Юні пам’ятають дитинство наче безперечно належний їм скарб, але при цьому юність не схильна до спогадів: треба поспішати жити, кохати, дружити, творити, відшукати себе. Але давайте поведемо мову про одну властивість дитинства, яку помітив мій улюблений блискучий англійський есеїст і письменник Гілберт Кейт Честертон (сам він називав себе журналістом).

«Моє дитинство було чудесне тим, що все у ньому було дивом. Це був не просто світ, де є дива, а чудесний світ. Що би я не згадав, все проймає мені серце — абсолютно все, а не лише те, що я зараз вважаю важливим. Тим і відрізняється дитинство від іншої вершини минулого — першого кохання. Спогад про перше кохання також проймає серце, але він має вістря, має ціль; він — наче лезо шпаги. А спогад про дитинство — як тисячі вікон, розчахнутих на всі сторони світу. Пам’ять про те, що відбувається з нами пізніше — про ті блаженні години, що називаються першим коханням, — зовсім інша. І ці мрії — відблиск кращого світу; але їх легше порівняти із заходом сонця, ніж із білим світлом дня. Я тинявся вечорами широким полем, я бачив у далекому ряді будинків, у єдиному вікні, ледь помітний силует, і переможні сурми сурмили мені вітанням Беатріче. Але ні тоді, ні пізніше мені не здавалося, що інші будинки і вікна так само чудесні. А варто мені зазирнути в дитячу країну чудес, і я відчуваю, що дивом було все».

Мені дуже подобається цей честертонівський образ дитинства, тисячею вікон розчахнутого навсібіч. Діти не звужують своє життя до кумиротворення, їх цікавить усе, що навколо, вони пливуть у любові батьків, бабусь і дідусів — і вчаться довіряти і сподіватися. Яка в цьому глибока мудрість, я зрозуміла порівняно недавно, коли довелося вибиратися з тяжкого горя. У ті хвилини, коли спромагалася не словами, а від усієї душі сказати: «Господи, нехай буде воля Твоя!» — приходило спокійне й радісне чекання, що за кожною прожитою годиною і кожним рогом на мене чекає невідомий подарунок і невідома пригода — і це було зовсім як у дитинстві.

— Розумієш, — говорила я подрузі, — я бачила жасмин і півонії, і річку.

— Я теж бачу, — відповідала подруга.

— Ні, я бачила, як у дитинстві, коли і в жасмині, і хмаринці, і в снігопаді за вікном — диво й обіцяння щастя.

Я не можу зараз не сказати спасибі бабусям, і батькам, і всім дорослим з мого дитинства, котрі клали мені під ялинку Андерсена і Гофмана, годували супом на балконі, з яким обіймалась груша, водили в театр, возили в подорожі та примушували займатися музикою. Бога в моєму дитинстві не було, але без цих людей я, мабуть, не повірила би так словам акафіста, зверненим до Господа: «З Тобою нема невиправного. Ти весь любов. Ти — Творець і Відновлювач».

Хотілося б підкреслити, що діти бачать світ чудесним не тому, що вони уникають реальності. І знову про це найкраще у Честертона: «Саме життя дуже цікаве. Дитина семи років затамувавши подих слухає повість по те, як Томмі прочинив двері й побачив дракона. А трирічна із захватом дізнається, що Томмі просто прочинив двері. Хлопчаки люблять романтичні казки, а малюки — реалістичні: для них достатньо романтична реальність. Це переконує нас, що дитячі казки просто відповідають уродженому почуттю цікавості і здивування. Казки про золоті яблука оповідають, щоб нагадати ту хвилину, коли ми дізналися, що вони — зелені».

Якщо моя п’ятирічна донька без кінця зображувала персонажів прочитаних книжок, то племінниця, коли їй було два чи три роки, на мої вигуки в дверях: «Хто до нас прийшов: лисичка чи білочка?» — докірливо подивилася на мене і пояснила: «Це дівчинка в рудій сукенці трикотажній».

Мені знадобилося чимало часу, аби зрозуміти, що племінниця моя виявила не відсутність фантазії і не нудний реалізм. Вона констатувала чарівність дівчаток і сукенок, і таємничого слова «трикотаж».

Тонни віршів і пісень розповідають про закоханість, про те, як вона перетворює світ, надає життю яскравості і насиченості. Насмілюся додати, що це не нове знання, а ефект фокусування всього в одній точці (Честертон називає це вістрям шпаги). Закоханого захоплює сосна, під якою (реально чи просто в думках) сидить кохана. До решти берізок та баобабів він цілковито байдужий. Інший варіант: закоханий бачить весь світ крізь сліпучий алмаз свого почуття, він милується відблиском свого почуття на перехожих, бомжах та воронах (але, уточнимо, не перехожими й бомжами).

У дитинстві мене глибоко й щиро цікавили бабусині подруги, і дерева, і перехожі, і світ чужих будинків, куди мене водили в гості, і запахи кожної пори року. А коли на третьому місяці мого подружнього життя до нас у гості прийшла моя двоюрідна сестра, і ми з чоловіком сиділи навколо неї по різні боки столу, напували її чаєм і від усієї душі займали бесідою про все на світі, вона раптом розсердилася і сказала: «Я повернуся до вас коли-небудь пізніше, коли ви зможете цікавитися ще чим-небудь, окрім одне одного».

На дитинство, я думаю, схожа старість. Не дарма старі й діти особливо проникливо розуміють один одного. Коли заради спасіння душі нашої з волі Божої життя вириває з рук те, за що ми фанатично й чіпко тримаємось, — долоні наші розтискаються, і ми можемо, як у дитинстві, підставити їх для всіх Божих дарунків, а не лише для тих, котрі вибрали й ухопили самі. Та ще коли життя перетворюється на коштовний і крихкий залишок, значно легше, як у дитинстві, відчути що все воно — дарунок і диво.