За що людині посилаються нещастя? Як один Бог може бути в Трьох Особах? Чи не протирічить свобода волі людини всемогутності Бога?
Людина, котра навертається до Церкви, може подумати, що там є однозначні відповіді на будь-які запитання, а сама Церква володіє універсальним ученням на всі випадки життя. Але такої логічно стрункої системи Церква не має. Чи потрібна вона?
Будь-яке вчення про Бога намагається описати реальність, яка значно перевершує можливості пізнання людини. Чи можемо ми уявити, що означає існувати поза часом? Бог, по великому рахунку, не піддається опису людською мовою. Недарма Діонисій Ареопагіт до всього, що говориться про Бога, волів додавати префікс «над-»: Надблаго, Надсутність, Наджиття, Надмудрість. Навряд ці слова точніше кажуть про Бога, ніж просто «життя», «мудрість» «благо» — вони просто не дають забути, що це таке життя, така мудрість, про які ми й уявлення не можемо мати. Тому навряд можна очікувати, що така реальність виявиться підвладною законам людської логіки.
Павло Флоренський узагалі вважав, що будь-яка істина обов’язково антиномічна, тобто складається із взаємовиключних тверджень. Можливо, отець Павло надто схематично підійшов до питання, та безсумнівно, що Божественна істина, виражена людськими словами, необов’язково повинна бути витримана в канонах людської логіки.
Біблійні автори ніколи не переймалися несуперечливістю того, що вони писали. Апостол Павло міг написати: зі страхом та тремтінням виконуйте своє спасіння, бо то Бог викликає у вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю (Флп. 2, 12-13). В одній частині фрази він закликає до вільного та відповідального звершення свого спасіння, а в — іншій вказує на те, що від людини прагнення спасіння не залежить, а саме Бог творить в людині прагнення до спасіння. Автори Святого Письма завжди більше переймалися динамікою стосунків з Богом, а не систематизацією вчення. Якби наше спасіння залежало від стрункої доктрини, то вона неодмінно містилася б у Біблії. Проте ми її не знайдемо там.
Побудовою несуперечливих систем вчення про Бога зайнялося шкільне богослов’я. Здається, за поняттями європейської культури, воно вчинило стосовно Творця світу дещо неввічливо. Виховані люди не стануть говорити про присутню людину в третій особі. А вчення про Бога, утверджуючи Його всюдисущість, міркує про Нього в третій особі так, ніби Його немає поруч.
Писання каже, що поводитися так, ніби Бога тут немає, — божевілля та нечестя. Коли читаємо: безумний говорить у серці своїм: «нема Бога» (Пс. 13, 1), слід розуміти, що йдеться не про класичного атеїста, котрий заперечує існування невидимого духовного світу взагалі. Йдеться або про того, хто пристав до язичництва й каже: «Немає Елогіма, проте є астарти та ваали», або ж про нечестивого, котрий каже: «Елогім далеко, Його тут немає, Він не чує і не відплатить». Дух такого нечестя — нечутливості до присутності Божої — відчутний у всіх ученнях про Бога. «Отечник» доніс до нас правдиве спостереження одного з древніх отців: «Читання тонких досліджень про Бога висушує сльози та проганяє від людини розчулення». Автори книг Святого Письма, думаючи про Бога, відчувають подив перед Його могутністю та мудрістю, трепет від своєї нечистоти на тлі святості Бога, розкаяння у своїх гріхах. Думка про Бога для них завжди на перше місце виводить живі стосунки з Богом.
Це знають і подвижники. Йосиф Ісихаст так писав в одному з листів: «Якщо не бачиш сліз, що течуть щоразу при згадці про Бога, то ти хворий на невідання, від якого народжуються гордощі та стає жорстокішим серце». Неможливо думати про Господа й займатися вибудовування системи, а не власних стосунків із Ним. Саме тому найкраще богослов’я — молитва. Про це ще в давні часи сказав авва Євагрій: «Якщо ти богослов, то будеш молитися істинно, а якщо істинно молишся, то ти богослов».
Ставлення Бога до людини — це, в першу чергу, любов. Про любов найкраще може сказати поезія та музика, а не наука. Здається, саме це мав на увазі отець Александр Шмеман, коли писав: «Богослови пов’язали свою долю — зсередини — з „ученістю“. А їм значно більше по дорозі з поетами, з мистецтвом».
Поезія це не римовані рядки. Поезія — це геніальна здатність у стислих та містких образах схопити й передати саму сутність. Усе Святе Письмо є грандіозним поетичним творінням що в ньому Бог через поетичні образи відкривав Себе людині. Слід направду бути поетом, щоб у ягняті, якого заколювали на Пасху, впізнати жертву Христа, щоб у розкинутих на молитві руках Мойсея побачити образ Хреста, щоб у піднесеному Мойсеєм мідному змії упізнати образ розіп’ятого Месії.
Якщо найкраще богослов’я — молитва й поезія, то найкращий богослов сучасності, як на мене, — святитель Миколай Сербський. Певне, в жодного з сучасних церковних письменників немає такої образності і такої молитовності в міркуваннях про Бога та людину, як у святителя Миколая в «Молитвах на озері» та «Думках про добро і зло». Мене давно бентежило питання: навіщо існують таргани, воші, паразити, віруси й інша нечисть? Навіщо благий Бог їх створив? Жодна богословська схема не давала задовільної відповіді. А святитель Миколай пише:
«До того часу, поки людина людині — вовк, будуть вовки.
Доки людина людині — п’явка, будуть п’явки.
До того часу, поки душа людська, прив’язана до земного, повзе землею, повзатимуть землею змії.
Одним словом, до того часу, поки людина примножуватиме своє безбожжя та свою аморальність, природа примножуватиме відповідні їм образи зла».
У цих образах немає задовільної, за інтелектуальними мірками, відповіді. Та в них відчувається Божа премудрість, премудрість світу, влаштованого Ним на згарищі раю. І запитання саме собою втрачає гостроту, воно більше не потребує відповіді. Той-таки отець Александр Шмеман казав, що Православ’я не дає відповіді на всі запитання і не вирішує проблеми, але знімає їх у досвіді пізнання Бога.
Згадується старозавітний праведник Іов. Коли його спіткали нещастя та випробування, Іов нічого так не прагнув, як особисто поставити Богові запитання «чому? за що?». Друзі Іова, «втішаючи», наговорили йому кілька богословських трактатів про праведні суди Божі, про гріх і покарання за гріх, про незбагненність задумів Божих. Та Іова трактати не втішали. Він усе стогнав: «Моє око до Бога сльозить! І нехай Він дозволить людині змагання із Богом, як між сином людським і ближнім його!».
Наприкінці цієї історії Бог являється Іову і називає його праведнішим за друзів-богословів. І думаю, саме тому, що друзям було досить їхніх богословських теорій, а Іову був потрібний живий Бог. Але, головне, Бог не дає Іову відповіді на його запитання. Він називає запитання Іова безглуздими і Сам запитує Іова: Де ти був, коли землю основував Я? Розкажи, якщо маєш знання... На чім підвалини її оперто, або хто поклав камінь наріжний її, коли разом співали всі зорі ранкові та радісний окрик здіймали всі Божі сини?
«Тільки послухом уха я чув був про Тебе; а тепер моє око ось бачить Тебе; тому я зрікаюсь говореного, і каюсь у поросі й попелі», — так визнає Іов, що він уже не питає Бога про те, за що Він послав йому такі випробування. Ця особиста зустріч з Богом зняла для Іова всі його питання.
Навіщо тоді взагалі нескінченні міркування про Бога? Навіщо потрібні богослов’я, катехізис? Вони потрібні не для того, щоб відповісти на всі запитання й вирішити всі проблеми. І не для того, щоб дати людині систему світогляду. Вони потрібні лише для того, щоб улаштувати зустріч людини та Господа, допомогти людині уникнути всіх інтелектуальних пасток, пройти повз ідолів та фальшивих богів — і дійти до істинного Бога.
Слід пам’ятати, що досвід стосунків людини з Богом не вкладається в рамки логічних схем. Про цей досвід краще оповідають поетичні образи Писання, ніж наукоподібні побудови. Сократ колись казав, що займається тим самим, що й повитуха, тобто допомагає людям народжувати потрібні думки. А богослов’я та все, що говорить про Бога, повинно бути подібне до підготовки шлюбного бенкету душі людської — і Бога. У Середні віки хтось сказав, що філософія — це служниця богослов’я. Хочеться перефразувати цю думку і саме богослов’я назвати слугою Небесного Отця. Якщо богослов’я не ставить людину перед Богом, якщо розмови про Бога не спрямовані на зустріч із Ним, то всі вони — лише порожнє повторення слова «халва», від котрого солодше не стане.
