Зимовий день триває цілу вічність, коли ти хворий і лежиш у ліжку. Подумати тільки, ще вчора ти поспішав у гості до друга, рум’яний від морозу, вдихав колюче повітря, милувався свіжим сніжечком, з насолодою ковзав по замерзлих, мов дзеркало, п’ятачках на тротуарі... І раптом — упав, розсипав куплені цукерки, зламав ногу! Лежиш тепер із книгою поверх ковдри, зустрічаючи сині присмерки, лінуючись увімкнути світло і не знаючи, чим зайняти уяву.

А от шведська домогосподарка на ім’я Астрід Ліндґрен, опинившись у точнісінько такій же ситуації, легко знайшла собі зайняття. Вона взяла і написала книгу! Точніше, це зараз ми дізнаємося про Пеппі Довгапанчоху з книги. А фру Ліндґрен просто склала казку для доньки, не мріючи про мільйони читачів, високі гонорари та літературні премії. Утім, складаючи казку, вона напевне згадувала ще про одну дитину. Про ту дівчинку, якою багато років тому була вона сама.

Астрід народилася 102 роки тому на хуторі Нес, в одному з наймальовничіших куточків Швеції — Смоланді. Про цей край старовинних церков та каменів, вкритих рунами, край теслів, фермерів та склодувів, край легенд і передань, верескових пагорбів та озер вона згадувала: «Там нічого не було. Самі вода, каміння й... щастя».

Щастя — бути донькою батьків, що безмежно любили один одного, до знемоги гратися з братом і сестрами. Щастя — дивитися на своє відображення у воді, розгадувати пташиний спів, перемовлятися з травою і камінням. Читати цей світ, з усіма його запахами і звуками, з його любов’ю і тривогами, як дивовижну книгу казок.

Щоб стати дитині другом, слід говорити з нею, як з другом — на рівних. Не загравати і не сюсюкати, спускаючись до її рівня. Може, герої Астрід Ліндґрен тому так до душі дорослим, що не стали зводити чари дитинства до рівня нашої «дорослості»? Вони знають головний дитячий секрет: диво — поруч. Просто простягни руку. Як усім нормальним дітям, їм відкрита чарівність повсякдення. Дорога зі школи, човгання по калюжах. Склянка молока — ціле море. Шлях мурахи по стовбуру. Шурхіт листя.

Можна перерости принцес із їхніми вбраннями та балами, але до істин, відомих Пеппі, можна рости все життя. Як і до головної істини: «Будьте як діти».

Астрід Ліндґрен була вкрай розчарована, коли одного чудового дня зрозуміла, що виросла. «Пам’ятаю, з яким жахом я усвідомила, що більше не можу гратися. До нас у гості прийшла донька священика і тільки-но ми взялися до гри, як раптом відчули, що у нас нічого не виходить. Не виходить — і край. Це було так дивно і так сумно — що ж нам залишається робити, якщо не грати? Нам було по 12 чи 13 років, і на цьому закінчилося наше дитинство».

Клайв Льюїс пише про відродження, яке трапляється з людьми після отроцтва: «Ми знову відкриваємо те, що знали в ранньому дитинстві й утратили підлітками... підлітковий вік — жадібний, жорстокий, нудний, коли уява спить, а прокидаються і майже маніакально загострюються найбільш ниці почуття і спонуки». Він схожий на королівство кривих дзеркал, де так легко втратити обличчя в гонитві за власною значущістю. На жаль, в цьому смислі для багатьох із нас підлітковий період не завершується навіть із народженням онуків...

Іншими барвами написано наступний розділ життя Астрід. У 18 років вона полишає рідні місця і починає доросле життя. Закінчує курси машиністок і без грошей та зв’язків блукає Стокгольмом у пошуках роботи. Астрід не любила скаржитися, та в листі до брата прохопилася про своє становище: «Я самотня і бідна. Все моє майно складається з одного датського ере. Я жахаюся прийдешньої зими». У величезному чужому місті єдиними друзями дівчинки, що подорослішала, були книги.

Коли Астрід знайшла гідну роботу у Королівському товаристві автомобілістів, вона вже була мамою. Самотньою мамою. Нове місце праці зіграло в житті Астрід роль дороговказу. Її начальником був чоловік на ім’я Стуре Ліндґрен, і за його прізвищем нам нескладно здогадатися, ким він став для майбутньої письменниці. Пізніже Астрід жартуватиме, що коли секретарка хоче вийти заміж за свого шефа, їй достатньо просто розридатися в його кабінеті, покладаючись на його чуйність. У її випадку приблизно так і було — щоправда, заміж за шефа вона не збиралась, а плакала в нападі відчаю: син хворий, грошей на лікування взяти ніде. Жодних надій...

Коли Стуре одружився з Астрід, майбутня казкарка стала домогосподаркою, народила доньку Карін і весь свій час подарувала дітям. Родина їхня була міцною і щасливою.

В’язати гачком у парку на лавці, наглядаючи за дитиною, — ні, це було не для неї. Коли діти зачинали гру, фру Ліндґрен миттю перетворювалася на ту саму дівчинку зі Смоланду з пшеничними кісками-кренделиками. Син Ларс оповідав, що його «хуліганська» мама запросто могла застрибнути у трамвай на повному ходу. Сама Астрід не без задоволення пригадувала, як під час ковзання на льоду з сином із тріском розірвалася її сукня — згори донизу!

І ось, задля нової забавки для доньки написано першу казку про пригоди Пеппі (ім’я Пеппі придумала сама Карін, з нього ж усе і почалося). А коли слідом за першою казкою дозріла і друга — «У Брітт-Марі легшає на серці» — діти умовили маму надіслати рукопис на конкурс дитячої та юнацької літератури. Іноді це буває не зайвим: казці присудили другу премію. Можна лише уявити радість дітей Астрід і подив журі, коли з’ясувалося, що призер — нікому не відома домогосподарка.

Утім, слава не примусила себе чекати. Коли фру Ліндґрен зрозуміла, що писання казок повертає їй повноту дитячого щастя, вона стала писати книгу за книгою. Син і донька давно виросли, але казки Астрід Ліндґрен уподобали діти всього світу. І, звісно ж, вони були потрібні їй самій. «Я пишу, щоб розважити саму себе, тобто ту дитину, котра все ще живе в мені», — казала казкарка. «Щовечора я з радістю думала, що завтра настане ранок, і я знову зможу писати», — розповідала вона напередодні свого 90-річчя.

За книгами настала черга і премій: медаль Нільса Гольґерссона, премія Сельми Лагерлеф, шведська державна премія з літератури, орден Усмішки, диплом почесного доктора університету в Лінчепінґу, франкфуртська Премія світу... і нарешті, найголовніша нагорода казкарів — Золота медаль Ганса Християна Андерсена.

Писання казок не було для Ліндґрен утечею від дійсності у свій вигаданий світ. Життя завжди було їй цікаве у всіх своїх проявах, і погляди письменниці на чимало питань, що непокоїли ХХ століття, це погляди особистості зрілої, цільної, наскрізь просякнутої добротою та променистою правдою дитинства. Вона була активною учасницею суспільних процесів, виступала проти насилля у вихованні дітей, захищала тварин. Багато років її міркування з багатьох питань формували громадську думку всієї Швеції.

Астрід Ліндґрен написала за життя тридцять з гаком книг. Ці книги перекладено 85 мовами. Щодня вона отримувала до 150 листів. Дослідники творчості казкарки не полінувалися і підрахували: коли скласти всі видання її книг в один стос, то його висота в 175 разів перевищить Ейфелеву вежу.

Казкарка чимало побачила на своєму життєвому шляху. Пережила чоловіка, брата і навіть власного сина. Святкування її 90-літнього ювілею перетворилося на шведське загальнонаціональне свято. Ще за життя їй поставили пам’ятник, у рідному домі Ліндґрен на хуторі Нес створено музей письменниці.

А в січні 2002 року її не стало.

Своїм улюбленим персонажем Астрід Ліндґрен називала Еміля з Леннебергі, і більшість шведських дітей з нею одностайні. Та ми вдячні казкарці за іншого героя. Правильні шведи дивуються, що на пострадянському просторі роль загального улюбленця дісталася саме Карлсону — хвалькові, крутію та бешкетнику.

Але нездоланна привабливість «у міру вгодованого чоловіка в повному розквіті сил» підкорила загадкову слов’янську душу. З легкої руки мультиплікаторів Карлсон із тріумфом пройшов 1/6 частиною суші і за правом посів достойне місце в низці найвідоміших героїв з народних казок: чомусь образ лінька, хитруна й невігласа такий милий і співзвучний слов’янській ментальності. Адже в Карлсоні з його любов’ю до іменинних пирогів, з його «найкращою в світі бабусею» — чимала частка правди про людину. І вельми доречним часом виявляється його message: «дрібниці, звичайна справа». Усміхнешся і подумаєш: а таки ж правда ...

Не виключено, що старенька Ліндґрен лукавила, кажучи, що вона ніколи не писала для дорослих. Казкарка, котра до глибокої старості лазила по деревах, не могла не знати, що в кожному з нас живе щасливчик, здатний мріяти, вірити і жити з відкритим серцем. Він, як Карлсон, «полетів, та обіцяв повернутися».