Ніч розгортала над містом своє гаптування. Сни дітей вбирали літні пахощі й обіцяли повний пригод і свободи день. Таночці не спалося. Вечірній іспит совісті безнадійно вгрузав у піску рецептів, викрійок, планів на літо, своїх і чужих обіцянок, прання, зайве сказаних слів. Плетиво думок, мовби Веделем вив’язане, огортало матушку задушливим коконом. Хотілося струсити цю мару, змити її вівальдівським дощем, вийти крізь колонний зал Бортнянського до Іонафанового колодязя сліз. І по тому, втамувавши свої печалі, почати новий день вдячною і радісною пташкою.
Саме такою знають її парафіяни. Як легко усією душею відгукуватися на її виспіване каяття, як радісно з нею разом підносити молитовну подяку і прославляти Творця! Від компліментів матушка віджартовується: «За голос — Богу дяка, а язик — то мій ворог».
І справді, часом Таночці дорікали, мовляв, вона — матушка-пила. Ніколи не змовчить, усе допитується: «Як ваші справи, чом на службі не бачила? Коли до церкви прийдете, коли до причастя?..» Містечко, де служить Таноччин чоловік і де вони мешкають родиною, хоч і наїжачилося висотками, а проте міцно тримає марку провінційності: усі мешканці на оці один в одного, луна пліток долинає часом не те що до сусідньої парафії — до самої столиці. Зрідка в столицю вибирається і Таночка, щоб привезти свої спостереження в родину, у парафію, у містечко, опікуючись заведенням добрих звичаїв і традицій.
Трапився рік, коли Таночка мала змогу зорганізувати недільну школу з музичними заняттями. І «Го-спо-о-ди-по-ми-и-луй» оте, виведене ледь вправними дитячими голосами страшенно розчулювало парафіян. Нова вагітність змусила шукати інших ентузіастів – то за рік усе і вщухло. І за нових обставин Таночка не полишала роздмухувати вогник парафіяльного життя. А що була доброю господинею, то й дбала: про квітник у церковному дворі, про духмяні пироги до свят, про ошатні однострої для хору, про дитячий куточок коло церковних сходів... Увесь парафіяльний побут був просякнутий її піклуванням. На всяку потребу відгукувалося її чуйне серце. Та дужче, ніж хворобами дітей і безгрошів’ям, ятрилося воно питанням: «Чом не приходять?».
«Клумба без квітів — беззмістовна огороджена пустка. Багатьох не було вчора на службі. Чим живуть-дихають? Де сили черпають?» — думалося Таночці за оновленням квітника. Розхристаний вир думок, мовби приборканий садовими граблями, сумирно влігся. Згадалися імена: заможних і вбогих, простих і освічених, здорових та недужих, старих й молодих — усіх неревних парафіян. Руки садили квітку за квіткою — маленькі кущики розсади — так само розмірено виринали імена в молитві, сплітаючись із тонкими стеблинами, ніжним листям, ховаючись у пуп’янках майбутніх квіток. «Дай, Боже, їм укорінитися...» — зі спокійним серцем матушка підвелася і обтрусила руки. Літня ніч лаштувалася гаптувати новий візерунок.
