Ще за життя про неї ходили найнеймовірніші чутки: дивачка, професор консерваторії, а вбирається в рясу, носить вериги й спить у труні. Чутки, утім, народжувалися небезпідставно... Марія Веніамінівна — постать легендарна, але, на жаль, не всім сучасникам було до снаги зрозуміти масштаби її хисту. «Юдіна — це ж Бетховен у спідниці», — сказала якось Анна Ахматова, певно, маючи на увазі силу духу великої піаністки, талант якої виходив за межі поняття «геніальний виконавець». Юдіна завжди прагнула до чогось більш високого...
Дівчинка з простої єврейської родини була від народження надзвичайно обдарованою та особливо одухотвореною, мала розум мислителя. З дитинства вона займалася музикою, але музика була не єдиним її захопленням. Художня література й філософія, святоотецькі праці й богослужбові книги стали предметом її щирої зацікавленості. Самостійно й абсолютно свідомо після кількох років вивчення православ’я прийняла Хрещення, з того часу все її життя стало сповідуванням віри. У щоденнику сімнадцятирічної Маші Юдіної з’явився запис: «Я знаю лише один шлях до Бога — через мистецтво. Я не стверджую, що мій шлях універсальний, я знаю, що існують також інші шляхи. Але відчуваю, що мені під силу лише цей; усе божественне, духовне вперше явилося мені через мистецтво, через одне його відгалуження — музику... У цьому сенс мого життя тут; я — кільце в ланцюгу мистецтва».
Виконання Юдіною музики в ті юнацькі роки вже відзначалося особливими трактуваннями, вона ніколи не прагнула до аутентичного звучання, її інтерпретація полягала у філософському осмисленні. На відміну від багатьох молодих музикантів, які перебували під впливом того чи іншого яскравого виконавця, Юдіна не наслідувала нікого, а відпрацьовувала свій неповторний стиль. У грі її кожний звук, як слово, за роялем вона була проповідником, а не просто виконавцем. Дмитро Шостакович, однокурсник по консерваторії, згадував: «...у молодості Юдіна для мене була об’єктом поклоніння, наслідування. Пізніше я зрозумів, що вчитися слід було не окремим прийомам, а чомусь загальному, масштабному».
Спогади про Машу Юдіну залишилися в листах Бориса Пастернака: «Місяць тому, попередньо попросившись по телефону, з’явилася до мене молода пані, загадково ніяковіючи, поцікавилася, чи можливе і чи припустиме прохання про переклад улюбленого німецького поета з боку приватної особи. Я щось промимрив про те, що інша, мовляв, справа, якби пропозиція була від якогось видавництва. Але вона, перебивши мене, спитала, чи не байдуже мені — видавничі умови могла б запропонувати мені й вона... Я посміхнувся, бо не тільки меценацтво тепер у нас матеріально немислиме, але все це особливо ставало зворушливим з огляду на її зношені черевики та більш ніж скромну кофтину». А за кілька років у Москві Пастернак познайомився з Генріхом Нейгаузом, який наполегливо радив піти на концерт ленінградської піаністки, що мав відбутися днями. Генріх Густавович довго й докладно змальовував Пастернаку всі принади гри молодої виконавиці: «...перед якою він сам повне ніщо, і що це абсолютно чудова музикантка та ще з дивацтвами, містично налаштована, під платтям носить вериги і... назвав мені мою відвідувачку». Пастернак усе ж пристав на пропозицію і прийшов на концерт. Того вечора Юдіна грала Баха. Борис Леонідович був вражений її виконанням і в антракті «послав єдине, з чим із речей Рільке міг розлучитися і що було під рукою — юнацьку збірку його оповідань з відповідним написом: «Вибачте, що не знав, хто Ви. Напишіть з Ленінграда, перекладу все, що забажаєте».
Вони стали не просто друзями, вони стали один для одного джерелом натхнення. Його захоплювало її «праведне свавілля», а вона схилялася перед віршами поета. Саме в стінах скромної квартири Юдіної у вузькому колі друзів Пастернак читав перші розділи з «Доктора Живаго». Одного разу на якомусь домашньому святі Борис Леонідович несподівано прошепотів їй: «Знаєте, я з одинадцяти років не причащався». У розмовах з Марією Веніамінівною Пастернак намагався зрозуміти, як можна змінити «безпуття, що існує в житті». І в результаті дійшов висновку, що має сенс лише творчість, просякнута образом Христа — як єдиним животворящим джерелом мистецтва.
На своїх концертах, замість виконання на біс музики, Юдіна декламувала його вірші. І це в ті роки, коли ім’я Пастернака було заборонено вимовляти! Їхня дружба тривала все життя. До своєї смерті щороку в день пам’яті Бориса Леонідовича вона приїздила на кладовище в Передєлкіно, де над могилою товариша вголос читала Євангеліє.
На її лекції в консерваторії збиралося народу більше, ніж на концерти. Альфред Шнітке, який був свідком цих лекцій, колись написав: «У людини бувають різні вчителі. Одні керують кожним кроком учня — вони вчать. Інші відкривають двері у світ учневі — вони вчать бачити. Але є й такі вчителі, які йдуть єдиним можливим для них шляхом, немовби не помічаючи послідовників і не потребуючи супроводу... Мета їхня така далека, що ніколи не може бути досягнута — але за ними йдуть, оскільки вони вказують головне: куди йти».
Саме від професора Юдіної студенти дізнавалися про музику, яка була затаврована владою як мистецтво формалістів, вона мріяла змінити музичне життя країни, вирвати молодих талановитих музикантів із затхлої атмосфери. «Не можна в епоху Ейнштейна жити за підручником Краєвича», — говорила Марія Веніамінівна. У той час коли радянські музиканти повинні були викривати «занепадницьку музику буржуазних композиторів», усіх цих «модерністів-формалістів», Юдіна — професор радянського столичного вишу — захоплюється творами Стравінського, листується із західними композиторами — Булезом, Штокхаузеном, виявляє інтерес до музики Шенберга — творця додекафонії, — Веберна, Хіндеміта. І навіщось виконує твори Шостаковича та Прокоф’єва, «не зрозумілі радянському народові». Марія Веніамінівна підтримувала й одна з перших грала твори молодих композиторів, які сьогодні визнані класиками другої половини ХХ століття: Волконського, Пярта, Губайдуліної, Сильвестрова.
У музиці її цікавила виключно духовна сутність: «Немає справжнього мистецтва поза релігійним корінням». Навіть радянська музика залишалася для неї спробою виявлення загальнолюдських моральних орієнтирів. Творчість Шостаковича Юдіна вважала формою вираження відчаю — «зойк пропащої душі всього сучасного людства». На думку Марії Веніамінівни, відчай — це початок каяття.
Коментарі в її нотних зошитах підтверджують знамениту фразу: «Я єдина, хто працює за роялем з Євангелієм у руках». У Марії Веніамінівни було особливе ставлення до Баха. Його музику вона розуміла як Євангеліє, що звучить, — ноти бахівських творів були позначені євангельськими цитатами й рядками зі псалмів.
Поведінка Юдіної в умовах радянської дійсності була справжнім громадянським подвигом і подвигом віри. Якось вона поділилася з друзями: «Я наважилася на невеликий цикл лекцій про найвищі точки нашої культури. Учора в Малому залі коментувала та читала стихіри й почасти канон Іоанна Дамаскіна, присвячені похованню. Потрібно ж, аби хоч трохи виходили зі звичного розумового стійла!» Її залякували, як тільки могли, забороняли проповідувати зі сцени, вона погоджувалася мовчати — і не мовчала. Кілька разів звільняли; спочатку з Ленінградської, пізніше з Московської консерваторії за те, що не приховувала своїх релігійних переконань і відкрито визнавала, що співає на кліросі в храмі, а вже в літньому віці Марію Веніамінівну вигнали з інституту імені Гнесіних за... читання віршів Пастернака.
«Ряса за кафедрою» — так називалася стаття, з якої в 1930 році почалося цькування. Автор опусу іронізував: «...рясу потрібно дати можливість вдягти громадянці Юдіній, звільнити її швидше від можливості викладання, у попівському святенницькому таборі вона буде на своєму місці. А то дійсно, до чого тут консерваторія...» Взагалі, після таких публікацій людей зазвичай саджали. «Я, — пише Марія Веніамінівна, — сподобилася скромного мінімуму, мене не заарештували, але доволі гучно вигнали з професури Ленінградської консерваторії та з інших робіт, і довго я була без шматка хліба». Напевно, багато в чому їй допомогла широка популярність у музичному світі, яку вона мала на той момент.
На початку Великої Вітчизняної війни якось враз зійшли нанівець усі утиски щодо Юдіної, і як ніколи стали потрібними її талант і самовідданість професії. Під час війни Юдіна поривалася на фронт, хотіла служити перекладачкою, оскільки вільно володіла трьома мовами, пішла на курси сестер милосердя, але доля вирішила інакше. Майже весь 1943 рік вона провела у блокадному Ленінграді, виступаючи з концертами. Узимку в Москві, у комендантську годину, Юдіна пробиралася по кучугурах на радіостудію. Щоночі в прямому ефірі слід було грати кілька годин поспіль, аби весь світ переконався — Москва спокійна.
Марія Веніамінівна буквально слідувала заповіді Христа: Якщо хочеш бути досконалим, піди продай маєток твій і роздай убогим. Забуваючи про себе, вона думала лише про інших. Довкола завжди було багато людей, які потребували допомоги. Її милосердя не знало меж, творити добро було її невситимою потребою. У будь-який час доби вона мчала на допомогу, не шкодуючи себе. Були десятки, мало не сотні людей, яких вона постійно опікала, здавалося, часом вона ладна була розглядати своє мистецтво всього лише як засіб для отримування грошей, аби поділитися з тими, хто їх потребує. Усе, що дарували Марії Веніамінівні, неодмінно передаровувалося, чи то було нове взуття, чи шуба — подарунок митрополита Ленінградського Антонія, яка належала їй всього лише кілька годин. Жодних нарікань з цього приводу вона не допускала. Юдіна вважала своїм обов’язком грати на громадянських панахидах людей, яких любила та шанувала. У списку синодика зі ста осіб, за яких вона щоденно молилася, сімдесят шість були «відспівані» особисто нею.
У спогадах товаришки Юдіної — Надії Павлович — залишився чудовий опис аскетичного побуту Марії Веніамінівни: «Маша була безхатнім духом музики. У неї була квартира у фешенебельному московському будинку, але це було житло або келія, а не те, що ми називаємо квартирою. Багато книг, рояль, узятий напрокат, а не свій, старі стільці, розкладачка, на якій вона спала, ніякого затишку, окрім улюбленої розпещеної кішки, скляні двері на балкон, котрі впродовж місяців осінніх і зимових так і стояли розбитими... Ось Маша на естраді: старе оксамитове плаття і кеди. Ось Маша на вулиці: двадцятиградусний мороз, вона в літньому плащі, на голові хустка, а п’ятнадцятиградусний — немає і хустки, а ці спрацьовані пальці в старих рукавицях, кінчики яких часто закривавлені від сильних ударів по клавішах».
На пенсію її відправили за те, що в самий розпал гонінь на Пастернака вона захоплено читала між номерами свого концерту вірші з «Доктора Живаго». ""Різдвяна зірка"— пише Марія Веніамінівна, — з кращих віршів Пастернака. У ті часи я цей вірш без кінця переписувала, дарувала. Пастернак подарував мені рукопис, він завжди зберігався в мене в тому чи іншому молитовному тексті. Я часом його розгортала, аби не вицвітав на згинах... Він пішов від мене як жертва. Я просила одного з найчудовіших наших ієрархів сугубо помолитися про деякі скорботи. Я стала перед ним на коліна й сказала: ось, — нічого кращого в мене немає. Такий дарунок, нежитейський, можна передарувати лише в духовні руки, і тоді не зразу, проте молитва, саме ця, сотворила прохане«.
Молитва, про яку Юдіна просила владику, була про близьких: «Нехай мені буде погано, а їм добре». Так і вимолила собі аварію. З листа Марії Веніамінівни 1969 року: «Я можу сказати, що я абсолютно щаслива людина. 19 червня на Площі Повстання на мене наїхала машина — у неї відмовили гальма. Прийшовши до пам’яті, я побачила над собою дно автомобіля. „Як же вилізти звідси?“, — подумала я з тривогою, і зразу лягло на серце: помолись. І я сказала з тугою та благанням: Господи, я ще не готова до смерті, поможи мені ще трішечки залишитися в живих... І машину відсунули». Марія Веніамінівна роздробила ключицю й пальці руки. Здавалося, з виконавською діяльністю все закінчено, але з неймовірним терпінням і мужністю вона, долаючи біль, лікується гімнастикою, масажем — і потроху починає грати. Звичайно, це не колишня гра, але вона грає. До концертів Юдіна вже не повернулася і восени 1969 року прийняла рішення поселитися в монастирі, на що її благословив духовний отець, однак гострий напад діабету всі ці плани відмінив.
«Усе життя Марії Веніамінівни, присвячене красі, було прагненням до вищих і справжніх цінностей краси і проривом в інший світ. Саме так вона розуміла мистецтво — як таке, що здійснює цей прорив в іншу, вищу реальність», — із цього почав своє слово на відспівуванні духівник Юдіної отець Всеволод Шпіллер. Прощалися з нею в листопаді 1970 року у фойє Великого залу консерваторії. З храму після відспівування, до кладовища йшли та йшли люди, попереду, перед труною, несли великий хрест, і сотні людей співали «Святий Боже»... Це була справжня хресна хода в центрі Москви.
Марія Веніамінівна Юдіна народилася в 1899 році в місті Невелі Вітебської губернії у скромній родині земського лікаря. З дитинства вражала всіх різноманітністю захоплень і жагою пізнання, займалася музикою, вивченням мов, філософією. У 13 років вона їде з рідного міста й вступає до Петербурзької консерваторії. У 1921 році після отримання диплома залишається в штаті консерваторії як викладач. У 1931 році Юдіну звільняють з консерваторії через ідеологічні причини — за відверто виявлену релігійність. Кілька років викладала в Тбілісі. За клопотанням друзів була запрошена до Московської консерваторії, звідки в 1951 році була вигнана за публічні лекції, в яких звучала «релігійна пропаганда», а також за неприховану симпатію до сучасної західної музики; за те саме в 1960 році звільнена від займаної посади в інституті імені Гнесіних.
Її духівниками в різний час були отець Федір Андреєв у Ленінграді, отець Миколай Голубцов і протоієрей Всеволод Шпіллер у Москві. Окрім глибокого зацікавлення творчістю музикантів радянських і західних (з якими вона листувалася впродовж довгих років), Юдіна мала дуже широкі інтереси. До кола її друзів входили пастирі православної Церкви, філософи, літератори, художники з усіх кінців Радянського Союзу.
