Мені хочеться продовжити тему роздумів про Іосифа Бродського, розпочату в попередніх номерах прот. Андрієм Ткачовим («И жаждет веры — но о ней не просит…» № 8 (19)). Бо дуже вже значну постать виставлено на обговорення. Вірші ― як смаки, про них не сперечаються. Один і той же вірш у різні періоди життя може бути сприйнятий по-різному. У цій статті я спеціально буду старатися наводити максимально повні цитати з інтерв’ю Бродського й не буду торкатися його віршів, оскільки це вже зробив о. Андрій.

 

Бродський і людство

Я бачив фільм. Це було ще в ті часи, коли «НТВ-Мир» входив до складу пакету «Соціальний». Документальний фільм-інтерв’ю: Бродський ходить по Венеції зі своїм приятелем, а за ними ходить знімальна група. Він показує їм площі, канали, говорить про свою прив’язаність до води («водички», як він її називає). Без хизування. Без монументалізму й пафосу лауреата Нобелівської премії. Простота в його виконанні ― це непроста, віртуозна простота людини, яка усвідомлює свою величину. Вони заходять на ринок. Бродський розповідає про всяких рибок з асортименту торговців. Стоїть біля води на набережній, сидить у відкритому кафе, попиває вино, читає вірші, цитує вірші, говорить про вірші, про Венецію, про життя, про водичку.

Я дивлюся фільм і мені, звісно ж, цікаво, але раптом я помічаю, як у мені народжується почуття жалю. Не того жалю, який буває до людини, коли їй важко, а того, що схожий на жаль до новорічної ялинки, яку викинули на смітник після свят. Звідки він узявся?

Тепер, здається, я розумію причину. Бродський, прижиттєвий і довічний класик, схожий на Штирліца у старості, здався мені нікому не потрібним. Він розповідав про найцікавіші речі, але робив це просто, без віртуозного інтелектуального жонглювання, яким сповнені його вірші. І мені здалося, що це надто просто, і що на таку порожнечу не знайдеться слухача. Хто буде слухати розповіді Штирліца про те, яку капусту він виростив у себе на дачі, замість розповідей про те, як він водив за ніс гестапо? Так і від Бродського охочий до «цікавинок» глядач чекає екстравагантної інтелектуальності, а бачить звичайного пенсіонера й розчаровано кривиться.

Бродський і сам привчив читача до цієї складності. Самоіронія й прагнення самому висміяти себе першим, щоб не висміяв хтось інший, загорнення простих і глибоких речей у складну й важкодоступну форму, весь цей якийсь самозахист, що використовується як напад, ― дуже ласий шматочок для світу, що гримить і метушиться, що зустрічає за одягом, а проводжає як вийде ― зіграла свою негативну роль. Абстрактний читач ХХ століття хапнув яскраву наживку, але не заковтнув, бо вона виявилася завеликою.

Мені здається, що Бродський недочитаний нами. Те, що лежить у його віршах на поверхні, настільки сп’янило нас, що далі вчитуватися вже не визнали за потрібне. Форма затьмарила зміст. А змістом була сама людина.

Але людству не потрібна людина «Бродський». Людству взагалі не потрібна людина. Людство ― це істота збірна. Для неї кількість важливіша за якість. Тисяча «я» важливіші за одне. І тисяча років важливіші за один день.

До того ж, іще тоді, у середині 90-х, починалася мода на його творчість, а це гірше, ніж гоніння й заборони.

Бродський і дух часу

Мода на автора не пов’язана з його успіхом або визнанням. І, тим більше, вона не означає розуміння. Визнання й мода, хоча й одного поля ягоди, але з різних коренів ростуть. Мода завжди обмежена. Обмежена часом і колом своїх прихильників. Те, що модно, цінять і приймають тільки там, де цінять саму моду. А те, що люблять, цінують і приймають усюди, як долар. Ось, наприклад, Грєбєнщиков ― модний, а Цоя ― люблять. Книжки Пєлєвіна модні, а книжки Туве Янссон про мумі-тролів ― люблять. Усе, що не до кінця зрозуміле, але яскраве й талановите, швидко береться на озброєння «скороминущої» примхи, тобто моди.

Те, що лежить на поверхні віршів Бродського, прийшлося до смаку в нашому часі. Сильна, іронічна, інтелектуально насичена поезія неминуче повинна була стати таким собі модним ярликом крутизни. Процитувати Бродського чи послатися на нього ― це певна ознака «просунутості». (Цитування, скажімо, Блока або Мандельштама зовсім не справить того ж ефекту). Але зваблюватися не варто. Якщо ти став модним, це значить, що тебе викинуть на узбіччя, щойно мода зміниться. Якщо ти став модним, то будеш деякий час нарозхват. Тебе будуть читати захлинаючись, запоєм, але бездумно, не доводячи до серця. Це як палити горлом, не затягуючись. А пройде час і тебе так само бездумно виплюнуть у куток, пережованого. Навіть і не пережованого, а так, понадкусаного тільки. Тому що гарненько прожувати ― не на їхні зуби. Та й часу мало: мода змінюється швидко.

Іронія ― це не розкіш, а засіб самозахисту

Ми обожуємо інтелект і науку, як діти і язичники обожували меч, а не воїна, молот, а не коваля. Ми дотепні й швидко схоплюємо те, що лежить на поверхні. Мудрість кінця ХХ століття й шести років ХХІ так і називається ― дотепність.

Істеричні пошуки свободи проходять під каблуком інтелекту. Сказати про людину: «він дуже добрий» ― та ну й що! «Він порядний» ― нудно, банально! «Він шляхетний і милосердний» ― що-що? вибачте, забув удома тлумачний словник. «Він інтелектуал» ― о-о-о! У словнику сучасної Еллочки Людоїдки поповнення: «хо-хо, парниша, хамите, интеллектуал, профессионально, жуть, мрак...».

Поряд з «інтелектуальністю попри все» йде іронія. Вона дозволяє здаватися розумним за допомогою глузування. Поклоніння інтелекту піднімає її рейтинг. Бути іронічним і глузливим ― модно. До того ж іронія ― це ще й захисна реакція. Людина боїться говорити про добро, прощення, сумирність ― тому, що боїться глузувань. А якщо вона, до того ж, сама не впевнена в істинності того, про що говорить (добра, прощення, сумирності), і тільки удає, що впевнена, то глузування будуть іще боліснішими. Значить, треба перехопити ініціативу ― почати глузувати першому. Є один прийом, який ми часто застосовуємо в житті ― психолінгвістичний захист. Якщо я відчуваю, що винен або помилився, то починаю першим звинувачувати себе: «Який же я дурний ― забув узяти твій диск!» Співрозмовник після цього навряд чи відповість: «Та дійсно, ти той іще дурень!» Навпаки скаже: «Та нічого, потім принесеш».

Ось і Бродський каже:

«Узагалі в двадцятому столітті ― це ніби його правило для всіх, у тому числі поетів ― ти повинен бути гранично зрозумілим. Тому ти повинен постійно перевіряти себе. Почасти це відбувається від постійної підозри, що десь існує якийсь сардонічний розум, навіть сардонічний ритм, який висміє тебе й твої захоплення. Тому ти повинен перехитрити цей сардонічний ритм. Для цього є два-три засоби. Перший ― це витнути жарт першим, тоді ти висмикнеш килим з-під ніг цього сардоніка. Цей засіб використовують усі. Фрост казав, що іронія ― це низхідна метафора. Коли ти пишеш вірші про кохану, ти, звісно, можеш сказати, що її очі подібні до зірок, і тебе з’їдять за банальність; хоча їй, можливо, сподобається. Але ти можеш сказати, що сяяння її очей подібне до блималок на твоєму старому „шевроле“. Ти викликав смішок і вислів розійшовся містом. Теж не так щоб добре, але, принаймні, убезпека. Наступного, однак, разу твоїй душі доведеться підніматися у вірші вгору з того місця, до якого ти в ньому перед цим опустився. Почавши з „шевроле“, дертися доведеться далі. З іншого боку, почавши з зірок ― далі нема куди. У цій роботі, таким чином, існує якась диявольська економіка. Так що цим, повертаючись до питання, мабуть, і одержима сьогодні американська поезія. До речі, це проблема й французів. Після Корб’єра вони всі намагаються бути дотепними. Загалом я не знаю, що в поезії головне. Мабуть, серйозність того, що повідомляється. Його неминучість. Якщо завгодно ― глибина. І не думаю, що цього можна навчитися або досягти за допомогою техніки. До цього доживаєш або ні. Як пощастить» («Московськие Новости» № 50, 30 липня 1995 р.).

Бродський і Бог

Як часто з моменту воцерковлення ми запитуємо себе: а чи варто читати цю книгу, адже її автор не вірив у Бога. А чи варто слухати цю музику, дивитися цей фільм... У чому коріння такої цензури ― вимоглива бридливість, бажання зберегти чистоту віри, лицемірство?

— Чи є у вас схильність до якоїсь віри? Як би ви описали її?

— Не знаю. Думаю, на сьогоднішній день я назвав би себе кальвіністом. У тому сенсі, що ти сам собі суддя і сам судиш себе суворіше, ніж Всемогутній. Ти не виявиш до себе милості й усепрощення. Ти сам собі останній, часто доволі страшний суд. («Московские Новости» № 50, 23 липня 1995 р.)

У Бродського, звісно ж, були свої стосунки зі Всевишнім, тому що не буває поетів без Бога. Але чи можемо ми звинувачувати людину в тому, що вона не вірить у Бога? Чи перед нами він «винен»? І чи можна відштовхувати людину, якщо вона вірить по-іншому чи не належить до нашої віри? І якщо вона не вірить у Бога так, як би нам хотілося, тобто так, як ми?

Якщо ми кажемо «так», то виходить, що Бродський винен перед нами в тому, що не вірив по-нашому. Ось такі ми суворі ревнителі!

Особиста участь

Не чекайте, навіть і не візьмуся копатись у душі Бродського. «Ті, кому цікаво спілкування зі мною, можуть читати мої вірші», ― казав він. Так, вірші про Різдво, про Стрітення у Бродського хороші. Але, мені здається, надто відсторонені. Їм не вистачає досвіду особистої участі, особистого дотику до благодаті Божої. Я так думаю, тому що це неодмінно відбилося б у його віршах. От як тут, у Ахматової:

Исповедь

Умолк простивший мне грехи, Лиловый сумрак гасит свечи, И темная епитрахиль Накрыла голову и плечи. Не тот ли голос: «Дева, встань...» Удары сердца чаще, чаще... Прикосновение сквозь ткань Руки, рассеянно крестящей.

У цьому вірші є одна деталь, у якій безпомилково впізнається особистий досвід автора. Адже загальні відомості про сповідь можна легко «вивчити» заочно ― можна ж узяти простий підручник, у якому описаний чин православного Таїнства Сповіді, і дізнатися, як воно здійснюється. Дізнатися, що священик справді покриває голову людини, яка сповідається, єпитрахиллю й осіняє її хресним знаменням. І написати з цього приводу тематичний вірш, який прочитають хіба тільки п’ять-шість чоловік. Разом з автором.

Чи могла Ахматова написати «Сповідь», ніколи не сповідаючись? Або так: чи міг абстрактний автор написати такий вірш, ніколи не беручи участі в Таїнстві Сповіді? Давайте спробуємо стати на місце абстрактного автора, абстрагуватися: що ми зможемо написати, а що ні. Як казав полковник Ісаєв: «Деталі важливіше за все».

Деталі важливіше за все

«Умолк простивший мне грехи» — це можна вивести з чинопослідування самого Таїнства. Священик читає в кінці сповіді молитву, якою й відпускає гріхи. Якщо читає, значить, має і замовкнути.

«Лиловый сумрак гасит свечи» — всім відомо, що в храмі горять свічки.

«И темная епитрахиль / Накрыла голову и плечи.» — це теж можна взяти з підручника.

«Не тот ли голос: „Дева, встань...“ / Удары сердца чаще, чаще...» — зустріч із Христом на сповіді, під час Причастя, богослужіння ― це вже те, що не можна описувати, якщо не знаєш з досвіду. Але абстрактний автор, на жаль, може описати й таке, просто скориставшись прикладами-штампами у навколоцерковній та іншій літературі.

«Прикосновение сквозь ткань / Руки, рассеянно крестящей» — а ось і те місце, яке мене перевернуло. Рука, яка хрестить «рассеянно»! Скільки разів, особливо на перших сповідях, я думав про священика: «Ну чому він так розсіяно хрестить? Хіба він не розуміє, що це така подія в моєму житті! Ну так, до нього ціла черга, ну так, може він і втомився... Але ж він має бачити, який я подвиг здійснив ― сповідався!..» і т. д., і т. і.

Таку деталь не наважився б написати абстрактний автор. Тому, що абстрактний автор легко клюнув би на глибину попередніх рядків ― там же зустріч із Богом. Значить, усе має бути відповідно: велично й славно, в сяянні й сонмах ангелів! Адже Бог є грізним, величним і славним! Коли Він торкається світу, Його дотик має викрешувати зі світу іскри, якщо вже не громи й блискавиці... Типова помилка двохтисячолітньої давності.

Такого Бога й Месію хотіли іудеї, такого ж хоче й наш абстрактний автор. Він би написав «руки, торжественно крестящей», «руки, уверенно крестящей», «таинственно крестящей» тощо. Саме так в абстрактного автора й відбувалося б у його абстрактній сповіді. Але саме так не відбувається у Ахматової. І саме в таких «дрібницях» відкривається душа, вихована церковними Таїнствами.

Бах пише Богу

А тут я зроблю те, що треба б робити частіше, коли пишеш про якусь людину ― я дам їй слово. Це місце в розмові Бродського з літературознавцем Девідом Бетеа (автором книжки «Іосиф Бродський і створення вигнання»). Бесіда відбулася 1991 року. Бродський говорив про загальний вектор, напрям творчості ― вона або до Бога в той чи інший спосіб, або від Бога.

Отже, я дозволю собі процитувати Бродського, який каже:

«...і тут я дозволю собі процитувати Одена, який сказав якось у бесіді ― а я запам’ятав, ― що Йоганну Себастьяну Баху дуже пощастило, оскільки в той момент, коли він хотів молитися Всевишньому, він просто сідав і писав йому прямим текстом. У наш час для цього потрібна непряма мова». Непряма мова потрібна для перекладу на мову реальності, але для цього вам усе одно треба тримати в голові ― і тут я знову використаю це слово ― загальний вектор, напрям. Якщо ваш вектор спрямований у потрібний бік, успіх вам гарантовано. Безглуздо, звісно, писати ще одну «Божественну комедію», але тут уже нічого не поробиш. У мене є тверде переконання, навіть не переконання, а... одним словом, мені здається, що моя робота, загалом кажучи, є робота на славу Бога. Я не впевнений, що Він звертає на неї увагу... що я Йому цікавий... але моя робота, принаймні, спрямована не проти Нього. Неважливо, що я там проголошую і наскільки це Йому до душі. Головне, яким чином ти намагаєшся сподобатися Всевишньому і як ти розраховуєш свої можливості. Я думаю, саме це нам буде зараховано, і нехай мене засмажать на сковороді, але я впевнений, що наша робота в наших царинах набагато більше значить, ніж стандартна побожність. Одного разу в мене відбулася цікава розмова з Тоні Хектом, це було в Міддлбері. Хоча ні, не в Міддлбері, а в Грібблі. Неважливо. Так ось, ми ночували в одному номері, і він сказав: «Чи не здається вам, Іосифе, що наша праця ― це, зрештою, елементарне бажання тлумачити Біблію?» От і все. І я з ним згоден. Зрештою, так воно і є".