Доброго дня, отче Михаїле!

Ось я знову на батьківщині після мого американського стажування, і можу писати Вам частіше. А запитань не меншає... Бурхливе студентське життя часто йде всупереч моїм духовним поглядам, і треба завжди бути напоготові, щоб не проґавити і відбити атаки ворога роду людського. Запитання, насправді, накопичилися, та цього разу питатиму поради не для себе, а для своєї знайомої.

Жила в моєму гуртожитку дівчина Люда, на два курси старша за мене. Ми відразу потоваришували, спільні захоплення і все таке. Хрещена, православна, та серцю не накажеш — закохалася в мусульманина. Люда — людина невоцерковлена, поруч не було досвідченого духовного наставника, і вона одразу вийшла заміж за того хлопця, вважаючи, що кохання — це головне, а питання релігії як-небудь саме владнається.

Їй здавалося, що Ахмет із повагою ставиться до Православ’я, бо ж він навіть посварився зі своєю родиною, захищаючи право Люди носити хрест і сповідувати рідну їй релігію. Зараз Людмила вагітна, і чоловік кардинально перемінив свою «тактику віротерпимості» — він вимагає, щоб їхні майбутні діти росли правовірними мусульманами. Зараз між ними розмови лише про це, і Люда у відчаї. Вона знає про те, що в її дитинки, якщо вона буде сповідати мусульманську віру, виховають ненависть до невірних, тож і до неї, православної, буде відповідне ставлення. На це Ахмет цілком серйозно пропонує їй і самій прийняти іслам. Звісно, навіть невоцерковлений християнин розуміє, що означає зректися Христа, і Люда навіть не думає про перехід в іслам. Але чоловік дуже тисне на неї, і вона не знає, що тепер робити. На додачу до всього, дівчина повністю залежить від чоловіка матеріально.

Чесно кажучи, першою моєю реакцією на її бідкання була фраза: «А чим ти раніше думала?» Та, звичайно, це не відповідь на її запитання. Отче, порадьте, як вчинити моїй подрузі. Духовного отця у неї немає, а підійти до незнайомого священика з цим питанням вона не наважується. Бідолашна, вона ж вагітна, а замість того, щоб берегти нерви та здоров’я, лише постійно свариться з чоловіком. Чи є тут вихід? Благословіть, батюшко. Ми з Людою дуже чекаємо на відповідь.

Уклін матушці.

Дякую за Ваші молитви і підтримку.

Ваше непутяще чадо Олександр

Здрастуй, Сашко!

Вибач, що довго не писав. Твоя розповідь викликала у мене багато нерадісних роздумів. Передусім про те, як легковажно ми ставимося до власної віри. І до того, чи зможемо ми виховати в ній своїх дітей. Особливо боляче бачити цю недбалість у православних жінок. Адже для будь-якої дівчини, незалежно від ставлення до віри, хлопець — насамперед батько її майбутніх дітей. А не просто об’єкт, що приваблює фізично.

Давно відомо, що питання релігійної розбіжності за всієї взаємної симпатії юнака і дівчини рано чи пізно почне кардинально їх розділяти, якщо обидва вірять серйозно. З досвіду, перше, що розділяє подружжя, — саме майбутнє дітей. У якій вірі вони будуть виховані? Яка вічність чекає на них? Визначити якийсь набір загальних істин, які б не були ні християнськими, ні мусульманськими, і в них виховувати своє дитя? На це ніколи не погодяться віруючі батьки.

А зараз Люді слід керуватися словами апостола Петра: Так само дружини, — коріться своїм чоловікам, щоб ті з них, хто не кориться слову, життям дружин своїх були приєднані без слова, коли побачать ваше чисте богобоязливе життя (1 Пет. 3, 1–2).

Звісно, вирішувати долю дітей батьки повинні спільно. Так стверджує і світський закон. Найголовніше — питаннями своєї віри та віри своїх дітей у жодному разі не можна жертвувати, укладаючи угоду зі своєю совістю. Такий компроміс покаже, що насправді віра для Люди не дуже важлива. Тиск на неї може посилитися. І поваги в очах нових родичів зрада їй не додасть. Тим більше, коли це — зрада своєї віри. Адже немає ніяких гарантій, що така зрада виявиться єдиною.

Згідно з Кораном, чоловік Люди мав право брати її за дружину лише за умови, що вона твердо дотримується своєї віри. І зараз ніхто не може примусити її змінити віру. Коран проголошує: «немає примусу в релігії» (2, 256). А от діти, дійсно, за вченням ісламу повинні сповідувати релігію батька. Тобто бути мусульманами. Прикро, що Люді про це не сказали. Але думаю, що вона і сама не дуже цікавилася...

Зараз Люді потрібно, передусім, молитись. Окрім того, досвід радянських часів, коли виникало чимало змішаних шлюбів, показав, що навіть в умовах атеїстичної пропаганди матері примудрялися передавати віру своїм дітям. Чесно кажучи, мене неприємно вразила слабка позиція майбутньої мами, котра переконана, що її дітей виховають супротивниками християнства. А сама вона що — не збирається брати участь у вихованні власних дітей? Якщо вона діятиме за порадою апостола Павла, то діти бачитимуть її приклад і, щонайменше, шанобливо ставитимуться до християнства. А можливо і захочуть стати православними.

Незвідані шляхи Господні, а гаряче та щире прохання до Бога не залишається без відповіді. Мені відомі випадки, коли чоловіки-мусульмани ставали набагато терпимішими до Православ’я. Тому нехай не зневірюється, посилено молиться, щоб дитя, коли стане дорослим, прийняло правильне рішення.

А зараз нехай постарається знайти хорошого священика, який вислухає її і зможе дати дієву пораду, підтримати та розрадити. А для інших твоїх знайомих її приклад — добра нагода замислитися. Прикро, але, мабуть, моя відповідь нічим тобі особливо не допомогла. Та все ж пиши, не забувай. Матушці уклін твій передав. Вона тобі кланяється взаємно.

З повагою, священик Михаїл Самохін

Від редакції:

Ми вирішили зареєструватися на одному ісламському форумі та спитати в мусульман думку щодо цієї історії. Та в реєстрації нам відмовили. Тоді ми надіслали ось такого листа аліму (мусульманському богослову та законознавцю), коротко виклавши ситуацію:

«Скажіть, будь ласка, за законами ісламу, діти Людмили повинні прийняти віру батька, чи свобода вибору залишається за ними? Як будуть діти ставитися до своєї матері, якщо вона не прийме іслам? Чи має право чоловік-мусульманин силою примушувати дітей прийняти іслам? Невже не має права голосу дружина?»

Незабаром ми отримали коротку і досить однозначну відповідь:

«В Ісламі примусу немає. Вчені ж не рекомендують одружуватися з іновірними для уникнення подібних конфліктів. Діти, безумовно, повинні прийняти релігію Істинного Єдинобожжя — Іслам, і не вірити у різноманітні міфи, які приписують Господу родичів: матерів, батьків, синів та ін. У жодному разі не треба обманювати дітей тим, що 3=1. Будь-кому при здорову глузді відомо, що 3=3, а 1=1.

Вихід із ситуації: нехай дівчина уважно ознайомиться з Ісламом, порівняє і відчує різницю».

Звичайно, існує велика різниця між ісламом та християнством. Згідно з доктриною ісламу, віра — це в першу чергу знання. Іслам — це скоріше світогляд як система зовнішніх знань, а не релігія. Православ’я — це досвід спілкування з Богом, в якому знімаються протиріччя здавалося б парадоксально православного віровчення. Простота і логічність системи видається мусульманам свідоцтвом її істинності. Іслам не знає ні первородного гріха, ні усиновлення людини Богу, а тому і не прагне зцілити людину від гріха, привести її до єднання з Богом. Він штовхає непреображену, поневолену гріхом людину в «рай», де стане можливим задоволення найогидніших пристрастей — похоті та обжерливості.

Здоровий глузд у питаннях віри нівелює її до рівня математики, де Бог стає непотрібним. Віра потрібна там, де є жага Бога, де людина страждає від гріха як хвороби.

Відповідь із мусульманського форуму демонструє, ща іслам не знає справжньої любові. Християни були навчені любові Самим Богом на Хресті. Бог мусульман не вмирав за людей, і самі мусульмани не знають жертовної Божественної любові, що безкінечно цінує, любить, жаліє кожну людину, навіть невірного, яка готово вмерти за іншого, тільки б не завдати йому болю.