Урок російської літератури в одинадцятому класі. Пропоную порівняти любовну лірику Цвєтаєвої та Ахматової. Читаю Цвєтаєву:

Цыганская страсть разлуки!
Чуть встретишь — уж рвешься прочь.
Я лоб уронила в руки
И думаю, глядя в ночь:
Никто в наших письмах роясь,
Не понял до глубины,
Как мы вероломны, то есть —
Как сами себе верны.

Про що вірші? — питаю. У тривалому мовчанні лунає відповідь: «Про вірність». І тут я згадую, як журився Корній Іванович Чуковський, який отримав колись лист із дитячого садка: «Дякую вам за вірші „Мойдодыр“: вони вчать нас бути чесними». Чуковський жахнувся того, як дорослі навчають дітей брехати за шаблоном. «Мойдодыр» учить, що «надо, надо умываться», і нічому більше. А вірші Цвєтаєвої — про зрадництво, про зраду як спосіб життя, про свідоме і звичне віроломство, про пристрасті як головне та єдине в житті. Вниз головою, за кожною своєю забаганкою — фух! А ступор перед очевидністю — саме через гіпнотичну силу віршів: якщо вірші — значить про хороше.

Марина Іванівна Цвєтаєва оспівувала пристрасті, і, можливо, найстрашніше в її ліриці — використання Православ’я для більшої гостроти і, як би зараз сказали, «кайфовості» гріха.

Нет у нас фонтанов,
И замерз колодец,
А у Богородиц —
Строгие глаза.
И чтобы не слышать
Пустяков красоткам,
Есть у нас презвонкий
Колокольный звон.

А далі ми прочитаємо, що героїня віршів все ж таки всупереч своїй строгості та чистоті засніженої своєї вітчизни обов’язково прийде до Дона Жуана, до якого звернений цей віршовий цикл, і всерйоз її непокоїть лише те, чи буде вона останньою в його списку.

Слухає народ з одинадцятого класу просто зачаровано. І навіть футболіст, який нечасто буває на заняттях у школі, завмер, не те, що дівчата. А далі (я це знаю з минулих років) я буду втрачати напружену увагу слухачів — і коли стану говорити, що вже в ранній ліриці Ахматової присутнє поняття гріха («Все мы бражники здесь и блудницы, как невесело вместе нам...»), і коли у віршах головною виявиться трагічна доля батьківщини. А коли я дійду до «Реквиема» та віршів про війну, мене слухатимуть ввічливо і доволі відсторонено, бо ті, зовсім непогані діти, які сидять переді мною, палкі почуття на себе приміряють, а горе — ні. От і маємо, що найлегше сприймаються найбільше шкідливі для душі вірші.

Для того, щоб поезія була благотворною для людини, а не згубною, потрібно бачити й відзначати вірші, що прикрашають та розцвічують гріх. Їх надзвичайна кількість. Дуже точним мені здається зізнання Андрія Вознесенського:

Я великую грязь облазил,
И блатных, и святую чернь.
Их подсвечивала алмазно
Соблазнительница — речь.

Творчий дар може бути винятковим та спрямованим на зло, як, наприклад, винятковим був розум професора Моріарті. Складність поезії ще й у тому, що не чисте зло вона оспівує. Ту ж Марину Іванівну Цвєтаєву часто й доречно цитує у своїх книгах отець Андрій Кураєв, наприклад:

Грех над церковкой златоглавою

Кружить — и не молиться в ней.

В душі поета (як і в усякій не святій душі) панує така мішанина із взаємовиключних почуттів та думок. І Цвєтаєва нам не ворог, а людина, що викликає передусім глибоке співчуття.

Оспівування беззастережної любовної пристрасті та гріха нудьги — поетичні пастки, що зустрічаються найчастіше. Коли Олександр Олександрович Блок узявся читати «Добротолюбіє», на полях сторінки про «дух печалі» він написав: «Цей демон необхідний для художника».

Та якщо в лісі ростуть бліді поганки, чи це означає, що ми взагалі ніколи не підемо по гриби? Тим, кого вірші не відволікають від молитви, хто ходить, як я, наприклад, спираючись на милиці культури, — не варто відмовлятися від Шекспіра і Пушкіна та від багатьох інших авторів. Не тому навіть, що є велика кількість віршів, котрі налаштовують душу на безумовне світло, — є у поезії властивість, якою не варто нехтувати.

Одне із призначень літератури, особливо поезії, — на доступному мистецтву рівні подолати нашу розламаність, розділеність розуму і почуття, повернути нам свіжість безпосереднього сприйняття.

Поезія стоїть на порівняннях та метафорах — прихованих, згорнутих порівняннях. Про оновлення життя закоханої людини Пастернак пише:

Как с полки жизнь мою достала
И пыль обдула.

Вірші здувають пил із нашого сприйняття світу. Не будемо даремно ображати прозу. Згадується мені, наприклад, Юрій Олеша: «Ви прошуміли повз мене, мов гілка, повна квітів і листя».

Головна справа співзвуччя поетичної мови в тому, що воно створює нові й несподівані поняття, у яких інших точок дотику нема.

Что почек, что клейких весенних огарков
Налеплено к веткам. Затеплен
Апрель.

Так починається вірш Пастернака. Звуки «л» та «е» поєднують слова: налеплено — затеплен — апрель і дають можливість порівняти бруньки та молоде листя, яке щойно проклюнулося, з вогниками маленьких свічок. Це створює відчуття нетривкості й викликає обережну, дбайливу ніжність стосовно цього життя, що воскресає. Квітень «затеплен» святково і радісно — і теплиться (тихесенько світить-гріє) душа наша у відповідь.

У мистецтві двадцятого століття більше ніж сміливо відтворюється потік вільних асоціацій. Саме так писав Поль Елюар:

Я сказал тебе это для туч
Я сказал тебе это для дерева на морском берегу
Для каждой волны, для птицы в листве...
Потому что доверье и нежность не умирают.

Елюар говорить те саме, що за шість століть до нього сказав Петрарка:

Все — добродетель, мудрость, нежность, боль —
В единую гармонию сомкнулось,
Какой земля не видела дотоль.
И ближе небо, внемля ей, нагнулось.

Закохані поети відчувають значущість людських вчинків, думок, почуттів, значущість людини у світі.

Я и садовник, я же и цветок,
В темнице мира я не одинок.
На стекла вечности уже легло
Мое дыхание, мое тепло

— пише Мандельштам. А у Пастернака в описі нічного саду ми знаходимо рядки:

Со мной, с моей свечою вровень
Миры расцветшие висят.

Це все ті вірші, які не просто логічно спростовують думку про те, що людина — пліснява на околиці всесвіту, вони торкаються нашого серця.

Ще одне диво, підвладне поезії, — можливість виходити за межі часу. Сполучати день сьогоднішній із далеким глибинним епічним минулим, дати відчути, як уся жива Ніагара людської культури наповнює ту мить, у якій ми зараз живемо, незрівнянно уміє Мандельштам. Він спершу зупиняє, розтягує мить:

Золотистого меда струя из бутылки текла
Так тягуче и долго,
что молвить хозяйка успела:

— Здесь, в печальной Тавриде, куда нас судьба занесла, Мы совсем не скучаем, — и через плечо поглядела.

А тоді кожна строфа залишає нас на узбережжі сучасного Криму і все більше наповнюється побутом та історією давньої Еллади, і закінчується запаморочливо хорошими рядками:

Одиссей возвратился,
пространством и временем полный.

Таке ж вільне від меж часу суміщення є у Мандельштама у віршах «Бессонница. Гомер. Тугие паруса», що я їх палко люблю.

У Пастернака час просторово організований: його вітряки «перемалывают царства проглоченные», а століття «плывут, как баржи каравана». Пастернак питає:

Может быть, за годом год
Следуют, как снег идет,
Или как слова в поэме?

І питання це говорить про значущість кожної миті, вписаної у низку часів.

Роль хороших віршів у тому, що вони зривають завісу повсякдення, буденності з життя, і в нашій владі обирати, як ми скористаємося цим пробудженням. Мені, у свою чергу, теж хочеться скористатися порівнянням і порівняти мистецтво із коштовностями. Можна спокуситися блиском золота, вибрати із цих скарбів каблучку, виготовлену в Мордорі. Але і той, хто вибере чистий зелено-голубий аквамарин, може милуватися ним у замкненій кімнаті, а може надихатися його сяйвом і вирушити морями під вітрилами, і перед ним будуть здійматися сяючі зелено-голубі громади хвиль.

Протоієрей Андрій Ткачов:

Писати вірші — безсумнівний дар. Цьому неможливо навчитися. Мандельштам вважав, що між двома грамотними людьми, один з яких розуміє, а інший не розуміє поезію, прірва більша, ніж між грамотним і неграмотним. Легше, — казав він, — провести в Росії електрифікацію, ніж навчити читати Пушкіна. У своєму нерозчленованому вигляді поезія вміщує в себе молитву, пророцтво, зізнання в коханні, захват, ридання — загалом, усе те, що рветься до неба.

Людина — словесна істота, і певну інформацію вона, звісно, може передавати знаками, мімікою, малюнками на піску. Але подібний спосіб спілкування не ріднить ані філософію, ні науку. Потрібна напружена праця розуму та повноцінна словесність. Поезія є вищою точкою словесності. Не розуміти її або відмовлятися від неї — означає спотворювати людину у самій сутнісній її частині. Перед тим, як більшовики влаштували в Росії криваву баню, ідеологи «світлого майбутнього» пропонували поміняти вірші на чоботи, тобто заради конкретної користі були готові принести в жертву ідеальні форми життя. Наслідки всім відомі, і на цьому варто вчитися.

Вірші писав Григорій Богослов і вважав віршову форму ідеально відповідною для його роздумів. Віршова мова позначається точністю, проникненням углиб, свіжістю погляду, прозрінням. Покажіть мені тих, для кого це зайве і хто пропонує від цього відмовитися. До того ж, повторюся, поезія помазана, тобто має благословення: вона від Бога, і їй не можна навчити. Я, наприклад, зайшов якось у Інститут філософії ім. Сковороди і сподівався побачити там загорнутих у тоги мужів, занурених у роздуми, у неспішних бесідах про вічне. Це смішно: жоден інститут філософії не вчить, і атмосфера кафедри філософії така ж, як атмосфера кафедри товарознавства. Ні філософії, ні поезії навчити неможливо, хоча існують профільні виші.

Заперечувати поезію безумно. Проблема лише в тому, щоб відділити справжню поезію від усяких «жили у бабусі два веселі гуси» і не приступати до написання віршів так, як це робив Незнайко (див. М. Носов «Пригоди Незнайки та його друзів»).

Диякон Андрій Кураєв:

Хто сказав, що поезія ворожа християнину?!

Почнемо з того, що Біблія — це найвидатніша поетична пам’ятка. І в Біблії, у Старому Завіті, є чимала кількість поетичних, за найвищими мірками, сторінок: і ритмічна проза, і вірші. В російському перекладі це погано відчувається, а в єврейському оригіналі добре помітно. У мене вдома є видання, де різними шрифтами підкреслюється, де звичайна проза, а де починається ритмічна. І псалми, зрештою, — теж збірка поезії. Я вже не уявляю, що доведеться сказати Григорію Богослову за його вірші, Симеону Новому Богослову за його гімни, та й узагалі всім творцям церковних пісень.

І мирська поезія — це прекрасно. Людина прийшла у цей світ, щоб обробляти Сад едемський, оволодіти тим потенціалом, який у неї є. І один із найвеличніших дарів, які Господь дав людині, — це дар слова. І звісно, людина, християнин, повинна володіти словом. Я думаю, що володіння словом — це одна з важливих чеснот. Оволодій мовою, тоді ти зможеш володіти і своїм тілом. І священик має володіти словом як найважливішим професійним інструментом своєї діяльності. Любов до поезії просто необхідна священику. Тому що, коли батюшка не може розуміти гранично образного та яскраво вираженого чужого болю, сконцентрованого у віршах — як він зможе відчути біль людини, яка не може так само образно, містко та гарно розповісти йому про свій біль у реальній життєвій ситуації?