Відомому Богу

Дитинство Зарини. Лялька

З дитинства я вирізнялася релігійністю. Моя бабця була ревною мусульманкою, чого аж ніяк не можна було сказати про моїх батьків. До мечеті батько заходив лише на великі свята; батьки не молилися; не постили; і Коран, подарований бабусею, врешті-решт кудись зник із нашої квартири.

До дев’яти років я жила в Казані, і вихованням моїм здебільшого займалася бабуся. Сувора, але любляча, чесна й добра, вона зробила для мене дуже багато (внучок у неї було лише дві: я і Рушана), і тому, коли я всерйоз задумалася про хрещення, найперше спало на думку: бабуся дуже засмутиться.

Моя бабуся, як і належить справжній жінці, вихованій у традиціях ісламу, справно тримала уразу (піст) і творила намаз п’ять разів на день; вона дуже переживала через сина (мого батька), який ставився до віри досить прохолодно.

Бабуся вчила мене молитов, вони здавалися мені особливо чудесними, чарівними — наче ключі до дверей, які ведуть у новий, загадковий і незвіданий світ. І в цьому світі любили і знали мене — маленьку Зарину, я була там майже «своєю», не чужою, — до цієї думки привчила мене бабуся. І досі ще в потаємних куточках моєї пам’яті зрідка сколихнеться і прошелестить осіннім листочком незрозуміла бабусина (але від того й близька!) молитва «Бісмілла і рахман і рахім».

І мені здавалося — щось магічне, потаємне було за розписаними арабською в’яззю стінами мечетей.

На все життя мені запам’ятався випадок із мого дитинства: я повернулася зі школи, де на уроці праці ми майстрували гарненьких лялечок із муліне. У мене вийшла особливо красива лялька в малиновому платті, з розкинутими врізнобіч жовтими руками. Я повісила ляльку на шию і пішла додому.

У бабусі (вона тоді жила з нами) мій вигляд викликав жахливе невдоволення.

— Це що таке, Зарина? Це що ти собі на шию повісила?

— Абіка (бабусю), це лялька. Зі школи... ми... робили...

— Я тобі покажу ляльку! Це хрест, а не лялька! — (У мого витвору руки були розкинуті у вигляді хреста). — Знімай негайно!

Бабуся відібрала ляльку, повисмикувала жовтенькі руки і, лише побачивши мої сльози, заходилася мене втішати.

— Зроблю тобі ще кращу ляльку. Красуню із красунь. А хрести на себе не можна чіпляти, Зарочко. Ти мусульманка. Повтори.

— Я — мусульманка, — крізь сльози пролепетала я, і бабуся вже ласкаво гладила мене по голові, саджала за стіл обідати й називала ніжно «кизим», тобто «моя дочка».

До третього класу я пішла уже в Москві. Були різні труднощі дома, і навіть на мене, на дитину, частково лягав їх тягар. І чомусь саме в цей час я відійшла від віри: не було поряд мудрої бабусі, були батьки, у яких була тільки я і більше нікого. Я якось рано відчула свою «потрібність» їм і стала дуже приземленою, прив’язаною до конкретних моментів — уся чарівність швидко зникла з мого життя.

Повз мечеті я проходила досить байдуже — може тому, що вони були «московські», не рідні.

Так треба. Музика

Не можу точно згадати, в який момент у мене з’явився інтерес до Православ’я.

Можливо, він виник у мене тоді, коли ми переїхали до Москви? Чи після того, як я проплакала над легким, дивно розписаним, наче витончена шкатулка, оповіданням І. Буніна «Чистий понеділок», чи коли із трепетом читала «Братів Карамазових» Достоєвського? Чи коли вперше у житті потрапила разом із однокласниками на екскурсію до Троїце-Сергієвої Лаври і прочитала на одному із храмів напис, який вразив мене до оціпеніння, — «Відомому Богу»?

...Збулася мрія моєї неспокійної, бентежної юності: я стала студенткою МГУ. Після того, як ми з новоспеченою подругою побачили себе у списках тих, хто вступив, вона в радості й захваті, які переповнювали її через край, потягнула мене до храму мучениці Татіани при МГУ — «ставити свічі».

— Для чого ставити? — не зрозуміла я.

— Ну як, на знак вдячності. Ми ж вступили! — на шляху пояснювала Олена.

— Ти віруюча, православна? — зраділа я. Як давно мені хотілося поговорити про православну віру!

— Неважливо! — відмахнулася подруга. — Головне, що ми вступили. А свічки поставити треба. Так треба, розумієш, Зарин?

Я нічого не розуміла. Що значить «так треба»?

Одного разу я боязко переступила поріг Татіанинського храму й попросила у книжковій крамниці книжку про православну віру.

— Ну, яку вам книгу запропонувати, дівчино? Їх дуже багато — про православну віру. Ось відповіді на питання, священик відповідає, це ось видання більше для дітей підходить, а це для людей воцерковлених... А ви, може, православну енциклопедію купіть?

— Не знаю, як скажете, — я знизала плечима.

Продавщиця запитально подивилася на мене.

— А Біблія у вас дома є?

Я заперечливо похитала головою.

— Ну от, із Біблії і треба починати. З Євангелія. Ось вам Євангеліє, окремо Новий Завіт, а потім докупите, у разі чого.

Дома я взялася гортати невелику книжку з православним хрестом на обкладинці. Якось ненав’язливо згадалася бабуся — і мені чомусь стало соромно, ніби я робила щось погане, недозволене. Я відклала Євангеліє на деякий час, а потім усе ж прочитала його від початку й до кінця — просто як головну християнську книгу. Перше враження: я була просто зачарована, заворожена, якщо так можна сказати. До чого ж Євангеліє було добрим, ласкавим, теплим, воно було якимось «прощаючим», давало надію на щось знову ж таки добре, світле. Прочитавши його вперше, я не зрозуміла майже нічого, окрім хіба що життя Христа, але як багато мені запам’яталося незрозумілих висловів!

Я ходила, прислухаючись до себе й повторюючи ці величні висловлювання, й мені здавалося, що звучить усередині мене особлива музика — музика Євангелія.

А потім була сесія і звичайна студентська метушня, розмірені трудові будні та яскраві свята, і більше Євангеліє я не читала: усе якось не виходило. Іноді я згадувала про цю книгу, однак почитати не доходили руки. Я пам’ятаю, що частіше, ніж інші епізоди Євангелія, на думку приходила Гетсиманська молитва. Цей момент у житті Христа мені здавався чомусь найбільш сильним і сумним. Я не розуміла, як Бог може відчувати самотність і скорботу (зрозуміло, у той час я поняття не мала, що Христос був Бог і Людина), і це реальне відчуття викликало в мене глибоке співчуття до Спасителя. Як мені було шкода Його! Христос сам-один у темному затихлому Гетсиманському саду, слабо освітленому місяцем, апостоли мирно сплять, а йому належить стільки всього пройти; на Нього чекає ганебне розп’яття — і в такі хвилини Його всі полишили!

Цей євангельській епізод міцно в’ївся в моє серце і пам’ять, і моє перше пізнання «християнського Бога» було саме таким — співпереживання бідному, самотньому Христу, Який прощає все і всіх.

До мене назустріч вийшов...

Літом я з подругами поїхала відпочивати на Кавказ, у Мацесту, всього на десять днів. Плани у нас із Ритою і Оленою були грандіозні, але сил і фантазії вистачило тільки на те, щоби валятися кожен день на пляжі. Від моря нас неможливо було відірвати.

І все-таки перед поверненням до Москви ми вирішили поїхати на яку-небудь екскурсію. От тільки відразу виникло питання: що відвідати? Адже навкруги було стільки дивовижних місць.

Врешті-решт ми зійшлися на Абхазії: з нею в нас був пов’язаний веселий спогад. Одного разу, повертаючись із пляжу втрьох, біля перехрестя, де починався ринок, ми зустріли старого грузина з великим зав’язаним мішком біля ніг. У мішку щось ворушилося.

— А що ви продаєте? Що там у мішку? — зацікавилась Рита. — Кіт?

— Зачэм кот? Какой кот? Это наложниц я вэзу в горы, в Абхазыю, продать, — и дід добродушно розсміявся.

— Наложниць в Абхазію? — повторила, не розуміючи, Рита.

В цю мить у мішку зарохкали. Ми зареготали.

— Порося! Там у вас порося! — ми сміялися, наче діти.

І тому ми дружно розсміялися і згадали порося в мішку, побачивши на стенді турфірми слово «Абхазія». Питання про те, куди їхати, було вирішене: ми зібралися на екскурсію саме туди.

День видався жахливо спекотним, здавалося, що повітря перетворилося на тягучий гарячий пласт. Одурілі від спеки туристи лізли просто в одязі у гірське озеро Блакитне, фантастично красиве, від крижаної води якого миттєво зводило ноги.

Як то кажуть, нам уже було «ні до чого». Двохвилинне купання в морі, у Гаграх, полегшення не принесло. Нарешті автобус зупинився біля Новоафонського монастиря — останнього пункту програми нашої екскурсії.

Треба було йти під гірку. Туристи — мокрі, червоні — важко переставляючи ноги, брели вгору до монастиря у гробовій тиші — сил розмовляти не було.

Лише в декого виникло бажання стояти в душному приміщенні за свічками й записками. Ми слухняно ходили по монастирю за екскурсоводом, і я нічого не відчувала, крім утоми. Чомусь монастир не справив на мене особливого враження. Веселий, смугастий зовні, й велично-похмурий, темний усередині. В напівтемряві величезного храму потріскували свічки, проступали лики ікон.

— А тепер можете помилуватися архітектурою монастиря, у вас у запасі тридцять хвилин. Зустрічаємося за п’ятнадцять четверта біля автобуса.

Рита з Оленою впали на лавочку, обмахуючись газетами, а я пішла бродити по храму.

Фрески, ікони в напівтемряві, прислужниці, які в темно-синіх халатиках нечутно снували навколо, і раптом... із темряви, у відблисках засвічених свічок, ніби з довгого неосвітленого тунелю, до мене назустріч вийшов Христос.

Він стояв на колінах на сірому камені, трохи розвівши руки в сторони і спрямувавши погляд угору, на небо, ніби розмовляв із кимось, і обличчя Його було таким сумним, таким стражденним, благальним, що я застигла на місці; серце болісно защеміло. Білий простенький одяг, сіро-синя накидка на плечах (чи як це називалося раніше?), і позаду Спасителя — дерева, поснулі в тиші ночі, і якісь рослини, і зовсім далеко — занурений у сон, спокійний Єрусалим. А небо — глибоке, темно-синє, і обриси туманної блакитної чаші серед тихих зірок. І в цій темряві, в нічній тиші — яскраве, сонячне світло навкруг голови Христа.

Я миттєво впізнала зображений на іконі сюжет із Євангелія — полишений усіма Христос у ніч перед Розп’яттям у Гетсиманському саду.

— Як називається ця ікона? — прошепотіла я, упіймавши за руку церковну прибиральницю.

— Моління про Чашу, — вона вказала масляною рукою на жовті букви, застиглі на темному небі ікони.

— А чому він молиться Чаші? — не зрозуміла я.

Жінка дивилася на мене ласкаво і спокійно.

— Моління про Чашу, а не до Чаші. Господь молився про Чашу Своєму Отцю, Богу-Отцю перед Розп’яттям. Він знав усе, що з Ним буде, і молився про цю Чашу страждань, яку Йому належало випити. Це була молитва про зміцнення перед усіма випробуваннями. От ви почитайте Євангеліє.

— Я читала, — відізвалася я. — Спасибі вам, величезне спасибі!

Я дістала фотоапарат і крізь завісу сліз кілька разів сфотографувала дивовижну ікону.

Мені не хотілося, щоб мене бачили Рита й Олена. Мені взагалі не хотілося, щоб мене будь-хто бачив, щоби хтось був поряд. Хотілося лише одного: плакати тут зовсім одній поряд із каменем із Гетсиманії, каменем, де стоїть Христос із сумним поглядом, спрямованим у небо.

— Заро, ходімо! Вже час...

І все-таки я спізнилась до автобуса, тому що кинулась у церковну крамницю в надії купити ікону «Моління про Чашу». Такої ікони там не виявилось.

Повернувшись до Москви, я розшукувала цю ікону в усіх храмах і церковних крамницях, розуміючи водночас, що я її не знайду. Звісно, ікони «Моління про Чашу» траплялися мені, але написані вони були по-іншому, а мені хотілося саме таку, яка була в бідному абхазькому храмі. Нарешті я полишила свою мрію.

На превеликий мій жаль, фотографія ікони не вийшла: надто темно було в цьому храмі.

Той, Якого я знала

Час ішов, і настав той день, коли я увійшла до маленького храму поряд зі своїм будинком і звернулася до священика із проханням охрестити мене.

Перед цим таїнством він просив мене походити на Літургію і вивчити деякі молитви. Я стояла на Літургії і слухняно, повністю усвідомлюючи свою правоту, виходила після слів диякона «Оглашенниє, ізидіте».

Мені приємно було бути «оглашенною», тобто, поки не хрещеною, але вже готовою до цього. Таїнство чекало мене попереду.

— Ви обрали ім’я, яке хочете прийняти під час хрещення? — якось раз неочікувано запитав мене отець Андрій.

— Ні, я не знала, що треба вибрати ім’я. Зовсім будь-яке?

О. Андрій приніс мені церковний календар.

— Якого числа ви народилися?

І я дізналася, що в день мого народження, 7 грудня, святкується пам’ять святої великомучениці Катерини. Більше питання про вибір імені не поставало. Батьки, звісно, як і раніше, називають мене Зариною, Зарочкою, але коли до телефону просять Катю, вони кличуть мене. А це дається дуже нелегко, я знаю.

У той день, коли мене охрестили — 7 грудня — у день народження і день мого Ангела, випав перший сніг. До храму я зайшла, коли розлютована осінь розкидала повсюди залишки прілого листя, а вийшла, коли земля була вже присипана снігом, і білі пластівці все падали й падали — дуже повільно й несміливо.

Я ішла в цій тиші й чистоті, до країв сповнена усвідомленням звершеного Таїнства, і так боялася втратити, розлити це почуття тихого блаженства! Я поїхала до музею Андрія Рубльова, потім довго гуляла, а коли стемніло, зайшла у перший-ліпший храм, і мені пощастило: там читали акафіст великомучениці Катерині. Додому повертатись так не хотілося...

Ідучи додому, я повторювала фрази, намагаючись їх осмислити і прийняти: «Я — православна! Я тепер Катерина. Я — хрещена!»

І раптом...

«А раптом я помиляюся?!» — мимоволі всередині мене бухнула й причавила свідомість ця страшна думка. «Я з мусульманської родини, етнічна татарка. Ні краплі руської крові. Зарина Фаридівна Абдулгалеєва. І раптом — таке... зрадити віру предків».

— Господи, поможи! Я вірю, вірю! Це все не те — мої думки, — я здригнулася в безгучній молитві до мого Бога, Бога, Якого я знала, Бога християнського, Гетсиманського...

Я майже бігла додому і спеціально намагалася думати лише про майбутню сесію. Неочікувано на мобільний зателефонувала мама і, дізнавшись, що я поряд із нашим будинком, попросила купити «суперклей»: щось там у неї зламалося.

Я підбігла до кіоску, коли він уже зачинявся.

— Будь ласка, мені лише два суперклеї, — попросила я.

Немолода продавщиця, мовчки зітхнувши, кивнула головою. Вона довго не могла знайти мені 4 рублі здачі.

— Та не треба мені, не шукайте! Дякую за клей! — і я розвернулася, щоб піти. Продавщиця настійно покликала мене.

— Чекайте, мені чужі гроші не... — вона не договорила. — А от, може, календарик візьмете, а? На наступний рік? Якраз останній лишився.

— Давайте, звісно.

Вона ткнула мені в руку маленький календарик. Я кинула його в кишеню.

Дома разом із клеєм я дістала календар і зойкнула. Щось тепле, рідне розлилося по серцю, мимоволі виступили сльози.

На сірому камені, на колінах стояв Христос, трохи розвівши руки в сторони і спрямувавши свій погляд у небо. Мій Христос! Христос, Якого я знала!

Я перевернула календарик і прочитала внизу: «Фрагмент розпису собору монастиря св. апостола Симона Кананіта м. Новий Афон (Абхазія)».

Його вплив

Від бабусі мій «революційний учинок» батько запропонував тимчасово приховати, і я повністю з ним погодилася: для чого порушувати спокій старої хворої людини? Хай усе йде своєю чергою.

В кінці червня до нас приїхала моя двоюрідна сестра Рушана і дізналася, що я стала Катею. З великими труднощами прийнявши цю новину, Рушана відвезла її бабусі. Коли ми зідзвонювалися із сестрою, вона сказала, що бабуся дуже засмучена і говорити зі мною поки не хоче.

— Мабуть, називала мене зрадницею. Або щось на зразок «з вовками жити — по-вовчому вити»? — спитала я тоді. У відповідь Рушана образилася.

— Ти дуже погано думаєш про бабусю. Вона тебе як і раніше, звісно, любить і вважає, що ти не винна, просто підпала під чийсь вплив, і поряд не виявилося людини, яка могла б тобі допомогти... а ти ж із дитинства була із... загостреним почуттям віри.

— Бабуся частково маю рацію, — відізвалася я. — Я підпала під вплив Бога, якщо можна так сказати. Він мене покликав, і я раптом Його знайшла — просто прийшов час.

— Ти знайшла чужого Бога, — тихо промовила Рушана. — Ти відмовилася від своєї рідної віри.

Я не збиралася щось доводити, пояснювати: все це було ні до чого. Є в житті такі моменти, коли не треба говорити, тому що слова, якісь докази до нестерпності безсилі й порожні, і кожен залишиться при своїй думці. Є моменти, які можна лише відчути, вловити душею, вони вищі за будь-які слова.

Рушана теж замовкла, і я почула, що вона плаче.

— Не треба, ну, будь ласка, не треба. Я тебе дуже люблю. І ми ж усе одно... дружимо й разом.

— Та, це так... просто згадала... так, дрібниця.

— Що ти згадала, Рушано?

— У нас дуже гарну мечеть побудували. Ну, ти знаєш, напевно. Кул Шариф.

— Коли я приїду в гості, обов’язково сходимо з тобою на неї подивитися! Добре?

— Так, Зарино, сходимо. Ну, успіхів! Цілую тебе. Бабусі поки не дзвони. І не переживай, ти ж знаєш нашу бабусю. Вона тебе, звісно, пробачить. Ну, до побачення!

— Дзвони!

Тато поставився до мого рішення стати православною християнкою із розумінням.

— Ну що ж, якщо ти це вибрала, якщо тобі це близьке, мабуть, я не повинен перешкоджати, — сказав він зі своєю м’якою усмішкою, і ми обнялися. — Все одно ти залишишся моєю дочкою Зариною, ким би ти не стала — православною, католичкою чи буддисткою.

— Такого тата, як у мене, більше ні в кого немає! — засміялась я, цілуючи кучеряве сиве волосся батька.

Мама пошуміла — більше від незвичайності того, що відбулося: у нашій родині, серед наших родичів це був перший випадок переходу в іншу віру. Я назвала дату майбутнього хрещення — батьки не захотіли піти в цей день до храму, і я була дуже рада з цього. Мені здається, вони не хотіли мені заважати — навіть не заважати, а просто нагадувати про себе в таку хвилину. Адже тоді, під час хрещення, у храмі існувала лише я — Зарина-Катерина — і Христос, і буквально кілька секунд мені був ніхто не потрібний і ніщо не потрібне, навіть, напевно, кисень.

Це були світло й радість — справдешнє диво, і мені здавалося, що я трішечки, зовсім трішечки причетна до того, що відчував князь Володимир, коли хрестився, і великомучениця Катерина, і Варвара, й інші святі, що хрестилися у зрілому віці.

Сестра Рушана одного разу серйозно спитала мене:

— Заро, але ти, мабуть, хоч іноді, хоч несвідомо, хоч уві сні — але жалкуєш, що стала... іншою? Що прийняла іншу віру?

І я з чистим серцем відповіла:

— Ні, ніколи. Правда. У мене навпаки відчуття, ніби я щось отримала, дуже-дуже дороге, тобто безцінне. І стала дуже багатою. Всередині багатою. Раніше в мене такого не було.

— Дивна ти все-таки, Зарино, — зітхнула Рушана. — І від цього я люблю тебе ще більше.

А найголовніша, найважливіша, найрадісніша й найдивовижніша для мене подія — моя Рушана через два з половиною роки після мого хрещення охрестилася сама. І охрестився її чоловік. Вона стала Марією, а Ільнур (чоловік) — Іллею.

Опублiковано: № 5 (24) Дата публiкацiї на сайтi: 26 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Відомому Богу

Відомому Богу

Зарина-Катерина Абдулгалєєва
Журнал «Отрок.ua»
Це були світло й радість — справдешнє диво, і мені здавалося, що я трішечки, зовсім трішечки причетна до того, що відчував князь Володимир, коли хрестився, і великомучениця Катерина, і Варвара, й інші святі, що хрестилися у зрілому віці.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 5 з 5
17:16 03.06.2012 | Екатерина (не автор)
Петербурженка, я нашла этот рассказ на Наследнике. Там написано:
Записано Еленой Коровиной со слов Катерины Абдулгалеевой.
Так что героиня все-таки Зарина :)
и все правда!
11:06 15.11.2010 | Аl
Очень радостный рассказ. С затаенным сердцем прочитал.
Помоги Господи,р.Б. Екатерине.
22:34 15.12.2009 | Петербурженка
На остальных сайтах сочинителем этого святочного рассказа-мистификации указана Лена Коровина из журнала "Наследник":

Например,
http://www.pravmir.ru/vedomomu-bogu-ot-zariny-k-kateri[.[..] мн. др.

В любом случае, рассказ замечателен и высокоталантлив!
11:32 23.06.2009 | Натали
Сижу на работе в офисе и плачу!....
"Стучите, и отворят Вам!" -
Я так рада за авторов статей этого раздела.

У меня тоже удивительная история, как я пришла к Православной вере, выделю время и обязательно напишу, если можно!
Спаси, Господи!

Коментар:
Непременно напишите, Натали, и присылайте на редакционный ящик.

03:38 13.10.2007 | Gafur-Boris
procitav etu stat'ju, neskolko raz nalivalis slezi na glazah) mne ona cem to blizka.. spasibo vam za etot rasskaz)

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: