«Внутрішній сад» Мераба Мамардашвілі

«Внутрішня келія, яку людина із собою носить, — це не зовнішня організація простору, а, повторюю, стежки внутрішнього саду, і куди б ти не перемістився, ти переміщуєшся із собою, і майже не можливо зовні організувати так, щоб це збігалося б з оцим внутрішнім образом», — писав видатний філософ ХХ століття Мераб Костянтинович Мамардашвілі (1930–1990). Сама доля яскравого мислителя стала ілюстрацією можливості процвітання цього «внутрішнього саду», незважаючи і навіть усупереч несприятливим зовнішнім «кліматичним» умовам.

У радянські часи, епоху КПРС, приклад такої внутрішньої чесності, гідності, стійкості та нонконформізму філософа вражав. Не припиняє він дивувати і в наш компромісний час.

Мераба Костянтиновича Мамардашвілі разом із Юрієм Лотманом, більш молодими Сергієм Аверінцевим, Тетяною Горичевою, Піамою Гайденко, Олександром П’ятигорським, Володимиром Бібіхіним, Віктором Бичковим, Георгієм Щедровицьким та деякими іншими мислителями згадують серед найбільш видатних діячів періоду «нового ренесансу» у радянській культурі.

Образ грузинського Сократа часто міфологізують — невипадково ще за життя Мераб Костянтинович казав, що люди зрозуміють, що з нього зробили привид. Та й сам епітет «грузинський» стосовно звання філософа здавався йому недоречним: він слідом за Кантом вважав, що філософ не може бути національним, оскільки Істина понад Батьківщину. Хоча Мамардашвілі до самозабуття любив Грузію, виступав за незалежність, попереджав про небезпечність приходу до влади націоналістів (називав тоталітаризм і націоналізм двома єдино спорідненими феноменами), непокоївся, що люба його серцю «країна кутів» перетворюється на централізовану державу з містом-гегемоном Тбілісі, пишався своїм народом, і дехто навіть вважав, що певною мірою ідеалізував його почуття власної гідності. Про свою рідну культуру Мераб Костянтинович казав: «Талант незаконної радості, або талант життя, — це справді одна з історичних цінностей культури. Є в грузинів талант радості, насправді незаконної радості, тому що немає нічого для того, щоб вона була, або є все, щоб її не було, а з пляшки вина і кусня хліба можна влаштувати бенкет... Ніхто не відчуває причин, щоб бенкетувати, а ми кажемо: невже, щоб бенкетувати, потрібна причина? Ми є, і ми є попри все, розумієте?»

Один із поширених міфів про Мамардашвілі — спроба представити його філософом-дисидентом. Ця думка далека від реальності. Філософ зовсім не хотів лізти на барикади із прапором у руках, навіть якщо ці барикади лише інтелектуальні. Для мислителя суперечка і протидія режиму означали можливість діалогу. Та є ситуації, коли вступати в суперечку з опонентом —вже означає прийняти його правила гри. Згадаймо, як Сам Христос не відповідав на запитання Пілата на судилищі (див.: Мк. 15, 1–5). Тому дисидентом Мамардашвілі не став...

Йому належать слова: «Не уявляю філософію без лицарів честі й гідності. Усе решта — слова». Але мислитель розвивався ніби в «паралельній площині» до радянського режиму або, як сам говорив, «у внутрішній еміграції»: «Я не вкладав у моє ставлення до влади, до того, що вона робить, до її цілей — хай там хрущовські чи якісь інші — жодних внутрішніх переконань... Коли бажаєте, я весь час перебував у певній внутрішній еміграції... я не поділяв ідеологію справи. Не будував жодних соціалістичних та соціальних проектів». Філософ казав: «Якщо мені хтось скаже, що йому не давав розвиватися режим, то я не матиму з ним справ, оскільки він сам людина режиму. Режим дозволяє чи не дозволяє йому розвиватися». Проте, відзначимо, що Мамардашвілі не ставив знак рівності між номенклатурниками-пристосуванцями і щиро переконаними марксистами, поміж яких також траплялися іноді, на його думку, моральні люди і які також перешкоджали системі, як і дисиденти.

Чимало факторів у долі філософа можна було зарахувати до тих, що «не дозволяють» розвиватися. Його постійно виживали з роботи: з журналів «Питання філософії», «Проблеми світу й соціалізму», з ВДІКу, де він читав погодинні лекції студентам (у тому числі Олександру Сокурову, Олександру Кайдановському). Мислитель мусив жити під тиском доносів на нього. Давати раду слабкому здоров’ю (слабке серце, успадковане від батька, дало знати про себе досить рано). Двадцять років Мамардашвілі був невиїзним. Жив в аскетичних умовах у невеликій кімнатці комунальної квартири в Москві на Донській вулиці. Сусідом був колишній зек.

Його життя було сповнене сюжетів, які й у кіно не часто побачиш. Ось кілька з них.

Сюжет перший. Він з юності відчував майже фізичну відразу до всього радянського. Згодом філософ написав: «...радянська культура побудована на тому, що твоє місце, яке ти повинен посісти своїм рухом, завжди уже зайняте імітацією тебе самого, яким ти маєш бути і свідчення про що очікується від тебе. <...> Це якась система антижиття; це справді антисвіт у фундаментальному, неметафоричному смислі слова (так фізики кажуть про антиматерію, антиречовину)». І ось парадокс: Мамардашвілі, автору цих рядків, людині княжої крові (за материнською лінією) випало народитися в місті, де кожен камінь мовби нагадував про найзловіснішу фігуру тоталітарної радянської культури — Сталіна. Мераб Костянтинович народився на батьківщині Сталіна, в Горі. Більше того, за іронію долі, дід Мамардашвілі в 1905 році переховував у своєму місті молодого революціонера Сосо Джугашвілі...

Або інший сюжет. П’ять років молодий Мераб Мамардашвілі прожив в одній кімнаті гуртожитку МДУ з молодим і мало кому тоді відомим Михайлом Горбачовим. Парубки одружилися в один рік на подругах (також гуртожиткових сусідках), хоча подружки підсміювались над молодою Раїсою, випускницею філософського, котра обрала собі в супутники життя провінційного юриста, який мерхнув на тлі їхнього кола спілкування (інтелектуалів Мамардашвілі, Левади та інших). Пізніше провінційний юрист Горбачов отримав владу та визнання. Коли Мамардашвілі потрапив у неласку, всемогутній друг Горбачов ніяк не допоміг своєму товаришу молодості...

Не хочеться писати ретушовану й «полаковану» біографію мислителя, більше схожу на житіє святого. Мамардашвілі був, судячи зі спогадів, людиною непростою, зі своїми пристрастями й чеснотами, людськими слабкостями й уподобаннями. Як істинний грузин, був справжнім життєлюбом. Жив «зі смаком»: любив і умів елегантно вдягтися (хоча, як пригадує Олександр П’ятигорський, не мав навіть костюма для офіційних заходів, тому сам П’ятигорський, як друг Мераба Костянтиновича, подарував йому в 1986 році якось костюм), любив віскі, закохувався, був меломаном (любив класику, джаз, рок). Не був анекдотичним філософом, що втратив зв’язок із реальністю і геть байдужий до власної персони (наприклад, сам записував справно власні лекції на диктофон, був гранично пунктуальним, постійно слідкував за новинами по радіо BBC, «Голос Америки»). Не пробачав і не дозволяв собі панібратства (наприклад, «тикання»), був закритим та безкомпромісним, із загостреним почуттям справедливості. Журналістів завжди вражало, як із таким нонконформістським характером Мамардашвілі взагалі пережив радянські часи. Кажуть, Бог сміливих береже. Коли філософа викликали на допит у КДБ, то не без іронії казали: «Ми знаємо, ви вважаєте себе найвільнішою людиною у Радянському Союзі». Дивовижно, як Мамардашвілі примудрявся працювати в комуністичному празькому видання «Проблеми світу й соціалізму» і не йти на компроміси із власною совістю й там. Наприклад, часто міг уголос висловлювати в редакції думки, які люди й на кухні у вузькому родинному колі вимовити боялися. Мераб Костянтинович був членом редакції цього журналу і мав якось поставити підпис-резолюцію під наданим якимось партійним босом ідеологічним текстом, що за змістом нагадував маячню. Мислитель, не ламаючи себе, зробити цього, звісно, не міг. Тоді він чесно поставив розчерком свою резолюцію французькою мовою: «Гімно!» — але поміж партійних мужів ніхто не знав цієї мови і вільність філософа не помітили. До слова, Мамардашвілі знав шість мов (англійську, німецьку, французьку, італійську, іспанську, португальську), був самоуком.

Що стосується мови, стилю Мамардашвілі, то філософ не надто переймався тим, щоб його розуміли. Багато хто каже про те, що мова його викладу на лекціях була не проста, вимагала постійного напруження слухачів. Але це можна пояснити не зверхністю мислителя, радше його принциповою позицією: він уважав, що мова філософії просто мусить зазнавати процедури «утруднення» — тоді схоплені смисли мають більше шансів надійніше закріпитися й зафіксуватися в свідомості слухачів. Та й заради справедливості відзначимо, що його некласичні за форматом подачі лекції всі згадують як подію, що змінювала світовідчуття тих, хто відвідував їх. Наприклад, Олена Сергіївна Петриківська, викладач ОНУ ім. І. І. Мечникова, згадувала про студентські будні в МДУ кінця 1980-х: «Він був дуже шанованим серед студентів, як справжній філософ. Одразу після його смерті стали активно видавати його лекції. Пам’ятаю, на лекції Бібіхіна у потоці студенти стали передавати один одному інформацію про те, що в магазині при видавництві „Прогрес“ продають книгу „Як я розумію філософію“. Мій чоловік одразу ж після лекції поїхав по неї. Досі ця книга є в домашній бібліотеці».

Попри свій немедовий характер, Мамардашвілі був людиною приязною, мав коло дорогих йому друзів, до якого входили П’єр Бельфруа, Ернст Невідомий, Юрій Сєнокосов, Олександр П’ятигорський, Отар Іоселіані та інші, хоча в душу пускав лише обраних. Юрій Сєнокосов так згадував про нього: «Щось у ньому було, що привертало увагу. Він не був гарним — пласке обличчя з великим носом... Короткозорість мінус 12. Величезні, як у ката, блакитні банькаті очі. Вочевидь, це певний антропологічний тип. <...> Голова була завжди ясною, у робочому стані».

Мамардашвілі був людиною обов’язку — невипадково в його інтерв’ю часто звучить слово «відповідальність». Саме почуттям відповідальності він пояснював своє рішення не від’їжджати для викладання в Мілан і Париж, коли йому дозволили виїзд з СРСР після двадцятирічної заборони: як він міг залишити тут, у Союзі, стареньку маму і недужу сестру?! Часто писав і про особливу інтелектуальну відповідальність інтелігенції: наприклад, про безхребетність і потурання інтелектуалів у 1920–30-ті роки (хоча саме слово «інтелігенція» і смакування на цю тему він не любив). Одним із найстрашніших породжень радянського режиму називав саме атрофію почуття відповідальності й виникнення нового типу людини, цілковито інфантильного, що живе немов у запамороченні, уві сні, на додачу, сні нав’язаному. «Страшно прокинутися в чужому сні», — казав він. На питання: «Чому ви стали філософом?» — Мамардашвілі відповідав, що через «переживання... сліпоти людей перед тим, що є, вони стоять носом до носа з чимось і цього не бачать». Як свого часу говорив інший видатний філософ Мартін Гайдеґґер: найвіддаленіше від нас — окуляри на власному носі.

Коли Мераб Костянтинович помер, один прибалтійський священик, котрий читав праці Мамардашвілі, але не був ознайомлений з його біографією, сказав: «Помер видатний богослов». Назвати творчість Мамардашвілі «богословською» важко навіть через силу, не назвеш і християнською. Як багатьох інтелектуалів того часу, філософа «штормило», «кидало» від християнства до східної філософії (заперечення індивідуального Я, особистості індивідуальної та ін.) і назад. Багато хто йшов тоді до Бога, до християнства через Схід, буддійську філософію, теософію.

Разом із тим Мамардашвілі свого часу вигнали зі зборів Народного фронту Грузії саме за слова: «Ми — християни. І тому жодне поняття, навіть настільки святе, як „Батьківщина“, не може бути поставлене нами понад поняття „Істина“, яка є для нас Бог». Наступного дня на зібранні цей самий текст зустріли вже аплодисментами.

Мислитель був знайомий з отцем Олександром Менєм — дивовижно, як ці дві знакові для вітчизняної інтелігенції фігури одразу ж знайшли спільну мову. Коли вони вперше зустрілися в Піцунді й познайомилися завдяки Юрію Сєнокосову, то проговорили за столиком у кав’ярні до одинадцятої ночі! Коли Мераб Костянтинович приїжджав «на гастролі» (тобто на лекції) з Тбілісі до Москви, то неодмінно їздив у Семхоз до отця Олександра, де вони розмовляли, як давні друзі, під ґречні домашні частування батюшки. Символічно, що й померли ці дві видатні людини в один рік. 25 листопада 1990 року дорогою в Тбілісі Мераб Костянтинович помер від другого інфаркту в аеропорту Внуково просто під час перевірки. Їхав з Москви, з якої його витіснили, у рідну грузинську столицю, місто, де він знав, що зустріне «відчуження» стосовно себе через своє несприйняття тодішнього руху грузинських націоналістів. І тому їхав з важким серцем.

Попри очевидний «східний слід», антропологія Мамардашвілі має на диво багато спільного з християнським динамічним ученням про людину: «Образ і подоба Божа — це символ, у співвіднесенні з яким людина відбувається як Людина», — казав мислитель. «Людина — це зусилля бути людиною».

«Філософія починається зі здивування». Передусім тому, що посеред темряви та хаосу у світі можна відшукати певну гармонію, тому, що в нас є найцінніше, щось більше, аніж ми самі, понад нашу природу, чому можна і належить дати проростати. «Корисно вважати, що це, наприклад, дар. А я лише сторож дару — поганий чи хороший».

Уся його філософія — це не книжкова філософія, а пропозиція певного способу життя, дуже напруженого, з постійною внутрішньою працею, копіткою, непомітною, як праця садівника в саду по догляду за квітами.

Мераб Костянтинович вражаюче гостро переживав швидкоплинність часу й відповідальність людини за кожну мить (невипадково він так цінував Марселя Пруста, автора знаного роману «У пошуках втраченого часу»): «Будь-який момент нашого життя є момент останнього часу», — казав філософ. І як тут не згадати відомий напис при вході до келії ієромонаха Серафима (Роуза): «Уже пізніше, ніж ви думаєте». «Агонія Христа триватиме до кінця світу, і в цей час не можна спати», — писав мислитель. І хоча християнська доктрина визнає унікальність у часі страждань Христа, тема пильнування є також дуже близькою християнству. «Диявол не дрімає, поки ми мислимо неточно», — ще одні відомі слова Мамардашвілі. Він назавжди запам’ятав історію, яку розповіла Зельма, жінка, що її він кохав: «Зельма народилася в родині ризького рабина. Коли в Ригу прийшли німці, усіх євреїв закрили в ґетто, але вона разом із одним шведом зважилася тікати через затоку. Ніч вони були змушені перебути в закинутій хатинці на березі. Човен міг не прийти, їх могли спіймати й розстріляти німці, у цій хатинці вони мали залишатися тільки до ранку, але замість того щоб сидіти і никатися в кутку і тремтіти від страху, вона вимила весь дім і випрала старі злинялі фіранки». Мераб запам’ятав ці фіранки і до кінця життя повторював: «Невідомо, скільки нам залишається жити, але прожити ми цей час мусимо як люди, а не як тварини».

Усі ці ідеї для радянської людини, відірваної штучно від рідної християнської традиції, лунали, мов ковток свіжого повітря. Невипадково Паола Волкова згадувала, що викладачка-марксистка не впізнавала своїх студентів лише через рік відвідування ними лекцій Мамардашвілі: так круто мінялося їхнє світосприйняття! Та й сьогодні його ідеї не втрачають актуальності.

В Антуана де Сент-Екзюпері є слова: «Я завжди ділив людство на дві частини. Є люди-сади і люди-будинки. Ці скрізь тягають за собою свій дім, і ти задихаєшся в їхніх чотирьох стінах. Мусиш з ними перемовлятися, щоб зруйнувати мовчання. Мовчання в будинках сутужне. А ось у садах гуляють. Там можна мовчати і дихати повітрям. Там себе почуваєш невимушено». Нам не дано судити життєвий шлях Мераба Костянтиновича — залишимо Богу Боже.

І все ж слова Екзюпері чомусь одразу нагадують про Мамардашвілі. Згадаймо його чудовий заповіт: не дати антижиттю поглинути життя в нашому внутрішньому саду.

Опублiковано: № 2 (80) Дата публiкацiї на сайтi: 13 January 2017

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
20:42 05.02.2017 | Михаил
Странная статейка ни о чем.
08:10 05.02.2017 | Сергей
Вот один из тех философов, которые похожи на иных поэтов, рассуждающих о том, что такое поэзия, но забывающих при этом писать стихи. Сравнение не мое, но меткое. Мамардашвили - философ-ни-о-чем. Когда некто пишет книги с названиями "Философия" или "Как я понимаю философию" и т.п., то это как раз случай рассуждающего поэта. ЧТО сказал Мамардашвили? НИЧЕГО. Он рассуждал о том, о сем, думал, что такое философия, почесывал затылок, покуривал трубку, не любил все советское и слыл интеллектуалом. Пустота...

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: