає жодної безтурботної дитини. Просто її турботи іншого соціального масштабу, але для неї вони можуть бути надзвичайно важливими. Тоді що ж?
Коли нам важко, наприклад, під час хвороби, ми стаємо слабкими, потребуємо турботи, співчуття, ніби частково стаємо знову дітьми. Тимчасово регресуємо, як кажуть психологи. А коли нас долають насущні проблеми дорослого життя, ми з тугою пригадуємо дитинство і шкодуємо, що не можна зі складного теперішнього втекти у прекрасне дитяче минуле. (Або в не дуже прекрасне, щоб іще щось довести, з кимсь поквитатися.)
Втім, чи настільки це неможливо? Та й чи перебуваємо ми в теперішньому взагалі?
Це запитання перестане дивувати, якщо ми зможемо прослідкувати зміст наших думок хоча б якийсь час. Дивовижно, чого там тільки немає: уривки вчорашніх розмов, нескінченне прокручування реальних чи уявних сцен, фантазії про майбутнє і спогади про минуле і т. д. А якщо ми щось із захопленням розповідаємо, то чи можемо вчасно зупинитись? Чи усвідомлюємо ми, в якій знаходимося позі (часто напруженій чи навіть недолугій), чи можемо бути впевнені, що всі слухають нас уважно (або нічого не помічаємо навколо)? Тобто, наскільки ми присутні в ситуації?
Чесні відповіді на ці, здавалося б, малозначущі запитання, можуть показати нам, що ми майже ніколи не усвідомлюємо себе, майже весь час не проживаємо своє життя, а тільки ніби злегка його торкаємось. Або, як говорив А. Ільїн, відбувається наш частковий самовклад у життя. Тобто ми ніби фізично живемо, але з єдино можливим часом життя, з теперішнім, не збігаємось. Ми все більше в минулому чи майбутньому, або ще десь. Це означає, що час нашого життя йде, а нас у ньому немає в буквальному значенні! Тоді хто ж за нас приймає там рішення, хто спілкується з людьми, виховує наших дітей і, головне, хто замість нас у тому, іншому, житті стоїть перед Господом?
Психологічно час не послідовний і не хронологічний у тому значенні, що для нас минуле і майбутнє — віртуальні, абстрактні поняття, їх немає насправді, це приналежність нашої пам’яті чи уяви. Він і не лінійний, адже ми не можемо, як на дистанції, повернутися або побігти швидше вперед, не можемо зупинитися. Для нас час — це єдиний момент теперішнього, це зараз, цієї ж хвилини.
Спробуємо хоча б 60 секунд відчувати себе в теперішньому, усвідомлювати себе, тобто не відлітати думками нікуди від ситуації, в якій знаходимось, а говорити, відслідковувати реакцію слухачів, при цьому слухати всі звуки навколо і слідкувати за позою. Або хоча б одну хвилину молитись, заглиблюючись у кожне слово, не розпорошуватися. Думаю, ми швидко переконаємося, що це дуже важко, це вимагає вміння, навички, своєрідного тренування.
Але присутність у житті неможливо просто натренувати. Точніше, цього зовсім недостатньо для справжньої бадьорості і тверезості. Інакше вся духовна праця і особистісний ріст звелися б до такої психологічної гімнастики.
Важливо розуміти, навіщо прагнути у теперішнє. Теперішня мить цінна тим, що лише перебуваючи в ній, тільки в цю саму хвилину ми реально можемо щось по-справжньому здійснити, щось змінити в собі, а отже, в своєму житті. (Не в минулому чи майбутньому — там усе тільки в уяві.) Можемо, якщо ми здатні бути присутніми в цьому моменті, звісно.
Інакше все робиться за нас нашим несвідомим. Наприклад, відомі вислови: «себе не пам’ятає» або «вийшов з себе» — зовсім не метафори, а абсолютно точні визначення нашого несвідомого стану, нашого безчасся. Ми дійсно випадаємо з реального життя, якраз себе не пам’ятаємо, а пам’ятаємо тільки свою образу, коли, гніваючись, кричимо на когось. Або в такій самій ситуації виходимо з себе, залишаємо себе без нас, порожніми, безжиттєвими, поза часом. Виходить, що негативні емоції, як і все інше, що викрадає нас у нас самих — немічне фантазування, пошуки «справедливості», марнославна «допомога» іншим, «влаштовування» чужих життів, порожня балаканина, нездатність самостійно мислити, здійснювати справжні вчинки, прагнення лідерства будь-якою ціною і т. п. — це трагічні бар’єри між нами і нашим єдиним і унікальним життям. Узагалі, все найгірше в житті трапляється з нами тільки несвідомо, тоді як людське в нас не спрацьовує саме автоматично, а вимагає свідомих особистісних зусиль.
Отже, аби збігтися з власним життям, потрібно змінити єдине, що ми в силах змінити — себе самих, тобто потрібно побачити ці бар’єри і прибрати їх. Але змінювати, вдосконалювати себе та й просто щось реально робити ми можемо тільки в теперішньому, усвідомлюючи себе. Можемо, тільки якщо хочемо, звичайно. Але парадокс у тому, що часто нам «не вигідно» бути в теперішньому, тому що ми не хочемо, боїмося бачити себе реально, не хочемо брати на себе відповідальність за обставини нашого буття! Ось несвідомо і бігаємо від нього, то впадаючи в минуле, то мріючи про майбутнє, або просто не пам’ятаючи себе у своїх пристрастях.
Чому про це важливо говорити саме у зв’язку з дитинством? З одного боку, дитинство — постійно діюче в нас розумове сховище від дорослих проблем. До речі, ностальгія за ним, бажання знову там опинитись — надійний симптом наявності цих самих проблем.
З іншого боку, практично всі перепони між нами і нашою свідомістю, тобто між нами і нашим теперішнім (іншими словами, наші комплекси), — походять з дитинства. А все, що прийшло до нас звідти — і добре, і погане, — ми вважаємо невід’ємною частиною нашої особистості, власною сутністю. І тримаємось за це часом сильніше, ніж власне за життя. Цим часто і прив’язує нас дитинство, до того ж набагато міцніше, ніж нам здається. Тому таке важке усвідомлення цих комплексів, а тим більше, їх подолання.
Дорослим бути нелегко. Хоча б тому, що зрілість — це не кількість якось прожитих років, а здатність осмислювати і вдосконалювати себе, це достеменне існування*. Дорослим бути важко. Але в нас немає вибору, якщо ми хочемо ствердно відповісти на гамлетівське запитання. Оскільки бути, існувати — означає також не поступатися нічому, що тримає нас фактично за спиною в самих себе (блаж. Августин), нічому, що забирає нас із найкращого, єдиного місця нашого життя, де ми можемо бути собою, де ми можемо бути з Господом, — з теперішнього.
* Існування, екзистенція — від лат. еxistere — букв.: не поступатися, ставати до боротьби.
