Початок ХХ століття, так званий Срібний вік, — період розквіту в історії російської думки. Тогочасна інтелектуальна атмосфера була сповнена шукань в найрізноманітніших областях: філософії, науці, мистецтві, релігії.
Особливе місце серед діячів Срібного віку належить Сергію Миколайовичу Булгакову (в подальшому — отцю Сергію). Пройшовши характерний для тодішньої інтелігенції шлях «від марксизму до ідеалізму», від атеїзму до віри, він відобразив це у своїй творчості — спочатку науковій, а потім філософській та богословській. І хоча вже сучасникам отця Сергія було зрозуміло, що деякі з його робіт містять догматичні помилки і вивчати їх слід з обережністю, проте горіння небайдужого духу можна було відчути навіть в економічних статтях Булгакова-марксиста. Значно більшою мірою це стосується пізніх творів мислителя — зокрема його щоденників, уривки з яких ми сьогодні пропонуємо до уваги читачів.
Кожний день починає нове життя, як цю книгу, і відкриває новий безмір милості Божої. Бог дає любити Його і молитись Йому, радіти любов’ю і жити. І яке ліниве серце моє, що хоче відштовхнутися від зусилля цього дня і думає в собі: не цей повсякденний день, а інший... якесь завтра. А тим часом у кожній миті життя все: і Бог, і світ, і наша власна душа. І це лише свідчення сліпоти й затверділості душі, коли чекаєш якоїсь особливої миті, щоб зупинити її, сказавши їй: ти прекрасна!
Воістину така прекрасна кожна мить життя, бо дає її Бог. І не лінуйся, душе моя, знати це й справджувати... І коли віднімуться миті, погаснуть вогні життя, тоді ми побачимо, яка прекрасна, воістину прекрасна кожна мить, і тоді буде пізно... Господи, розшир моє серце, щоб знати, яка прекрасна дарована Тобою мить життя, щоб, радіючи, Тобі дякувати, і в радості цій розчиниться вся земна скорбота.
Хай не уявляє в гордині своїй людина, що вона знає шлях свій і що це шлях добра, бо трудом молитви дається від Господа відання шляхів своїх. Навчи ж, Господи!
Господь посилає людей, Він дає зустрічі, Він вказує шляхи. Немає нічого випадкового в людських стосунках, люди створені одне для одного. Молись за тих, хто любить тебе і за друзів, молись за тих, хто ненавидить, молись за тих, що самі за себе не моляться, обтяжені й осліплені. Всім потрібна твоя молитва...
Не думай, о людино, про справи твої, як вони влаштуються, як складуться твої стосунки з людьми, як розв’яжуться труднощі. «Не журися про завтрашній день». Ти не знаєш ні тривалості свого життя, ні всіх умов, які з тобою змінюються. Це збентеження і тривога, які на тебе нападають, все це подібне до багача, який хотів забезпечити себе на майбутнє, коли Бог забрав його душу. Треба знати і твердо знати, як учинити сьогодні: Господь дає нам сьогоднішній день, сповнений завжди нових, невідомих, потаємних можливостей. Кожний день є нова таємниця у Бога, таємниця про наше життя. Бог не давав би днів, якби вони не були таємницею, що розкривається перед нами. І ми повинні шукати для себе місця серед цих можливостей, повинні ходити перед Ним, перевіряючи свій крок — найближчий. Будь же безтурботним святою євангельською безтурботністю, як дитина. Гріховна твоя багатоклопітність, гріховне твоє бажання так обдумати й облаштувати своє життя, щоб убезпечити його від будь-яких бід. Облиш. Над тобою пильнує Ангел, Охоронець душ і тілес наших, всі святі, Матір Божа, а ти пильнуй лише й бережи серце твоє, його віддай і принеси Богу, його наповни оливою любові й радості.
Будь готовий віддати Богу все: свою волю, свій розум, свої бажання, — щоб, усупереч всьому й перед лицем усього говорити: Твоя воля хай буде. Лише цього, не меншого, вимагає любов до Бога.
Господи, ось я починаю новий день Твоєї благості, нову сторінку життя. Допоможи мені, щоб не лишилась вона порожньою через лінощі мої, як і більша частина днів життя мого, і щоб не вкрилась вона мерзенними гріхами моїми, вільними й невільними, у віданні й невіданні, але даруй, щоб хоч якнайменша крихта служіння Тобі ознаменувала день цей, збережи мене й близьких моїх друзів святими ангелами в день цей, покрий їх від усякого зла, дай їм усім виконати в день цей волю Твою, хай не розкаєшся Ти, преблагий Господи, що дав нам, недостойним, цей день життя нашого. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Ось ця-то повсякденність кожного дня, вона й складає сенс життя, і треба, щоб ця повсякденність була ясною, серйозною, достойною, величною.
Після молитов Господь через Ангела Охоронця покладає слово Своє на серце, і чим гарячішою й смиреннішою була молитва, тим владніше та ясніше звучить це внутрішнє слово. Ми шукаємо чудес і знамень і не бачимо того повсякчасного чуда, яке невпинно звершується в потаємності серця. І цей голос Ангела Охоронця, якщо ми прислухаємось до нього достойно, дає відповідь і на наші труднощі й запитання і попереджає стосовно тих спокус і завдань, які чекають на нас протягом наступного дня.
Найважливіше в нашому житті — людські зустрічі, людські серця, які розпалюються любов’ю. Не з волі своєї й не по силі своїй, бо це є божественна доля людини, якій дано Богом любити й бути об’єктом любові на землі й страждати заради любові. Страждання може бути різне: хвороба, втрата, розлука, нерівності — але завжди любов, що дає вищі, єдині радості, окуповується стражданням, і не нарікай на це страждання, якщо можна, люби його, як любов свою, лише стражданням набуваєш ти права не себелюбної, а справжньої жертовної любові, тієї, яка не насолоджується собою. Божа Матір Сама поєднує серця людські у вибраних Своїх. Вона їх оберігає й осіняє Своїм Покровом. І поглянь на Неї. Якою була Її любов до Сина Свого? Чи була ця щонайчистіша й найвища любов любов’ю радості й утіхи? А тому малодушшя, нарікання, зневіра є гріхом проти любові, є відкиненням прикладу Матері Божої. І «не журіться про завтрашній день» — у дні гаданої безвиході. Господь дивовижним чином знімає тягар із серця, дає виходи, милує і спасає. Дякуйте Господу за дари Його, найбільше ж за превеликий дар любові, який дав Він створінням Своїм, бо без цього дару, від важкості якого іноді стогнемо ми й жаліємось, було б порожнім і мертвим усе наше життя. І якщо хтось воістину достойний нашого співчуття й жалю, це той, хто вбогий любов’ю, кому нікого любити, хто мало любить.
Переконаність у своїй єдиності дуже тонко й непомітно поселяється в серце й панує в ньому, і багато треба пережити на шляху смирення й покаяння, щоб насправді всім серцем прийняти, що ти не єдиний або ж єдиний лише в гріхах своїх. Кожну людину смиряє милосердний Господь, посилаючи уроки життя, обставини, що на ділі розкривають перед нею її неміч. Для людей обдарованих і сильних, «багатих», упокоритися важче, тому що вони довше залишаються в усвідомленні своєї сили, однак на кожну людину на шляху її життя неодмінно чекає таке прозріння. Але воно ще не є смирення, точніше, лише негативна до нього умова, що потребує позитивних. За відсутності ж таких умов це розчарування в собі отруює душу злою зневірою, заздрістю, в людині розвивається підпілля. Треба переборювати його силою смирення, яке полягає у віданні своєї немочі і прийнятті її як заслуженої кари і як волі Божої про себе. Треба неміч свою перестати відчувати як неміч, щось неналежне для тебе, але як твій власний стан — іншим ти й не можеш бути і не повинен до цього прагнути, не повинен про себе і себе уявляти. Все людське мізерне перед благодаттю Божою і все людське не рівноцінне. Тому й неміч не суттєва для вічного спасіння.
Людина може заважати гріхами своїми, гордістю своєю вселенню благодаті Божої, але вона нічого не може до неї додати. Кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться. Треба відійти від самого питання про свої людські права і властивості, дивитися вгору, а не вниз, і цей відхід — у смирення — дасть істинну свободу, дитячу легкість, мир і радість. Немає миру й радості без щирого і глибокого смирення, нема без нього неупередженості. Здобуття смирення є найважливішою справою для людини, без якої вона й не може вступити на шлях духовного діяння. Тому треба бути завжди уважним до того, щоб бачити добре в людях, дорікати собі й уважати себе недостойним того, що милістю Божою живеш.
Той, хто досяг старості, звільнений нею від пристрастей плоті, він, лишаючись у тілі, далекий від тілесних притрастей; він досвідом довгого життя осягнув те, що необхідно було йому в юності, і близькість до Бога, яка дається стоянням біля земної межі, дає особливу свіжість його духу. Старість у Бозі є найціннішим надбанням людства, духовний його відстій, чиста волога. Але старість — це увінчання всього життя: яке життя, така й старість, треба заслужити старість. Люди бояться старості, не хочуть її, але треба любити старість, хотіти її, як свободи в Бозі. Обновиться яко орля юність Твоя, і старість є тією вічною юністю духу, яка оновлюється в Бозі.
Минув іще рік, нова сторінка книги життя, обтяжена новими гріхами і спокусами, перегорнулась у вічності й стане перед моїм окаянством на Страшному суді Христовому. О Господи, мій Господи, допоки я гнівлю Тебе, випробовую довготерпіння Твоє? Я бачу свою неміч, свій гріх, мучуся ним і залишаюся в ньому. Але славлю чудеса Твої, Господи, які Ти явив мені у світі цьому. Все життя є чудо, чудом є дари Твої, улюблені мої сім’я, дружба, всі мої радощі. Чудом є праця для Тебе, для справи Твоєї на землі, якої Ти удостоїв мене, недостойного. Чудом є милості Твої, якими Ти мене вінчав. Ти вимагатимеш відповіді й виправдання про кожен рік життя, нам даний, і що скажу? І, однак, бачу, яким великим і добротворним був минулий рік цей, як багато дано мені Богом, скільки надій і можливостей у ньому закладено. Я віддаю себе в Твою волю: що Тобі завгодно, хай те буде, немає моєї волі, нема мого бажання, скажи мені путь Твій, в оньже піду.
Упокорюйся волі Божій. Якщо ти бачиш, що обставини складаються непохитно і владно, але не так, як хочеться тобі в твоїх найщиріших, найгарячіших і найчистіших побажаннях, корися в тому волі Божій, смиряйся. Примушуй себе любити правицю Божу, яка веде тебе, хотіти не того, чого ти хочеш, а чого Бог для тебе хоче, навіть якби боліло й знемагало серце твоє. В цьому найвища мудрість і найвища покірність. Може, не скоро, але рано чи пізно розкриється й перед тобою правда Божа і любов Божа, що веде тебе, тоді ти й сам зрозумієш всю обмеженість твоїх нинішніх бажань і віддаси подяку Господу. Тому хай не бентежиться серце твоє, якщо не по-твоєму виходить. Якщо ти зробив від себе усе, що міг і вважав корисним і потрібним, чекай випробування від Господа і Йому корися. Не муч серце своє надмірною турботою про майбутнє; ти не знаєш, чи буде і яким буде для тебе це майбутнє. Ти потьмарюєш своє серце печаллю, яка завжди гріховна, і не радієш даною тобі нині радістю. Поклади печаль твою на Господа, і Він тебе підтримає. Заспокой неспокійне серце.
Воістину страшно себе бачити, і не треба ні лякатися, ні труїтися страхом, упавши в зневіру і відчай щодо себе. Це буде лише нова гордість навиворіт, треба терпіти й себе, стяжати дух терпіння.
Сам ти — на жаль! — потребуєш від усіх прощення і поблажливості. І більша за інші, незмірна твоя провина не перед тими, що жалять тебе чи з тобою ворогують, а перед усіма тими, хто любить тебе. О страшний і неоплатний борг, провина любові, вбогість любові, себелюбство, бездарність любові, її невдячність! Оберни свій погляд на себе, відведи його від того, хто спокушає тебе, і плач, плач про гріхи любові перед улюбленими твоїми, що тебе незаслужено, невдячного, люблять. І хіба хто-небудь може сказати про себе, що він не боржник у любові, що він любить так, як говорить йому його совість? В годину смерті, на Страшному суді побачимо ми це безсилля і холодність любові своєї і черствість, заплачемо й жахнемося, але пізно буде. Гори ж, серце; Боже, запали його, запали Твоєю любов’ю, і у вогні, як сміття, згорить весь кукіль серця, всі його гріховні занози.
Лише любов дає мудрість, лише любов дає прозорливість, лише любов дає прощення. Той, хто любить, отримує здатність дивитись на іншого з нього самого. Нас відділяє одне від одного стіна себелюбства, користолюбності, турботи про себе. Наш погляд затемнений пристрасністю нашого міркування й бачення, ми завжди, думаючи й про іншого, маємо на увазі себе, відчуваємо себе, а не його. Треба відчути його самого, і тоді відкриються очі наші. І досвідом любові дається цей досвід мудрості, відання іншого, свого близького, друга свого. Бог дає нам це чудо любові, аби наше життя невпинно збагачувалось нею, в Бога багатіючи. Коли ти відчуваєш щемливий тягар і сухість на серці, коли твої пристрасті застилають тобі духовні очі, намагайся вийти із себе, молися, слізно молися Господу про любов, за того, за кого болить душа твоя, ким вона поранена. І Бог дасть тобі у відповідь на твою молитву крила душі, розтане увесь твій тягар, і ти отримаєш радість і блаженство любові.
Любов не шукає свого, вона безкорислива; єдина користь, якої вона хоче, це щоб благо було ближньому твоєму. Якщо любов твоя своєкорислива, то вона не любов, у ній ще міцне твоє себелюбство. Виховуйся в любові до любові, неси труд любові, підніми хрест любові, і він стане тобі все легшим і радіснішим. В цьому і є таїна і сила хреста, сила лагідності й смирення Христового, що роблять ярмо любим, а тягар легким. Ти побачиш хворобу любові твоєї і рух серця твого: якщо воно легке, і ясне, і радісне, повне радості любові, то це означає, що вільне воно від прираження себелюбства, але якщо воно потьмарене, ображене, то воно хворе: серце любляче не знає образ, воно не лише прощає їх, а воно їх просто не відчуває. Вчися любити, трудися в любові.
Любов не шукає свого. А ми завжди шукаємо свого і себе навіть у любові. І лише благодать любові звільняє нас від нас самих. Можна приносити жертви, поступатися своїм, і все-таки в основі шукати й хотіти свого, яким би не було це своє величним і тонким. Але закон любові: хай зречеться самого себе. Треба хотіти в улюбленому і для улюбленого лише того, що йому потрібно, а не тобі хочеться, треба розпинати себе в любові, відсікати свою волю, зректися себе... Це хресний шлях любові, без якого вона не може дозріти і принести свій плід. Чому ж Господь від кожного вимагає хресного шляху вслід Йому? Чому Він покладає такий нібито нестерпний тягар на наші плечі? Тому що без цього вогненного випробування любов не народилася б у нас, не усвідомила свою силу, свою окриленість, свою безстрашність. Досконала любов перемагає страх жертовності. Досконала любов на все готова заради любові, бо вона знає себе і знає свою вічну природу. Але від людської любові — яка зазвичай являє собою нерозрізненну суміш себелюбства, пристрасті, приражень із чистою любов’ю — довгий і важкий шлях веде до перемоги любові в любові. Довгий і болісний цей шлях для людини, але кожен крок у ньому, внутрішньо виправданий, винагороджується. Любов — це талант, який невпинно примножується, якщо віддається на ріст любові й не закопується в землю. О Боже, укріпи слабке серце, побори знемогу. Ти бачиш серця наші. Хай буде воля Твоя!
