Світ сповнений страждань, різноманітних за силою та походженням. Для цього твердження не потрібні аргументи: будь-яка людина, що читає ці рядки, напевне має досвід власних страждань і співчуття до інших. Ми звикли думати, що будь-який біль — фізичний або душевний, — будь-яка втрата, будь-який дискомфорт — це рівнозначні підстави для журби, і слід за будь-яку ціну боротися з цими переживаннями, намагатися їх уникати. Чи так це?

Полюбити страждання

Здавалося б, усе зрозуміло: нам погано — ми стра¬ждаємо, а комусь поруч погано — ми жаліємо його, співчуваємо.

Коли група психологів прибула у вірменський Спітак, зруйнований вщент страшним землетрусом, для надання допомоги потерпілим, спеціалісти були вражені незначною кількістю «психологічних жертв» катастрофи. Люди трималися з такою гідністю й терпінням, з такою шляхетністю скорботи, так бу¬ли об’єднані прагненням допомогти іншим, що це й було їхньою психологічною реабілітацією. Такі ж приклади можуть навести ті, хто пережив війну, або ліквідатори в Чорнобилі. Після Чорнобильської ава¬рії в Україні різко зменшилася кількість самогубств. Люди, котрі подолали себе в реальних катастрофах, виходять на новий рівень особистості, де зрозумілоює справжня ціна життя і наших повсякденних приду¬маних страждань у ньому.

На перший погляд дивно, що ніде в Писанні або у святих отців ми не зустрічаємо закликів берегтися скорбот та уникати випробувань. Бо ж якщо страждан¬ня — зло, як з ним миритися? Як же святитель Лука (Войно-Ясенецький) пише: «Я полюбив страждання»? Як можна дякувати Богові за біль, за смерть найближ¬чих і коханих? А є ще війни та стихійні лиха, нещасливе кохання і т.п. Що ж, і це любити?

Школа терпіння

«Найголовніше, у чому може втілюватися наша любов до себе і ближнього, — це бажання спасіння собі та йому. Якщо ми не паралізовані гіпнозом споку¬ти» (М. Бердяєв), тобто якщо ми не вважаємо, що про наше спасіння має піклуватися тільки Спаситель, то нам доводиться докладати й власні зусилля для цього, у тому числі, і, можливо, насамперед у терпінні горя, лиха і труднощів життя.

Терпіння — це не гордо стиснуті зуби: ось який я сильний, усе витримаю. Зовні це стримування себе від нарікань і бідкань кожному зустрічному, це неба¬жання потурати собі, виправдовуючись труднощами. Та головне — покладатись на милість і допомогу Божу, реально усвідомлювати свій масштаб, змиритись пе¬ред Божою волею та прийняти необхідність скорбот. Це не завмирання й капітуляція, не пасивне перечіку¬вання. Смирення та прийняття вимагають енергійних зусиль, передусім — діяльного протистояння таким нашим рисам, як слабкодухість, маловір’я, саможаління та нарікання, які примушують нас думати, що страждання — і є зло. Тоді людина не буде тижнями ридати на чиємусь плечі, вона потребуватиме мо¬литовної підтримки, підтримки конкретним вчинком, вчасно сказаного слова, що зміцнює дух. Тому що «не у всякій скорботі потрібна розрада, а частіше терпін¬ня», — говорили старці. Цінність правильно витриманих, зріло осмислених нещасть для зростання особистості добре розуміють психологи. Людину важливо не рятувати від страждань, не відволікати, не заглушати їх позитивними навіюван¬нями, а дати можливість зробити досвід їх подолання та переживання особистісним, духовним багатством, котре позбавляє комплексу жертви і відкриває висо¬ке мистецтво життя. Адже муж невипробуваний мало знає,— каже Писання.

Випробування та пов’язані з ними страждання самі по собі, просто фактом своєї наявності, не очищують нас, не відлущують несправжнє. Все це може статися, якщо будуть достатніми наші зусилля тримати серце піднесеним і не вдаватися до саможаління.

Іспит

Страждання неможливо механічно зовні знищити, та й злочинно боротися з тим, що може зробити нас ближчими до Бога, а значить, сильнішими та зрілішими. Тому ідеї про те, що медико-соціальні досягнення або технічний прогрес можуть перемогти страждання і привести людину до щастя, — такий самий міф, як і ідея позбавлення від страждань шляхом досягнення нірвани.

У нас є можливість будь-який біль пережити як скор¬боту, що підносить. Треба життєве випробування ви¬користати саме як випробування, як іспит, своєрідний тест, коли важливо продемонструвати все найкраще, що є в душі. Будь-який хрест нам по силі, він просто сходинка на сходах, котрі за нашим вибором ведуть нас вгору або вниз. Коли б не було цих випробувань, ми б не могли зростати — особистісно й духовно,— тому що життєва криза або катастрофа, розставляючи на свої місця все головне й другорядне, стають найсильнішим генератором змін у житті, а головне, у нас самих. Це можна порівняти зі школою: якби раптом скасували всі іспити й тести з оцінками, багато хто, можливо, так і не навчився б читати.

Втрата близької людини або нещасливе кохання, стихійні лиха або війна, власне каліцтво або необхід¬ність доглядати хворого можуть виявитися для нас пробудженням від сну животіння, переоцінкою тих цінностей, які визначають життя, стають стимулом для пошуку Бога. (Можливо, саме про цю нашу мож¬ливість казав Ніцше: «Я віддав би всю західну радість за скорботу руських».) А можуть потонути в наших жа¬лощах до себе й поповнити скарбничку невикори¬станих можливостей, залишивши нас все на тому ж біологічному рівні існування, де головне — зручність тіла та внутрішній комфорт. «Коли хвороба, нестатки, кволість тіла, хвороба, шкідлива для тіла, збурюють думку твою в радості сподівання свого і покладанні до Господа: тоді знай, що живе в тобі тіло, а не Христос» (прп. Ісаак Сирін).

«Власноручно створені скорботи»

Навіть якщо ми й на думці не маємо «високих мате¬рій», а «живе в нас тіло», і навіть якщо ми не просто тіло, а й соціально-психологічні індивіди, ми сповнені стра¬ждань. Звісно, ці наші муки не мають нічого спільного з окриляючими нас відвідинами Божими скорботою. Прп. Макарій Оптинський назвав їх «нашими власноруч¬но створеними скорботами», тому що вони — наслідок наших помилок та гріхів, концентроване вираження жалощів до себе.

Надзвичайні жалощі до себе — основна й най¬улюбленіша наша негативна емоція. Вона дуже ак¬тивна, тому що підтримується поширеним і навіть культивованим нами комплексом жертви. Жертвою бути приємно й надзвичайно вигідно. Тут тобі й увага, і співчуття, і жалощі, і допомога. Це й алібі від усяких зусиль й внутрішніх змін: чого можна вимагати від жертви?! Це і можливість узаконено страждати від життєвих обставин і від ненависті до «винуватців», від заздрощів до успішних, діяльних і просто заможних. Або від «утисків» домашніх і «нерозуміння», «черст¬вості» деяких друзів або начальників, від «складних подружніх стосунків», «неуваги й нетерплячості» ду¬ховного отця і т.д. і т.п.

Як не прикро, та все це фальшиві страждання, штуч¬но утримувані в житті муки. Як інакше пояснити, що ми часто вперто не хочемо змінити те, що викликає ці муки? Бо ж від нас залежить змінити себе і цим абсолютно змі¬нити своє спілкування та сімейне життя, поміняти огидну роботу або негодяще місце проживання, звернутися до психолога, зрештою. Такі «страждання» чи радість жит¬тя — питання лише нашого вибору. І, безумовно, нашої відповідальності. Це кодове слово запалює в очах світло ностальгії за затишним та безвідповідальним життям жертви, де навіть муки стали вже рідними. Але ж воно визначає авторство життя, вміння вибирати і прагнути, як писав І. Ільїн. Господь завжди близько, але співучасть бере Він, як мені здається, тільки в тих, хто сам нама¬гається брати участь у власному житті.

Муки ці беззмістовні ще й тому, що не мають очищу¬вальної сили справжніх скорбот, навпаки, в них немає ні найменшого проблиску нетварного світла, оскільки вони — наслідок саме впертого небажання пробиватися до Радості й Світла.

Муки й радості

А як же співчуття, де жалість? У тому-то й річ, що «серце уважне» завжди почує фальшиву ноту у вічних наріканнях. Співчуття в цьому випадку — зайве фік¬сування того, хто жаліється в «дурній безкінечності» власноручно створених ним мук, підтвердження їх важливості, їхнього права на існування. Навряд чи плач дуетом змінить ситуацію. І навряд чи це буде виявом любові до «мученика». Хіба зможуть сприяти спасінню беззмістовні та порожні претензії до жит¬тя? Як же можна підтримувати їх співпереживанням і жалощами?

Ми (гуманні та сентиментальні жінки особливо) по¬ловину життя проводимо у вислуховуванні драматичних історій про чужі неприємності, ми іноді мовби «переселяємося» в чуже життя, вважаючи, що так беремо на себе частину жахливого тягаря страждань, співчуваємо, поводимо себе ніби по-християнськи, а самі непомітно стаємо бранцями чужої муки. І якщо жалість стає єди¬ним проявом нашої любові, то в стражданні ми бачимо зло, а боротьба з ним стає головним завданням. Так ми допомагаємо не подоланню й перемозі духу, а спри¬яємо душевній анестезії, котра виключає можливість «витерпіти до кінця».

«Мука і страждання — не одне й те саме», — пише І. Ільїн. І повірте, це не питання термінології. Оскільки мова про головне — про спасіння, все серйозно й без-компромісно в його поясненні:

«Мука — стан тварний, темний і жорстокий; му¬ка відокремлює людину, замикає її в собі, занурює її в тваринність існування, в безнадію, в страх і відчай. Це саме від нестерпної муки — „заздрять мертвим“ і „лягають у труну“ заживо... Це з пітьми народжуються мука й страх.

Страждання натомість — стан духовний, світ¬лоносний та окриляючий; воно розкриває глибину душі та єднає людей в напівангельському братстві;

воно долає тваринне існування, відкриває далечини Божі, підносить людину до Бога, перемагає відчай, дає надію та зміцнює віру. У стражданні тане пітьма та щезає страх.

У муках людина, подібно до тварини, чіпляється за життя; і в хвилину відчаю йде з життя за своїм свавіль¬ним рішенням.

Людина, котра навчилася стражданню, не чіпляється за життя, бо воно для неї — не більше, ніж земне життя; і, покликана з життя, йде до Отця.

Мука спонукає до жалощів. І жалощі є згодою на спільну муку. Жалощі ведуть не вгору, а вниз: у тварну темряву, у спільність тварної муки. Той, хто жаліє, сам опускається до муки, а не допомагає тому, хто мучиться, піднестися до страждання. І тому жало¬щі, що бездуховно чи безпредметно розм’якшують душу, є шлях невірний і нетворчий. Вони самі вима¬гають подолання.

Християнство не благословляє на муку і не закли¬кає до жалощів. Воно благословляє на страждання і кличе до світла і радощів. Воно відводить від муки і вчить перемозі. І страх у ньому зникає. Христос не „мучився“ на Хресті, а страждав і тужив; і шлях Його був шлях світлоносний, що переміг пітьму, муку, страх».