Настає час, коли кожен із нас повинен впустити у своє життя трохи тиші, щоб знову — а можливо, вперше — почути, як Христос шукає і кличе дорогоцінну душу, яка для Нього дорожча за весь світ.
Час Великого посту — це час, коли людині треба просити, шукати і стукати, адже саме до цього закликає нас Євангеліє. Обіцяно, що тому, хто стукає, відчинять, той, хто шукає, знайде і той, хто просить, отримає. Що стосується пошуку, то ми повинні шукати передусім Царства Божого й правди його, а все інше, в пошуках чого ми стоптуємо ноги й розтрачуємо нерви, нам додасться. Що стосується стуку, то стукати треба у двері милосердя Божого, поки Наречений не прийшов на шлюб і поки з-поза дверей дехто не почує: «Не знаю вас». А просити потрібно все, чого немає: мудрості немає, терпіння немає, каяття немає, стійкості немає — і все це ми маємо вимолювати в багатого на милість Господа, неодноразово названого Скарбницею благ.
Стукати, просити й шукати нам велить Істина, Котра воплотилася. У світі звичайних людей той, хто навчає, не завжди на ділі виконує те, чому навчає. Про це люди склали справедливу приказку: «Лікарю, зцілися сам». Але Христос Сам виконує все, чому нас учить. Він теж просить, шукає і стукає.
Коли Христос щось просить? Наприклад, каже самарянці: «Дай Мені пити», — і не лише тому, що пити хоче, як людина, а тому, що шукає її напоїти, як Бог і Серцевідець. У довгу розмову вступає з простою жінкою, щоб у кінці діалогу відкритися їй і щоб через неї Його слово почули в народі. Так відкривається проханням Христа розмова, навмисно розпочата для того, аби вловити в євангельські сіті людину. Але й звичайні прохання, без місіонерського підтексту, промовляє Христос. Вустами нужденних і знедолених Він просить пити, їсти, одягтися, просить, щоб до Нього прийшли чи Його до себе пустили.
Що шукає Христос? Нічого. Не «що», а «хто» потрібен Йому. І правильно буде поставити питання так: кого шукає Христос? — Людину. Перше, що почув Адам після гріхопадіння, було запитання Бога: «Адаме, де ти?» Пастир відразу почав шукати загублену вівцю. Коли ж одягся в наше смирення, то почав говорити «покайтеся», а це — те ж саме, що «Адаме, де ти?», лише виражене іншими словами. І дзвін, який гуде з дзвіниці, тільки повторює раз у раз голос Бога, Котрий шукає: «А-да-ме! А-да-ме!»
В одній із притч Христос розповідає про жінку, котра загубила монету. Жінка в цій притчі — це образ Господа, Який шукає загублену драхму, — людину. І на людині, і на монеті є образ. На монеті — образ можновладця кесаря, а на людині — образ Божий. Світильник в жіночих руках із притчі — це покаянна проповідь Іоанна. Без вогню його проповіді монету у великому будинку знайти неможливо.
Куди ж стукає Христос? У двері серці, як написано: Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зі Мною (Одкр. 3, 20). У всі двері Він стукає, і якщо не чути цього стуку, то чи в домі сплять, чи шумлять і галасують — незрозуміло, або сперечаються і сваряться, чи то щось святкують, чи всі померли. Смерть, як і сон, маємо на увазі гріховні, чому Павло й поєднує їх, коли говорить: Сплячий, вставай, і воскресни із мертвих, і Христос освітлить тебе! (Єф. 5, 14). Якщо ж у домі лаються або співають, чи на повну гучність увімкнули всі магнітофони й телевізори, то піст саме й призначений для того, щоб запанувала благословенна тиша. Варто їй запанувати хоча б на короткий час, як зараз же між ударами серця совість розчує стук у двері Того, Хто хоче ввійти і вечеряти.
Отже, просити, шукати і стукати велить нам Господь — і Сам у той же час просить, шукає і стукає. Він хоче, щоб ми шукали Його, тому що Сам нас невпинно шукає. Він хоче, щоб ми думали про Нього, тому що Сам про нас невпинно думає. Христос — це Божа сила і Божа Премудрість (1 Кор. 1, 24). Не може Вічна Премудрість нічого не думати, і якщо щось головне займає Божественний розум — то це думки про людину.
Він думає про мене, я думаю про Нього. Рано чи пізно ці дві думки зустрінуться, і народиться тепло, і буде те, про що сказав цар і пророк: Розпалилося серце моє у моєму нутрі, палає огонь від мого роздумування (Пс. 38, 4).
Він шукає мене, я заблукав і кличу на допомогу. Коли ми почуємо один одного, бути мені на Його плечах, тому що Він — Пастир Добрий, а я — вівця Його стада.
Ця зустріч думок, це поєднання голосів, взаємне відчуття, це переплетіння рук по-богословському називається синергією. Бог хоче мене врятувати — і я в Бозі врятуватися хочу. А по-простому називається це любов’ю, в якій він — Господь, а вона — душа людська. Обоє вони у винограднику, і голос одне одного чують, а очі в очі ще одне одному не дивилися. Він її кличе, вона на поклик озивається — і обоє йдуть на голос у тремтливому очікуванні зустрічі, зовсім як у Пісні пісень.
Виноградник — це Писання, а найкращий час зустрічі — той же Великий піст.