Оповідання про те, як п’ятеро сміливих учили старослов’янську мову.
Переддень Різдва 1989 року студентки третього курсу філологічного факультету мали провести в муках. 7 січня вони повинні були складати диференційований залік зі старослов’янської мови найсуворішому викладачеві кафедри, Соколовій Т. С. Ніхто не міг прорубати ополонку цієї загадкової лінгвістики — ані переможниця всіх шкільних олімпіад Світланочка Русакова, ані донька професора мовознавства Ганя Митрофанова, ані тим більше дві красуньки — Маша й Даша, — які випадково потрапили на філфак через невеликий конкурс у рік вступу. Лише відмінниця Віра Васіна трохи розумілася на «юсах великих» і «юсах малих», проте їй хотілося «5», а не «4». Ці п’ятеро дівчат, таких різних, які загалом і не товаришували між собою, окрім Маші й Даші, виявилися об’єднані спільною бідою.
Увечері 6 січня всі п’ятеро стояли перед засніженим корпусом філфаку й чекали на Люсю Жданову. Люся вчилася на п’ятому курсі, писала диплом про дифтонги, збиралася до аспірантури й була улюбленицею тієї самої Соколової. На Люсю вийшла професорова донька Митрофанова. П’ятикурсниця пообіцяла позайматися з Ганею напередодні заліку. З примхи долі решта четверо дівчат також потрапили до цієї групи щасливиць. Звісно, за дві години розібратися в граматиці давньої мови неможливо. Та всі п’ятеро знали, що наступного ранку, побачивши Соколову, Люся замовить за всіх п’ятьох слівце. Мовляв, хоча зірок з неба не хапають, але такі старанні, займалися ввечері, практично вночі, зі мною на кафедрі.
Жданову знали на факультеті всі, включаючи вахтершу, тому ключ дали без проблем. Дві години Люся намагалася втовкмачити в ці гарненькі голівки те, до чого вони, здається, не були пристосовані від початку. Лише в очах відмінниці Віри миготів якийсь відблиск розуміння, однак Люся чітко бачила, що це слабка «4», проте аж ніяк не «5». Віра ж, неначе зламаний програвач, повторювала: мені потрібна підвищена стипендія.
Результатом консультації був зазубрений, але не осягнений матеріал, замерзлі в холодній аудиторії носи та рідкісна книга в Люсиній сумці — знак вдячності від «чудової» п’ятірки. Книга була власністю професора Митрофанова, який нічого не підозрював і перебував у відрядженні. «Звісно, від батька перепаде, але якщо залік буде в кишені, він розм’якне», — резюмувала Митрофанова-молодша.
Після втомливої консультації дівчата вийшли на вулицю. Хурделило. Люся швидко зникла в надрах гуртожитку, наперед тішачись читанням нової книги, що була для неї тієї чарівної ночі справжнім чудом. Горе-студентки стояли на морозі, розуміючи, що своїми силами залік вони не складуть. Зігрівала лише надія на Люсине заступництво.
— Ходімо, чого стояти, завтра вставати рано. Поки додому доберемося... — мляво промовила Віра.
— Тобі добре, ти бодай щось знаєш, у будь-якому випадку здаси. «Трояк» Соколова ставить усім, хто лекції відвідував, — сказала заздрісно Маша.
— Трояк? — з обуренням почала було Віра, та її обірвали на півслові.
Дівчата йшли засніженою та безлюдною вулицею. Щулилися, інстинктивно тулилися одна до одної. Йти треба було довго: зупинка далеко. А на ту близьку, куди вони приїздили щоранку, не було чого розраховувати. Поодинокі перехожі дивувалися такій великій групі такої пізньої години у таку жахливу погоду. Хурделити почало так, що не було видно долоні витягнутої руки. Лише вогні інститутських гуртожитків заклично підморгували жовтими вогнями.
Вирішили зрізати шлях. Здавалося, непогано знали район, а чомусь збилися з курсу.
— Ой, онде, мабуть, церква: купол видніється і хрест, — скрикнула Митрофанова.
— Давайте зайдемо, погріємося, — запропонувала Русакова.
— А не виженуть? — спитала Даша.
— Та вона зачинена, — відповіла Маша, — хто в такий час туди піде. І взагалі, хто зараз до церкви ходить? Ви знаєте таких?
— У мене сусідка ходить. Вона не афішує, але ми точно знаємо. І постить, — сказала Віра.
— А що це означає «постить»? Олію п’є, чи що? — спитала Маша.
— Ну, ти зовсім темна, — сказала Митрофанова красуні й коротко спробувала розповісти Маші про піст, смисл якого вона й сама особливо не розуміла.
— Дивіться, а люди ж туди йдуть, — якось весело зауважила Даша.
— Дівчата, і ми підемо. Ну так, просто, у рамках культурного збагачення. У нас, між іншим, з цього семестру світова художня культура починається. Вестиме татова знайома — Зоя Павлівна. До речі, класна тітка. Вона про церкви розповідає — закачаєшся. Це мені тато казав. У неї дід був священиком. Його розстріляли в тридцять якомусь році. Ну, це коли всіх розстрілювали, — сказала Митрофанова, козиряючи своїм всезнанням.
— І навіщо розстрілювали? Незрозуміло, — риторично, у порожнечу, запитала і сама собі відповіла Віра.
— Дівчата, а якщо хто довідається? Ну, там, в інституті, наприклад. Нас не відрахують? — спитала Русакова.
— Зараз за таке не відраховують. Ось раніше... Мені тато розповідав, що їхнього одногрупника відрахували за те, що він до універу Євангеліє приніс. Потім він десь поїхав і став ченцем.
— Нічого собі. А що, у наш час є ченці?
— Звісно, є. Причому навіть жити можуть не в монастирі, а у звичайній квартирі.
— Це як?
— А ось так — таємно. У татових знайомих у Пітері бабця жила. Ну, жила собі та й жила, до церкви ходила, м’яса не їла. Ну, мало що. Ось зараз вегетаріанство в моді. А потім, коли померла — що почалося! Попи з’їхалися, та не абиякі, а ченці. Тільки не таємні, а справжні, з Печор. І ховали цю бабцю в спеціальному чернечому вбранні. Вона за життя так нікому нічого й не сказала, навіть дочці рідній. А ось по смерті й з’ясувалося. Татові знайомі, ну, родичі цієї бабусі, — у шоці, але приємному. Бо ж ті ченці сказали, що вона там їх усіх вимолюватиме.
— Де «там»? — видавила із себе Віра, яка все зрозуміла, але вирішила уточнити, чи вірить у це сама Митрофанова.
— Де — де... У потойбічному світі. Я от особисто вірю, що він є. Тільки ви нікому нічого не кажіть. Якщо ми з вами виявилися товаришками по нещастю, то буду з вами відвертою, — з удаваним спокоєм сказала Митрофанова, у котрої від усіх цих тем запаморочилася голова.
— Дівчатка, мені страшно, — сказала Даша.
— А мене нудить і їсти хочеться, — промимрила Маша.
— Гаразд, ходімо до церкви. Досить рюмсати, красуньки.
А люди все йшли та йшли. Дівчатам це видалося неймовірним. Думали, буде піп та пара літніх жінок. Але тут були люди молоді, сімейні. Навіть діти. І всі радісні.
— Дівчата, а де ми станемо? — спитала Русакова.
— Десь подалі від потойбічного світу, — думала пожартувати Віра, але Митрофанова на неї шикнула.
Тут вони почули, як навколо повторюють: «Зі святом!»
— Ах, голова я садова, сьогодні ж Різдво! — сказала професорська донька. — Тому і людей так багато.
— Оце так ускочили в халепу. Мене з міліцією шукатимуть, — промовила Даша.
— Та гаразд, постоїмо та підемо, — сказала Віра.
— А мені здається, так не можна. Якщо зайшли, то потрібно стояти до кінця.
— До кінця світу? — не вгамовувалася зі своїм чорним гумором Васіна.
До притвору увійшов рожевощокий чоловік. Перехрестився. Здавалось, усі його знали. Він з кимось цілувався, комусь тиснув руку. Дівчата, побачивши, що він хреститься, згадали, що в храмі, перш за все, здається, слід робити саме це. І за командою Митрофанової гуртом невміло перехрестилися. Чоловік побачив це й посміхнувся.
— А це що за богомолки? Усіх знаю, а цих дівчат — ні. Ви звідки, снігові баби? — весело випалив він. У дівчат, і справді, ще не розтанув сніг на пальтах, і вони були схожі на казкових снігурок.
Усі п’ятеро мовчали. Митрофанова міркувала так: «Даша зараз знепритомніє; Машу, може статися, знудить; а Віра, не дай Боже, знову по-чорному зіронізує. Треба брати справу до своїх рук. Але тут брехати вже точно не варто. Та й узагалі, правду завжди казати легше». І вона почала. Студентки. Залік. Змерзли. Завітали на вогник...
— Мої ви розумниці! Та це Господь вас сюди привів. Можливо, ви на свій факультет потрапили тільки для того, аби помучитися із цією, повірте, прекрасною мовою. Зустрітися з Люсею, змерзнути й прийти, нарешті, у храм Божий. Не знаю, як складуться ваші долі. Але зустріч цю з Богом, з Церквою постарайтеся не забути. Мене звуть Борис Сергійович. Я півчий у цьому храмі. А за сумісництвом — завідувач кафедри прикладної математики, але тільки іншого інституту. На жаль, не вашого.
Дівчата стояли в ступорі. І було від чого. Віруючий математик і віщун долі?..
— Ви йдіть, станьте он там і попросіть Бога про те, чого, як вам здається, бракує в житті. Маю надію, що це будуть не гроші. Ну, у крайньому разі, залік. Тільки будьте чесними перед собою і перед Ним, — сказав співочий доцент і пішов на клірос.
П’ятеро сміливих стали зліва, де їм указали. Навіть цинічна Васіна плакала, слухаючи святкові співи. Старослов’янську мову вона захотіла полюбити раз і назавжди, про що й просила Бога. Усю службу, звичайно, не вистояли. Боялися, що рідні заб’ють тривогу.
Спочатку йшли мовчки. Потім Русакова сказала:
— Давайте це буде нашою страшною таємницею.
— Ти боїшся? — спитала Митрофанова, яка боялася сама, однак виду не показувала.
— Ні, я не боюся. І хоч завтра розповім усім про те, що з нами сталося. Але це щось таке сокровенне, що не хочеться віддавати нікому. І розповідати також. Знаєте, як про закоханість — мовчиш і сам собі боїшся зізнатися.
Усі з нею погодилися. І Митрофанова перша. А Даша сказала:
— А я собі хрестик куплю й носитиму його потайки, а коли до поліклініки чи влітку — зніматиму.
— Молодець, — підтримала її Маша, — а я ось навряд чи наважуся.
— Життя покаже, — сказала Митрофанова, — пам’ятайте, що математик сказав.
Наступного дня залік склали всі. А Васіна — навіть на п’ятірку. Чи то Люся спротегувала, чи то спалах віри того Різдвяного Святвечора був щирий, чистий, буквально дитячий. Йшли додому задоволені. Різдво світило морозним сонечком. Нічної хурделиці наче й не було. Дівчатам здавалося, що вчорашні події були наче далекий сон.
А Русакова раптом сказала:
— Ви мені зараз, звичайно, не повірите, але я розповім. Я, коли до під’їзду підходила вчора, раптом хлопця побачила в новорічній масці. Думаю, нічого собі, хтось досі від Нового року відійти не може, а ми тут із заліками страждаємо. А хлопець, пробігаючи повз мене, маску зняв, а там, клянуся, порожнеча. Мені страшно стало. «Порожній» хлопець утік, сміючись, а я в під’їзд увійти боюся. Тоді я стала уявляти собі ті ікони, ну, які я щойно в церкві бачила, — і зайшла додому. Удома мені, звісно, перепало. Я про «наше» мовчок — мовляв, автобуси не ходили. Лягла — заснути не можу. Очі заплющу — хлопець той. Скажу: «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу», як у церкві співали, — він щезне. Потім валер’янки випила й заснула. Мало залік не проспала.
— А може, це диявол був? — спитала, звісно, не хто інша як Васіна.
— Віра, ти знову? Мені зараз погано стане, — сказала Даша.
— А чому б і не диявол? — випалила всезнаюча Митрофанова. — Якщо ми з вами вирішили вірити у Бога, то в диявола вірити також доведеться.
Усі погодилися із цим логічним твердженням. Тільки Даша спитала:
— А без диявола можна обійтися?
— Ні, — рішуче відрізали всі хором і попрямували далі.
— А давайте якось до церкви ще раз сходимо, — сказала раптом професорова донька. Пропозиція вертілася в усіх на вустах, та ризикнула вимовити її лише Ганя.
— Я, — продовжила вона, — коли прийшла вчора додому, полізла у татові книжки. Їх у нього багато, причому не всі з «мови». Коротше, зараз, виявляється, святки. І так триватиме два тижні до свята Хрещення. Ось тоді-то ми й підемо в гості до Бога.
