Часом вибачити ближнього — тяжка праця. Так само непросто буває і просити прощення. Багатьом із досвіду відомо, що чудо прощення неможливе без благодаті Христової, яка перемагає наш егоїзм та самолюбство.

Говорячи про прощення, на що більше звертаємо увагу? Звісно, на те, щоб людина пошукала в собі сили пробачити іншого. А коли не знайде цих сил (немає їх у людини, скільки не шукай), уклінно молилася б Богу про дарування сил пробачити, забути, відпустити від серця образу.

Минув час подвигів. Ніхто не рушає до печер, ніхто не сходить на стовп. Навіть на час Великого посту більшість не знаходить у собі сили розлучитися хто з цукеркою, хто з цигаркою, хто з телевізором. Минув, кажемо, час подвигів, але не минув час спасіння. Господь не віддалився, щоб чути молитви, і не ослабла сила його, щоб рятувати. І можна віднайти благодать без справ помітних, зовнішніх. Головною справою завжди була і буде справа внутрішня і розумне діяння.

Спастися, кажуть, «не важко, але мудро». Бодай раз прочитай молитву Господню, ні в чому перед Богом не злукавивши. Особливо не злукавивши в словах «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Якщо ти брешеш, що прощаєш винуватцям, то всі гріхи твої — на твоїй совісті, незважаючи на численні сповіді.

Без Христа нікому нічого не можна пробачити. Без Христа життя людей — це кровна помста між племенами, накопичення історичних образ між народами і такі повсякденні стосунки між людьми, немов це не люди, а павуки у банці. Людство без Христа, за словами Миколая Сербського, — це звіринець. І лише йдучи до Христа, Котрий пробачив усіх нас, ми починаємо розуміти ціну прощення та його необхідність.

Вернімося до початку. На що ми більше звертаємо увагу, говорячи про прощення? Звичайно, на те, щоб людина пошукала в собі сили пробачити іншого.

Однак давайте відчуємо й іншу грань цієї теми. А саме необхідність самому просити прощення і відчувати при цьому, що ти справді винен.

У «звичайному» стані душа людини оповита темною хмарою егоїзму та самовиправдання. У такому стані людина мислить і почувається так, наче всі винні їй, а вона не винна нікому. Та якщо спалахне блискавка Духу і прожене цю темну хмару, то світ постане перед людиною в іншому світлі.

Напередодні посту ми просимо один в одного прощення. Здавалося б, заяложені фрази: «Прости мені!» — «Бог простить і я прощаю». Та скільки є в храмі людей, стільки разів ти скажеш ці слова по-новому, в залежності від того, кому ти їх кажеш. У цей час людині справді подається благодать Духу і розкриваються її духовні очі.

Людина бачить ясно і розуміє, що ось цю, наприклад, людину вона в душі засуджувала за неохайний вигляд, а цю сімейну пару за те, що їхня дитина недостатньо тихо поводиться на службі. Є люди, від яких ти презирливо відвертаєшся, є ті, над якими в глибині серця насміхався. Є люди, яким ти подумки давав образливі прізвиська. Ось вони проходять перед тобою: «неохайні», «товстуни», «святоші», «тупоголові», «мокрі курки». Хор співає «Покаяння двері відкрий мені, Життєдавче...», на багатьох обличчях сльози. Сльози ці й у тебе, бо ти відчуваєш, що завинив перед усіма.

У будь-якому колективі, у будь-якій редакції чи конторі, у будь-якому офісі ця ситуація могла б повторитися. Тільки там не співають покаянні пісноспіви, там начальник не звернеться до підлеглих зі зворушливим словом. Не скаже: «Друзі мої! Я був поганим керівником. Там, де потрібна була суворість, я був поступливим. Там, де потрібні були м’якість і терпіння, я нервував і примушував нервувати й вас. Я багато чого зробив не так і тепер прошу вас — пробачте мені». Люди, які сьогодні вранці засуджували і критикували шефа на перекурі, зашморгали б носами, у багатьох заблищали б від сліз очі, і пролунала б відповідь: «І ви нас пробачте».

Хіба це фантастика? Хіба це так уже нереально? Але немає цього поки що в офісах і на підприємствах. Зате в храмі є. У храмі спадає з людини завіса сліпоти, і вона бачить себе скрізь винною. Навіть не читаючи Достоєвського, одну з прозорливих думок цього письменника розуміє в храмі людина: «Кожний перед усіма винен», — так звучить ця сентенція.

Наша душа одягнена в помисли. Думки — це нитки, з котрих зітканий одяг душі. І людина думала, що вдягнена багато, що вбрана в м’який, світлий шовк, який хвилями спадає додолу. А виявилося, що вдягнена вона в руб’я, тканина якого зіткана з брудних ниток. Добра половина бруду на цьому руб’ї — помисли осуду, пихатості, презирства до ближніх.

Про цей одяг душі співатиме Церква на Страсну: «Черт0гъ Тв0й вижду Спасе м0й, украшeнный, и одeжды не имамъ  , да вниду в0нь».

Цей самий одяг має на увазі Євангеліє, коли говорить про людину, що з’явилася на бенкет не у весільному вбранні; людину, котру, зв’язавши їй руки й ноги, викинули геть.

То що скаже душа, якщо відчує себе перед усіма винною? Чи почне вона вигадувати довгі промови для виправдання? Навряд. Але й мовчати вона не буде. «Простіть мені», — казатиме душа. «Простіть мені, ближні й далекі, живі та покійні. Простіть мені, люди й Ангели. Простіть мені, сонце, що освітлювало мої гріхи, і ніч, що їх ховала. Простіть мені, земля, що терпить мій крок, і повітря, що вдихається і видихається мною».

Говорячи про прощення, на що більше звертаємо увагу? Звісно, на те, щоб людина пошукала в собі сили вибачити іншого.

Але тема прощення має ще одну грань.

Прощення слід просити як у Бога, так і в людей. Може статися, що у Бога ми вимолимо прощення швидко. Зітхнемо, заплачемо, скажемо: «Прости мене, Господи», — і Він одразу ж пробачить. А ось у людей, можливо, доведеться перепрошувати довго. Адже їх, людей, багато. І Єдиному Господу слід принести одне покаянне слово, а багатьом людям треба буде часто повторювати: «Простіть мені, простіть мені». Повторювати треба буде не механічно, а виразно, і розумно, зворушливо.

І сльози тектимуть самі по собі, і хор співатиме «На ріках Вавилонських», а потім — і стихири Пасхи. І лише перед останнім урочистим віршем співи обірвуться.