Хліб Адама оплачений потом (Бут. 3, 17), радості Великодня передує тягар посту. Але людина хоче їсти хліб, не спітнівши, і хоче ввійти в радість Господа свого, не вмившись та не перевдягнувшись.

Щоб великоднє привітання, ці два великих слова, вирвалося з грудей, як птахи з клітки, а не зірвалось з позбавлених життя губ за звичкою, спочатку треба пережити Страс-ний тиждень. Такий порядок. Спочатку «Слава, Господи, Хресту Твоєму Чесному», а по-тім — «і Воскресінню».

Помри зі Спасителем, тоді й оживеш у Ньому. Принаймні, здригнись, почувши про Його страждання, і дай душі виплакатись у Велику П’ятницю, і потім радій на світанку Во-сьмого дня!

«Господи, помилуй нас», — звично говоримо ми. «Господи, помилуй Себе», — якось сказав Петро і почув у відповідь: Відступися від Мене, сатано (Мт. 16, 22–23).

Для всіх у тебе, Ісусе, знайшлось достатньо жалю. Навіть Іуду в Гетсиманії Ти на-звав «другом». Але жаль до Себе не був узгоджений з волею Отця, і ти покорився цьому. Своєю покірністю Ти перетворив добровільне страждання у неминуче.

Якщо слово «Хрест» синонімічне до слова «страждання», то був «хрест» до Хреста. Були тяжкі та часті удари солдатів у преторії, було биття «скорпіонами», коли плоть відділя-ється від кісток. З Тебе хотіли зробити посміховище, перевдягали, говорили: «Радій, Царю Юдейський», — ставали навколішки, водили від Пілата до Ірода і назад.

Дитина може померти від одного удару, призначеного дорослому. І Безгрішний міг би померти від нічим не заслужених знущань, призначених наймерзотнішим лиходіям. Але не можна було помирати раніше Хреста. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. (Мт. 5, 15). Хрест став тим «свічником», запалившись на Котрому, Христос довіку кличе до Себе всіх, хто заблукав у ночі гріха.

І було там, на Голгофі, втілення Давидових пісень. 21-й псалом ожив так, ніби був написаний кимось, хто стояв під Хрестом. Там передсмертний крик «нащо Мене Ти поки-нув?» В цьому крику — всі сльози землі, вся агонія болю та всі жахи самотності.

Там — глузування тих, хто з’юрбився під Хрестом: «покладався на Господа Він, хай же рятує Його». Там — слова про цвяхи та про розділений солдатами одяг: «Прокололи вони Мої руки та ноги Мої. Я висох, рахую всі кості Свої, а вони придивляються й бачать нещастя в Мені! Вони ділять для себе одежу Мою, а про шату Мою жеребка вони кида-ють».

Коли все вже довершилось, Господь попросив пити (див. Ів. 19, 28), і псалом 21-й передав естафету 68-му. «В спразі моїй оцтом мене напували».

І замість роздроблення гомілок був глибокий удар списом між ребра. Кості не зламали у пасхального Агнця, але джерела — крові та води — витекли з Тіла нового Адама. Адже Єві потрібно народитися з Адамових ребер. Віднині Церква буде умиватися в цій воді, як голуби біля потоку, і буде живитися цією Кров’ю як напоєм безсмертям.

Незабаром настала субота. Дивним був спокій того великого дня. Месія — у гро-бі!

Здається, життя втратило сенс і продовжується лише за інерцією.

У світі стало тихо. Продовжилась би ця тиша ще хоча б на день, і світ з’їхав би з глузду.

Учні налякані, буквально розчавлені тим, що сталося. Вони повертаються до коли-шніх занять. Ви чуєте, скільки смутку в словах Петра «піду риби вловити»?

Їх очі згасли, їх душі порожні. Але слава Богу! Тому що порожній може наповни-тись, а в повного немає вільного місця.

Хтось із уважних людей сказав, що і чаша, і глечик корисні своєю порожністю. Сті-нки посудини обмежують ту «корисну порожнину», яка може бути наповнена водою, зерном, олією...

На світанку Восьмого дня увесь світ був утішений благословенною, ні з чим не по-рівнянною порожниною Господнього гробу. Гроб Ісуса порожній, а поховальне вбрання обе-режно складене. Чи не соромно вам, сліпі вожді сліпців, аж до сьогодні (Мф. 28, 15) обманювати, що учні вночі прибули, і вкрали Його. «Хто краде померлого, та ще й голого? — говориться в одній з воскресних служб. — Або Мертвого віддайте, або Живому поклоніться.»

Порожній, порожній гроб Ісуса! Тому сповнені, сповнені радістю та благодаттю душі тих, хто любить Спасителя!

Для того, щоб твердим було кожне слово, треба мати двох чи трьох свідків. Так ка-же Закон. Але воскреслий Христос явився не двом і не трьом. Він сорок день їм з’являв-ся із засвідченнями багатьма (див. Діян. 1, 3). Його бачили десять апостолів без Фоми; ті самі, але вже з Фомою; сім апостолів на озері Генісаретському; жони мироносиці разом та окремо Марія Магдалина. Одного разу Господь з’явився нараз більше як п’яти-стам браттям (1 Кор. 15, 6). І після Свого Вознесіння Він не припиняв являтися окре-мим людям, найвідоміший з яких — апостол Павло.

Великі мученики, терплячи страждання за Христа та проливаючи за Нього кров, іноді до останньої краплі, часто були втішені Його явленням.

Преподобні отці та матері, безкровно страждаючи заради Христа в боротьбі з грі-хом, також нерідко бачили Славу Воскреслого Господа.

Та й уся Вселенська Церква, збираючись на воскресне богослужіння і сповідуючи загальний досвід апостольської віри, співає: «Воскресіння Христове видівши, поклонімося Святому Господу Ісусу».

Заради великоднього світла, заради теплоти і повноти благодатної віри потрібно бу-ло за час посту спорожнитися, вимитись і очиститись від усього другорядного.

Але і ті, хто не встиг, чи ті, кому не вдалося, хай не журяться і не сумують. Явилося спільне Царство. Від великодньої трапези хай наситяться усі!

А постів у Православ’ї вистачає!