Повернутися у світ дитинства, знову пережити зустріч із казкою може й доросла людина. Ця подорож здійснюється завдяки літературі. Книги, ті найкращі у світі книги з малюнками, що їх читали нам уголос батьки, тепер змусять згадати найпотаємніше. Вечорами, коли на місто спускається темно-синє полотно ночі, настає час заново читати казки.
У сімдесяті-вісімдесяті роки двадцятого століття існував такий цікавий феномен: любов до дитячої літератури зовсім не в дітей. Поважні бородачі, туристи й наукові співробітники із захопленням виспівували про те, як «ёжик резиновый шёл и насвистывал дырочкой в правом боку». Нещодавно я слухала в записі фрагмент концерту Сергія і Тетяни Нікітіних в одному з московських інститутів. Зала в сімсот осіб дружно підхопила приспів: «Спляшем, Пеги, спляшем!», а Сергій Нікітін просто на цьому концерті розповідав, що текст цієї пісеньки про те, що в Пегі був веселий гусак, кумедний песик й розумний козел, якесь туристичне братство продовжило ще сорока куплетами про жирафа, пінгвіна й так далі.
Можна, звісно, навигадувати щось про те, що під час застою люди були обмежені в ініціативі, отримували прожитковий мінімум від держави й могли дозволити собі безтурботний інфантилізм, але міркувати в такому руслі не хочеться.
Це був час, коли багатьом мистецтво замінювало віру. Ми були нацією, яка найбільше читала, ще й тому, що серйозний роман все ж таки якось живив душу, зяюче провалля безвір’я заповнювали поети й письменники. Але в любові, скажімо, до Ахматової чи Тютчева є певна значимість, певна величавість, а ось якщо дружно всім разом заспівати про те, що в Пегі був веселий гусак, то вийде тепле, затишне юродство, таке відмінне й від величавості, і від безкінечно понурого блазнювання постмодернізму.
Тоді ж дитяче кіно ставало подією і для дорослих. Я належу до тих багатьох, хто палко любить фільми Ролана Бикова. Квінтесенція його кіно – це не «Чучело» і навіть не «Увага, черепаха», а «Автомобіль, скрипка й собака Клякса», що вийшов на екрани в 1974 році. Яке свято, яке видовище, яке почуття захищеності й огорненості любов’ю!
І відомий «Їжачок у тумані» Норштейна, як і всі казки Козлова, за однією з яких знято цей мультфільм, теж із цього часу. Для кого написані казки Козлова – для дітей чи для дорослих? А історія Туве-Яссон про мумі-тролів – це ж справжня психологічна проза. Її Хемулі й Філіфьонки, Мумли й Мумі-мами – чітко виписані психологічні типи.
У справжньому хорошому мистецтві для дітей є дві основоположні риси: пригоди й беззастережна перемога добра. І ось завдяки цій стихії добра дитяча література перебирає на себе функції застільної пісні, яка нині майже полишила нас. У даному разі я маю на увазі не історії про те, як у степу глухому помирав ямщик, хоча й це добре. Я маю на увазі властиві всьому людству пісні, що виражають радість, усілякі застільні «ого-го-го», коли можна співати, опершись на плече сусіда й розгойдуючись разом із ним.
Звісно, у нинішньому різноманітті субкультур є люди, котрі зберігають фольклорні традиції в побуті, є городяни, які ще співають, збираючись разом, але, погодьтеся, це крапля в морі.
Якщо в сімдесяті роки радість мистецтва для дітей протистояла фальшу офіціозу, то сьогодні вона протистоїть, мені здається, тому примітиву й вульгарності розваг, які несуть ЗМІ.
І ще одна, поза сумнівом, дуже важлива властивість дитячої літератури: вона об’єднує покоління, ламає відокремленість людей. Що єднає, приміром, юного любителя репу з його бабусею? Хотілося б, щоб усіх об’єднували, по-перше, віра, а по-друге, Достоєвський і Рахманінов. Але, боюся, що найчастіше їх об’єднують лише «Вінні-Пух» і «Тараканище», котрі були в житті внука один раз, а в житті бабусі — вже тричі.
Залишимо до наступного разу можливі справедливі нарікання з цього приводу. Продовжимо розмову про високе значення Вінні-Пуха, якого добре не лише дивитися, а саме читати дитині й дорослому, пригорнувшись один до одного. Особливо добре, коли холод і ранні сутінки за вікном перетворюються в тепло й затишок. Як відрадно там, усередині кімнати, сповненої медового світла, читати міркування Сови, котра пояснює Пуху, що «засада – це щось на зразок сюрпризу» й багато інших чудових речей.
А тато не просто купує «Пригоди Карика й Валі», а зустрічається з цією книжкою, як зі старим другом, і син, який отримав на Різдво цей подарунок, не знає, що тато дарує йому на додаток і своє дитинство, і молоду бабусю, котра — у ті часи ще зовсім не бабуся — читала з ним ці пригоди.
Я почала з дивної любові дорослих до дитячої літератури, але вона й справді є дивною, якщо любити її без дітей. Ця високоякісна й першосортна література дивовижна й унікальна тим, що вона приносить дорослому щонайсправжнісіньку радість, але все-таки за умови, що він читає її не собі. Дорослий опиняється між світом хорошої книги і світом дитини, в якої нам завжди є чому повчитися. Я далека від ідей Руссо про первісну незіпсованість людини, але ось два свідчення, зовсім нещодавніх, які відкривають нам, як бачить світ чотирирічний хлопчик.
— Мамо, купи мені медаль.
— Медаль не можна купити, її треба заслужити. Наприклад, медаль дають тим, хто відважно боровся.
Довга мовчанка й розгублені тихі міркування вголос:
— З ким тут боротися? Тут же немає драконів.
Або інша історія про того самого хлопчика. Дивився він у мультфільмі сцену лицарського турніру, за яким спостерігала прекрасна дама й тихенько прокоментував:
— Не подобається мені, що вони ніяк не поділять дружину.
Світ дитини добріший й правильніший, ніж наш, і діти мають рацію в головному. Діти не вірять у смерть – а хіба немає вічності? Діти вірять у казки – а хіба життя не чудесне? Діти почувають себе захищеними – а хіба немає Господа?
Дитяча література й спілкування з дітьми розкопують нас з-під завалів буденності, тому що наше дитинство нікуди від нас не поділося, у нас живуть усі наші літа, а дорослість – це почуття відповідальності й, можливо, здатність проявляти ініціативу. Глибоку геніальну клоунаду В’ячеслава Полуніна, його «Снігове шоу» можна використати як красномовний приклад нашого вічного дитинства. Добре, що в інтернеті є це шоу, яке являє собою блискуче втілення в іншому мистецтві того, що в літературі називається «темою маленької людини». Лише в записі дуже урізано фінал, а я пам’ятаю свій захват, коли ми більше двадцяти хвилин кидалися величезними, різнокольоровими м’ячами. Я почувалася щасливою анітрохи не менше, ніж дочка й племінниця.
Для справжньої радості діти необхідні нам більше, ніж це може видатися індивіду, який постійно поспішає, тусується, робить кар’єру. Але вони необхідні нам не в тому сенсі, що і в мене є немовля в оборочках, і я таким чином самоствердився. Нам потрібні й діти, й онуки, і хресники, і племінники, і сусідські діти, і діти друзів, і сироти, котрим хтось віддасть усе життя, а хтось — хоча б години. Повнота радості неможлива без дітей, без їхніх книжок, їхніх пісень, їхньої зворушливої наївності, їхніх захватів. Саме з ними ми можемо танцювати й стрибати (а не смикатися в дискотечних конвульсіях), ми можемо безтямно радіти і захоплено вигукувати: «Ах, до чего жизнь хороша! Спляшем, Пеги, спляшем!».