Другий дім Гоголя
«Коли вам усе зрадить, коли вам більше нічого не лишиться такого, що прив’язувало б до якогось куточка світу, приїжджайте до Італії. Немає кращої долі, як померти в Римі; тут людина на версту ближча до Бога». Ці захоплені рядки належать перу нашого співвітчизника — Миколи Васильовича Гоголя. Люблячи ніжно українську землю, вболіваючи душею про долю всієї Русі, Гоголь віднаходив велику втіху під небом Італії, у стінах Вічного міста.
Він мріяв потрапити до Риму на початку весни, коли буяння нових барв та пахощів полонить світ. Очі сліпило від близьких пейзажів, і на в’їзді до міста письменник попросив візника завісити вікна екіпажу. Він не прагнув побачити все місто відразу, як настирливі російські іноземці-форестьєри, а хотів пізнавати його поступово і, як справжній гурман, випити неквапливими ковтками.
«Коли в’їхав у Рим, я не міг спочатку ясно все усвідомити: він видався мені маленьким; але, що далі, він мені здається все більшим і більшим, будівлі величнішими, види більш мальовничими, небо кращим; а картин, руїн та антиків за все життя не передивитися. Закохуєшся в Рим дуже повільно, потроху — і вже на все життя. Словом, уся Європа для того, щоб дивитися, а Італія для того, щоб жити».
Гоголь винайняв квартиру на Віа Ісідоро, коло площі Барберині. Тоді ще він не думав про постійне місце проживання в італійській столиці, хоча й мав намір зупинитися тут надовго. Знайомих у Римі в Миколи Васильовича не було, а вільного часу — вдосталь, і він негайно вирушив наносити візити стародавнім скульптурам.
У давнину мешканці міста казали, що всі дороги ведуть до Риму. У самому ж Римі всі дороги ведуть або до Капітолія, або до собору святого Петра. Гоголь нагодився у Вічне місто напередодні світлого свята Пасхи і, піддаючись загальним веселощам, вирушив на літургію в головний собор міста.
Коло входу в цей величний храм Миколу Васильовича охопило подвійне почуття, знайоме багатьом мандрівникам: відчуття мізерності власної персони під склепінням колосальної віковічної будівлі — і почуття захоплення думкою та внутрішньою силою людини. Почуття це особливо посилилося, коли, проходячи головним проходом, він опинився просто в потоці світла, що струмувало спереду, і ступив під самий купол. В одну мить художник наче розчинився в невимірному просторі кам’яного огрому храму, лише приглядався до всього. Довго блукав він приділами храму, вивчаючи його пам’ятки, переважно вигадливої манери сімнадцятого століття, зупиняючись перед колосальними мозаїчними картинами і обережно обходячи сповідальні ложі, перед якими стояли юрми народу, що відбував у ці дні свої духовні обов’язки.
«Мальовничі мереживні покривала жінок, які ледь сколихнув теплий сироко, їхня тверда хода, дзвінка мова на вулицях, прочинені двері церков, кадильний запах, що доноситься звідтіль, — усе це війнуло на нього чимось далеким, минулим. Він згадав, що вже багато років не був у церкві, яка втратила своє чисте високе значення у тих розумних землях Європи, де він був. Тихо ввійшов він і став мовчазно на коліна коло прекрасних мармурових колон, і довго молився, сам не знаючи за що — молився, що його прийняла Італія, що зійшло на нього бажання молитися, що святково було в нього на душі, і молитва ця певне була найкраща» (М.В. Гоголь, повість «Рим»).
У Римі Гоголь знайшов нарешті після довгих поневірянь той рідний куточок землі, де міг призабути на деякий час усі нестерпні незгоди й чвари, де йому дихалося добре і привільно, і звідки не тягло його навіть до рідної Малоросії. Тут він знайшов справжній земний рай, і насолоді його не було меж. Ані в роки щасливої юності, ані в часи блискучих літературних успіхів Гоголь не знав і тіні тієї захопленої поетичної наснаги, котрій він беззастережно віддався в Італії.
Але щастя це було нетривалим. У червні 1837 року в Рим повернулася холера, яка й примусила письменника облишити улюблене місто. Він побував у Баден-Бадені на водах, у Женеві, відвідав друзів у Франкфурті та Страсбурзі, зазирнув до Іспанії, але думка повернутися ніде його не полишала.
«І коли я побачив, нарешті, вдруге Рим, о, наскільки він мені видався кращим за попередній! Мені здалося, ніби я побачив свою батьківщину, у якій кілька років не бував я сам, а в якій жили тільки мої думки. Але ні, це все не те, не свою батьківщину, батьківщину душі своєї я побачив...»
На підтвердження того піднесення, яке охопило тоді все його єство, письменник оселився на Віа Феліче — Щасливій вулиці, де горішній — третій — поверх належав життєрадісному «сухому червонощокому старому» на прізвище Челлі. Саме ця адреса і стане згодом його «вічним притулком» у Вічному місті. Гоголь старанно вивчав італійську, заводив знайомства з мешканцями кварталу та місцевими торгівцями. Ті доволі швидко запам’ятали його і стали називати «синьйор Нікколо».
Синьйор Нікколо вставав зазвичай дуже рано і негайно брався до роботи. Тоді спускався в кав’ярню для сніданку, що складався з чималої чашки міцної кави та жирних вершків, через які часто траплялися в нього суперечки з прислужниками кав’ярні: він скаржився, що вони не такі жирні, як у Малоросії, та відмовлявся платити. Життєвої мудрості в ньому було майже стільки ж, скільки й таланту. І, знаючи таку особливість свого завсідника, прислужники ніколи на синьйора Нікколо не ображалися.
Але найсильнішою була насолода Гоголя, коли йому випадала щаслива нагода відкривати недосвідченому новачкові всі не звідані ним таємниці італійської природи та мистецтва. У цей час Гоголь надзвичайно наснажувався, пишаючись усім, що показував, як власним щастям і славою. Усіх найдорожчих людей він неодноразово кликав і заманював до Італії, як тільки міг, і радів, коли дізнавався, що кому-небудь з них насправді випадала подорож до Італії.
Освоївши Рим самостійно, Гоголь міг годинами водити друзів і знайомих по місту, «пригощаючи» їх усіма тими видами, котрі відкривав для себе внаслідок численних піших прогулянок. Примушував вкладатися на траву перед Колізеєм, щоб побачити небо, яким його бачили древні. І сам потроху накупив фарб і став малювати «срібне небо Італії». «Фарби лягають самі собою, так що потім дивуєшся, як вдалося зауважити і скласти такий-то колорит і відтінок».
З огляду на свою палку південну натуру, Гоголь цінував у природі переважно яскраві, блискотливі барви. Йому особливо до душі припала природа «щасливої» Італії, з її полум’яною млістю, у її вічно світлій, святковій радості.
«Ніколи я не почував себе так зануреним у таке спокійне блаженство. О Риме, Риме! О Італіє! Чия рука вирве мене звідси? Що за небо! Що за дні! Літо — не літо, весна — не весна, та кращі за весну й літо, які бувають в інших кутках світу. Що за повітря! П’ю — не нап’юся, дивлюсь — не надивлюся. У душі небо і рай. Ніколи я не був таким веселим, таким задоволеним життям...»
А як він любив римські вечори! Вечір був його стихією. Задумливо-загадковий, він поглинав пістрявість та метушню дня, вивільняючи ті великі меланхолії, що ними сповнений Рим. Найглибші та найгостріші почуття прокидалися в ньому в присмерках. Те, що в Римі було від пірамід і сфінксів, те починало звучати чутніше опівночі. Присмерки приховували рубці та шрами грандіозно-мовчазного Колізея. І лише непогамовний шум фонтана Треві коло розкішного палацо Полі нагадував про швидкоплинність часу. «Киньте монетку у фонтан Треві — і обов’язково повернетеся до Риму», — стверджує народний переказ. І Гоголю випадало перевіряти його правдивість на собі неодноразово. Не раз і не два письменник повертався в місто своєї мрії, та щоразу знаходив у ньому щось нове, незвідане, не побачене з першого разу.
«...Я вирушив робити візити усім своїм друзям. Був у Колісея, і мені здавалося, що він мене упізнав, тому що він, за своїм звичаєм, був велично-милий і цього разу особливо говіркий... Відтак, він зі мною говорив. Потім я вирушив до Петра і до всіх інших, і мені здалося, ніби вони всі зробилися цього разу набагато говіркіші зі мною. У перший раз нашого знайомства вони, здавалося, були мовчазніші та вважали мене за форестьєра».
У Римі Микола Васильович відчував абсолютну розкутість у спілкуванні з людьми, навіть якщо він не розумів, про що вони говорять. У цьому була величезна відмінність Італії, наприклад, від Франції та Німеччини, у яких йому випало побувати. Якщо іноземець ніяк не говорив італійською, але намагався сказати два слова, йому обов’язково робили комплімент і питали, де він учив мову. У Франції ж, якщо мандрівник говорив з помилками, йому це одразу давали зрозуміти і не бажали задовольняти його прохання. Ось тому росіяни і почувалися в Римі так привільно.
До речі, капітально освоївшись у місті, Гоголь почав ревнувати італійську столицю до будь-яких форестьєрів, особливо росіян, яких ближче до Великодня зустрічав у місті «цілими ватагами». Йому нестерпні були їхні сердиті розмови про брудні вулиці Риму, відсутність розваг, про те, що всі італійці — мерзотники та шахраї. Йому були нестерпні ті форестьєри, котрі дозволяли собі захоплюватися Римом, просто Римом, таким собі кам’яним містом на півдні Європи. Нехай стародавнім, нехай незвичайним, нехай навіть таким, що вплинув на долі європейської цивілізації, та все ж містом, у яке можна приїхати коли завгодно, повитріщатися на великодні процесії, на Папу в соборі святого Петра. Постояти в мрійливій задумі серед живописців, що вартують в оксамитових блузах заходи сонця на Авентинському пагорбі. Поїсти макаронів з ароматним соусом у гамірних остеріях на Віа дель Корсо, проїхатися до Альбано по римській Кампаньї в екіпажі балакучого ветурино — візничого. І будь-коли благополучно поїхати.
Ні, такий Рим для Гоголя вже не існував. Облишити коли завгодно Вічне місто він уже не міг. Від однієї думки, що йому треба виїхати з Риму та Італії, він упадав у відчай. «Ви не повірите, як сумно залишити на один місяць Рим і мої ясні, мої чисті небеса, мою красуню, мою ненаглядну землю». Душа його, мов проросле зерно, зігріте полуденним сонцем, стала потроху в неї вкорінюватися.
Чим був для Гоголя Рим? Віддаленістю від метушні, спокоєм, усамітненням. І звісно, можливістю споглядання творів італійського Відродження. Лише так художник міг, нарешті, задовольнити своє незбагненне прагнення до досконалості. Фрески Рафаеля Санті, розписи та мармурові скульптури Мікеланджело Буонаротті, живописні полотна Тиціана Вечелліо та Мікеланджело да Караваджо. Вічність, простота та велич давнини. І все це поруч, на відстані пішої прогулянки.
«Саме це дивовижне зібрання віджилих світів і принадність єднання їх із заквітлою природою — усе існує для того, щоб будити світ». Будити світ — таким було покликання художника в той час. Микола Васильович напружено працював над головною літературною працею свого життя — поемою з російської дійсності «Мертві душі». Праця ця поглинала його цілком. Він усе більше й більше переконувався, що «Мертві душі» — річ зовсім не його особиста, так само, як і творіння видатних італійських майстрів, вона повинна належати всьому людству, бо «тут свята воля Бога видимо відкривається мені: подібне натхнення не йде від людини; ніколи не вигадати їй такого сюжету!»
Думка про Росію була, разом з думкою про Рим, найживішою частиною його існування. Повідомляючи друзям у Петербург про те, як просувається робота над поемою, Гоголь зауважував: «Про Росію я можу писати лише в Римі, тільки так вона постає мені вся, в усьому своєму огромі». Він ніколи так багато не думав про Батьківщину, як віддалік від неї, і ніколи не був так пов’язаний із нею, як живучи в чужій країні.
«Я живу майже рік на чужині, бачу прекрасні небеса, світ, багатий на мистецтво та на людину. Але хіба перо моє взялося описувати предмети, спроможні вразити кожного? Жодного рядка не міг присвятити я чужому. Нездоланним ланцюгом прикутий я до свого, і наш убогий, неяскравий світ наш, наші курні хати, голі простори обрав би я замість кращих небес, котрі привітніше дивилися на мене. І чи я після цього можу не любити своєї батьківщини?»
З дванадцяти років, проведених письменником за кордоном, близько восьми він прожив саме в Італії. «Я — подорожній, закоханий в дорогу», — говорив про себе Микола Васильович. Свого дому він ніколи не мав: готелі, наймані квартири, роки життя в друзів та знайомих, навіть рідний маєток навідував він нечасто. Рим став для письменника, за його власним зізнанням, «другими домом», «прихистком бентежної душі», яка заспокоювалася лише під його святим покровом.
«Що за земля Італія! Ви просто не можете її уявити собі. О, якби ви поглянули тільки на це сліпуче небо, що тоне в сяйві! Усе прекрасне під цим небом; що розвалина, то й картина; на людині якийсь блискотливий колорит; будівля, дерево, справа природи, справа мистецтва, — усе, здається, дихає і промовляє під цим небом..
Перед Римом усі інші міста здаються блискучими драмами, що їх дія відбувається гамірно та швидко в очах глядача; душу захоплено зненацька, але не приведено в такий спокій, у таку тривалу насолоду, як при читанні епопеї. Чого насправді в ній немає? Я читаю її, читаю... і досі не можу добратися до кінця; читання моє безкінечне. Я не знаю, де б краще могло бути проведене життя людини, для якої низькопробні задоволення світу не мають багато ціни. Уся Європа для того, щоб дивитися, а Італія для того, щоб жити. Ось моя думка: хто був у Італії, той скаже „прощавай“ іншим землям. Хто був на небі, той не захоче на землю».
