Душа шукає Бога — так уже вона влаштована. Цей голод за живою, відчутною присутністю Бога в своєму житті не втамувати ні бесідами про Нього, ні спробами заслужити Його схвалення добрими справами, ні читанням душопожитної літератури. І лише ввійшовши до храму, де дотик Божественної благодаті до нашої душі народжує радість, здивування, благоговіння, ми опинимося біля мети своїх пошуків.

У дитинстві я демонструвала всі задатки язичниці. Тобто, я не поклонялася природним силам, а, швидше, одушевляла їх у своїй уяві. Я абсолютно щиро вірила, що можу розмовляти з вітром, лісом, морем, річкою. Я придумала умовний код і вітру, і моря, і вони відповідали мені на запитання. Я ніколи не була на вулиці на самоті — навіть найслабший вітерець міг скласти мені компанію. А з лісом одного разу було от що: ми пішли по гриби, і тільки я одна нічого не знайшла. Мені страшенно хотілося відшукати гриб! І ось я закрила очі й попросила ліс подарувати мені грибочок; я сказала, що пройду з закритими очима тридцять кроків уперед. Відкривши очі, прямо перед собою я побачила крихітний, як з картинки, польський гриб, і, подякувавши лісові від усієї душі, помчала до своїх хвалитися знахідкою.

Я відчувала, що все навколо — живе, знає і любить мене. Так, ще не усвідомлюючи цілком присутності Бога в світі, не молячись Йому, я відчувала гармонію створеної природи й усім серцем приймала її.

Релігійного виховання в повному сенсі слова я не отримала. Ймовірно, моє релігійне почуття знайшло своє вираження в єднанні з природою і на певний час тим і задовольнилося.

Православ’я ж здавалося мені незрозумілим, непривітним, недружнім, у чомусь навіть нещирим. У юності я вважала (і не соромилася заявляти про це привселюдно), що віра в Бога і віра в Церкву — речі абсолютно різні, і зовсім не обов’язково їх поєднувати. Адже Церква складається з людей, а людям властиво помилятися. Так що — йди за покликом серця, а не виконуй бездумно незрозумілі ритуали!

Книга Лобсанга Рампи «Третє око» здійснила переворот у моїй свідомості. Я зрозуміла, що весь цей час я помилялася щодо своєї релігійної приналежності. Насправді я — ламаїстка! Мій шлях — медитації та йога, пізнання себе, відкриття третього ока і... там побачимо. Третім оком.

Дивно, як заворожуюче подіяло на мене тоді це словосполучення — «третє око». Якби хто-небудь запропонував мені другий ніс, я б із криком втекла!

У третій книзі пан Рампа перевищив гранично допустимий обсяг марення, і читати це я вже не змогла. Але ще деякий час думка про буддизм як про єдину розумну, логічну й справедливу релігію блукала в моїй свідомості. Зараз, чесно кажучи, мені більше хочеться поблажливості, а не справедливості по відношенню до себе. А то ж і справді — «будешь баобабом тыщу лет»...

Річард Бах повернув мене до дійсності. Релігія — ось що насправді відвертає людину від істини! Кожен — сам собі месія, і якщо ти зрозумієш суть речей, то — ходи крізь стіни й світи, притягуй потрібні події та людей, прозрівай майбутнє. Все — ілюзія! А ти — сам режисер свого кіно. Уперед! І не обмежуй себе рамками запліснявілих догм.

На самому піку мого вільнодумства я зовсім не до речі закохалася. Та ще так невдало — в американця. Я їх на дух не зносила — вони ж книжок не читають! Поговорити зовсім нема про що! І найдивнішим було те, що його привабливість, все, що мене в ньому полонило — цілісність, безпосередність, щирість, упевнене розуміння добра і зла — коренилося в його вірі у Христа, якої він не приховував. Ах, як мені хотілося мати таку впевненість! Мені дуже не вистачало твердого ґрунту під ногами, чітких орієнтирів — я пливла, як корабель без компаса. І, попручавшись на початку (мовляв, що можуть додати місіонери з такої «юної» країни до нашої тисячолітньої історії Православ’я!), я все ж потяглася за ним у протестантську церкву...

І була приємно здивована! Я б охарактеризувала її одним словом: «інтелігентна». Це була саме інтелігентна церква: і парафіяни, і гімни, і музика — все було в рамках допустимого, ніщо не різало мій слух. Ніхто не кинувся на мене з криками радості, не зажадав надати довідку про доходи, не попросив негайно визнати Христа моїм особистим Спасителем або прилюдно покаятися в гріхах у мікрофон. На богослужінні виконувалися православні молитви: «Отче наш» старослов’янською і Символ віри, правда, по-російськи. І я залишилася. Мені було все цікаво, все в новинку — і роздуми про Біблію, і недільний обід в будинку пастора, і спів у хорі. Яка це, виявляється, насолода — вплітати свій голос до загального хору, чуючи, як народжується складна музика! З хором мені згодом було розлучитися найважче.

Будні набули нового змісту після проведеного так недільного дня.

Правда, одного разу я вирішила сходити на православну службу. Чому? Напевно, хотілося порівняти, перевірити свої відчуття. Я вже точно розуміла, що жити без Бога не можна. Ось тільки не була впевнена, де Його шукати. На боці Православ’я були сімейні традиції, теплі дитячі спогади, нарешті, хрещення в Православній Церкві. Я приткнулася біля входу в храм, невміло хрестилася, озираючись на оточуючих, і не розуміла сенсу того, що відбувається. Мені було соромно, що тут, в моєму рідному храмі — все-таки я душею відчувала, що тільки цей храм рідний, — я гостя, майже чужа.

Після цього я надовго осіла в протестантській церкві. Тут все було просто і ясно: ось служба, жодного незрозумілого слова; ось тексти гімнів, ось доступна проповідь. Велася велика соціальна діяльність: церква взяла на себе турботу про літніх людей, дітей з дитячого будинку. Хочеш — бери посильну участь, роби добрі справи! Деякі з місіонерів говорили: що ж це ваші церкви стоять з позолоченими банями, облачення такі дорогі, іконостаси такі багаті, а подивіться, скільки навколо жебраків, чи не краще було б ці гроші витратити на допомогу нещасним? І я починала з підозрою поглядати на пишність наших храмів, якими раніше так пишалася. Воістину, наша свідомість — вузький тунель, витканий із наших власних уявлень. Тоді, стиснутий недоречною критикою чужоземців, він не вмістив незліченних актів милосердя й допомоги православних парафій багатьом і багатьом людям.

Я вдячна протестантській церкві — вона стала для мене сходинкою на шляху додому. Мені довелося багато думати й читати, перекладати книги та проповіді, завдяки цьому я прочитала Євангеліє й стала орієнтуватися в біблійних текстах.

Але в якийсь момент я усвідомила, що для мене молитовні зібрання — більше зустріч із друзями, ніж із Богом. Без здійснення Таїнств Церква втрачає сенс, порожніє. І простота, яка привернула мене спочатку, стала вже обтяжувати — мені хотілося глибини, краси і складності.

Потихеньку ставало ясно, що протестантська церква вже дала мені все, що могла дати, — далі вже могли бути тільки кількісні, але не якісні зміни. Я могла б іще більше прочитати, ще більше обговорити, можливо, зробити більше добрих вчинків. Але я сама не змінювалася. Я розуміла, що грішу; що намагатися не грішити можна, але не завжди успішно; що неможливе людині можливо Богу, але от як покликати Його на допомогу? І що робити з тими гріхами, які вже здійснені? Розмірковуючи про це, я відчувала сором і каяття, але вони не приносили полегшення — тільки посилювали почуття провини, відчуття, що я негідна християнка, а можливо, й узагалі лицемірка. Виходило замкнене коло — з одного боку, потрібно було посміхатися й підтверджувати, що я вірую, що вже врятована (ніколи я, до слова сказати, не відчувала цієї впевненості), а з іншого — намагатися зрозуміти, що ж потрібно зробити для свого спасіння? Я, звичайно ж, знала про людей, які все життя присвятили духовному зростанню, причому свою працю вони вершили в аскезі, у пості. Саме вони ставали провидцями, цілителями, за їхніми молитвами відбувалися чудеса — тобто через них благодать Божа ставала явною, матеріальною. То невже ж вони катували себе марно? Невже їм досить було тільки визнати факт свого спасіння — і з ними відбулися б точно такі ж зміни? У це неможливо було повірити; залишалося визнати, що існує такий спосіб трудитися, який веде до духовного зростання, і вчитися йому слід, вивчаючи спадщину святих — а я не знала інших святих, крім православних.

Крім того, мене бентежило дослідження Біблії силами самих парафіян. Я відчувала — не одразу я змогла це сформулювати ясніше — що книгу, автором якої був Бог, міг витлумачити тільки Бог. Устами тих людей, яким Він відкрив сенс тих чи інших текстів. Як люди, лише поверхово знайомі з історією, богослов’ям, навіть мовою Біблії, могли успішно її тлумачити? Як можна серйозно сприймати такі бесіди? Так, кожний повинен у міру сил читати й намагатися зрозуміти, що сказано в Писанні — але мені здавалося, що якщо я в чомусь сумніваюсь, то мені потрібна відповідь компетентного професіонала, а не філософствування дилетанта. Адже книга, яку кожен може тлумачити, як йому заманеться, не може бути джерелом єдиної Істини. Або залишається визнати, що у кожного — своя істина, але навіщо тоді нам Церква?

Загалом, мені не вистачало керівництва в духовному житті.

Найкраща подруга запросила мене стати хрещеною своєї донечки. Я не бачила жодних проблем у тому, що відвідую протестантську церкву — навпаки, я стала такою грамотною! І тим більшим було моє здивування, коли, готуючись до сповіді, виявила, що відвідування протестантських зборів — гріх. Я була вражена: чому, адже ми усі християни, так чи інакше? Батюшка заборонив мені підходити до причастя у протестантів під загрозою відлучення від Причастя в Православній Церкві. Так я стала перед вибором: Православ’я або протестантизм. Уперше я зрозуміла, що не можу бути православною протестанткою. І я вибрала Православ’я.

Я не можу цього пояснити, але мені було навіть страшно уявити, що Православна Церква мене відкине; нічого подібного по відношенню до протестантської церкви я не відчувала. Після Причастя я відчувала себе так, ніби вийшла з ув’язнення, і все навколо було таким чистим, ніби весь світ омився разом зі мною.

Тільки зараз я починаю розуміти, що духовне життя, духовне зростання — це поняття реальні, просто в мене ще не розвинене відчуття, яким я могла б їх сприймати. І від мене потрібна робота, важка, болюча робота — але саме її і жадала моя душа. Можливо, так відбувається не у всіх, але мені, боюся, протестантська віра давала привід для самовдоволення. Тепер же, готуючись до сповіді, я не бачу приводів пишатися собою, і радію цьому!

У Православ’ї — моє коріння, а як жити без коріння? Тут ще стільки потрібно зрозуміти й дізнатися, тут стільки радості й печалі — вистачить на все життя! Це — віра моїх предків, і я всім серцем люблю її красу, хочу її осягнути, наблизитися до її ідеалів. Тут я зустрічаюся з такими людьми, — особисто й у книгах, — приклад яких наповнює моє серце радістю та бажанням жити.

До речі, той молодий чоловік, який привів мене в протестантську церкву, хрестився в Православ’я кілька років тому. І слава Богу!