«Літо — це маленьке життя», — слушно зауважив Рей Бредбері. На цю солодку й радісну четвертинку року жителі наших широт чекають з особливим томлінням. З того часу як я стала мамою, це життя довжиною в три, а то й чотири місяці ми проживаємо на дачі. Не в класичному дачному кооперативі, розділеному на ділянки в шість соток, а в селі, навіть на хуторі, у старому бабусиному будинку.
У цій столітній мазанці жило три покоління моїх предків. Обкладений цеглою зовні й зіпсований сучасним ремонтом зсередини, будинок ще цілком придатний для життя. На стінах — пожовклі від вогкості й років фотографії моїх бабусь і дідусів. Вони гарні, молоді. Їхні обличчя відкриті й усміхнені. Я ніколи не бачила їх, але з певного часу дуже чітко відчуваю свій зв’язок із ними. Зв’язок майже невидимий, як щойно сплетене, але напрочуд міцне павутиння під кущем бабусиної калини.
Де б я не була, мене тягне сюди. Тут і дихається, і думається по-іншому. Можливо, колись я повернуся сюди назовсім, та поки ще надто багато чого тримає мене всередині великого міста. І все ж щоразу, коли я вириваюся з його чіпких кам’яних обіймів, знову розумію: саме тут, у сільській тиші та глушині, і є справжнє життя. Тут навіть час уповільнює свій квапливий біг і тече якось поволі, і все робиться усвідомлено, і все встигаєш, і немає відчуття постійного поспіху.
Люди тут живуть довше. Прокидаються на світанні й спати лягають із заходом сонця. Заклопотані переважно землеробською працею, такою природною для людини, вони не знають, що таке тиснява в години пік у метро, гонитва за тролейбусом або годинний ступор у автомобільних заторах. Їхні нерви не виснажені постійною панікою, що вони кудись запізняться, у голові не клацає хронометр, їхні легені не отруєні смогом, а душі — страхом не відбутися, щось пропустити. Їхнє життя на землі подібне до творчості. Їхня праця і важка, і радісна. Як приємно спостерігати щораз, як із крихітного зернятка народжується нове життя...
У мегаполісі людині й жити непросто, і померти складно. Рано чи пізно біг по колу закінчиться фінішною прямою. Залишивши позаду кілометри скорбот і радощів, упокоїться душа в колисці світобудови. А от тілу невтішні родичі правдами й неправдами вибиватимуть «місцинку» під сонцем. Аби потім прах у маленькій урні «підзахоронити» до когось із раніше померлих близьких. Від цієї думки мене морозом проймає, і через те я більше полюбляю сільські кладовища. Хрест при заснуванні нового кладовища на нашому хуторі поставив мій прадід Пилип. Тепер тут сім могил моїх предків. І це теж — зв’язок, міцний і непорушний.
Кілька років тому якісь вандали спиляли хрест на могилі моєї бабусі. Допоки майстри цвинтарних справ встановлювали новий, я сиділа в траві неподалік, очікуючи закінчення роботи. У таких місцях приходять думки в основному філософські: про народження і смерть, про те, що треба встигнути зробити між цими двома датами. І як слід пройти свій шлях, аби не було потім нестерпно боляче... Від великих і вічних питань мене відволікла крихітна мурашка. Проповзаючи у своїх важливих справах, вона випадково торкнулася моєї руки. Я недбало струсила непрохану гостю, мій погляд майнув по землі, й там, у хащах дикої трави, мені відкрилося дивовижне життя. Вервечка маленьких трудівників організовано прямувала кудись, тягнучи на собі хто билинку, хто травинку. Буцімто якийсь досвідчений виконроб керував цією злагодженою роботою.
Здавалося, маленька комашка знає про сенс життя більше за мене, величезну й сильну, здатну одним порухом зупинити цей мурашиний караван. На листку подорожника божа корівка змагалася з метеликом у вмінні літати. Вона явно програвала, і я обережно взяла крихітку в долоні. «Божа корівка, полети на небо...» — пригадалося раптом, і якась безпричинна радість накрила мене з головою. Я впала на траву, проводжаючи комаху поглядом. Перекинуте на мене небо також усміхалося без жодної причини. Оклик робітників, які закінчили монтаж пам’ятника, остаточно повернув мене на землю. Небо і я знову зайняли звичне положення, і життя пішло своїм плином. Але тепер я знаю: треба не лише частіше піднімати голову догори, але й уважно дивитися під ноги. Аби випадково грубо не порушити це паралельне й таке дивовижне життя.
Моя бабуся Оля працювала на лозовій фабриці Корсунь-Шевченківського. Плела кошики й меблі. Досі вдома — два справних столи й етажерка з лози. На етажерці — старі ікони в обрамленні вишитих бабусею рушників. Старенький, пожовклий молитовник, зачитаний у буквальному розумінні до дірок.
Вона була дівчам, коли підірвали сільський храм. Кілька років тому храм на честь Святого Архистратига Божого Михаїла відбудували заново. Красень-храм домінантою височить, неначе ширяє над селом. А його золотий хрест видно здаля за кілька кілометрів. Як жаль, що бабуся не дожила... Зате тепер тут щонеділі підноситься молитва за її душу. Я гадаю, душа це відчуває і радіє.
Бабусі не було й тридцяти, коли вона овдовіла. Війна, голод. Рятувала годувальниця-коза й город. Скільки я пам’ятаю бабусю, вона була дуже гарна навіть на схилі віку і завжди чистенька, акуратна. Навіть городик і палісадник були зразкової чистоти. Я завжди подумки прошу в неї пробачення за той дачний мангально-наметовий бедлам, на який ми перетворили сільський двір. Та все ж я відвоювала у загального хаосу дві соточки під город і ось уже кілька років намагаюсь навчитися землеробській праці. Виходить погано, але я стараюся і вже майже навчилася відрізняти бур’ян від бадилля. Тут, на Черкащині, дуже родюча земля, тому навіть у таких юних «мічурінців», як ми, усе росте, цвіте й дає плоди.
Я виросла на асфальті, у селі бувала рідко. І тому досі боюся корів, тримаюся подалі від гусей і десятою дорогою оминаю подвір’я зі «злими собаками». Нашу доньку я привезла на хутір, щойно їй виповнилося півроку. І тепер маю втіху бачити, як вона у свої чотири спритно ганяє сусідських курей, годує «ав», котрі забрели до нашого подвір’я, і, вириваючись з татових обіймів, щораз намагається погладити «му-му», яка там пасеться. Вона вже сіяла з татком газон і висаджувала з мамою помідорчики. По вуха в землі, зі збитими в кров колінками, наша маленька «принчеса» на лоні природи виглядає абсолютно щасливою. Ще зовсім трохи — і її не відрізниш від нормальних сільських дітей. Я з жахом думаю, що скоро закінчиться наш казковий час під назвою «декретна відпустка» і ми більше не зможемо дозволити собі таку розкіш як ціле літо на дачі. Але поки час працює на нас. Дочка нагулює на свіжому повітрі апетит, вивчає жучків і хробачків і бігає годувати сусідських кроликів. Вона щоразу плаче, коли ми їдемо із села до Києва, а коли повертаємося сюди, ледве угледівши наш будиночок, радісно голосить «Уааа!» і плескає в долоні.
Слід зазначити, що в нас не просто звичайний хутір. З Корсунь-Шевченківським, заснованим Ярославом Мудрим, його з’єднує пречудовий ландшафний парк, до якого він наче приліпився боком. Хутір так і називається — Боки` (Буки`). Раніше він ділився на Верхні та Нижні Буки й утворював острівець, який з одного боку омиває річка Рось, а з другого — Фоса.
Письмова згадка про Верхні Буки відноситься до 1653 року, коли генеральний воєнний суддя Семен Половець і його зять полковник Самійло (Самуїл) Фридрикевич побудували на Росі два водяні млини. Один із них дожив майже до середини двадцятого століття. Між Нижніми та Верхніми Буками — кар’єр, в якому добували граніт. На кам’яних острівцях уздовж кар’єра красуня Рось утворює пороги, де піниться і шумить швидка вода. Ці пороги так і називають у народі — Шумки. Рось тече вздовж усього парку й мальовничим гранітним берегом виходить до палацу Лопухіних. Він був подарований Павлом І Петру Лопухіну. Про цей палац і парк, що його оточує, написані книги, я тільки зауважу, що стародавній Корсунь з прилеглими до нього хуторами й урочищами вартий того, аби пізнати його ближче. Доторкнутися до його давньої і багатої на події історії, помилуватися берегами та порогами Росі й удосталь надихатися чистим повітрям. Лікарі й учені кажуть, що тут якийсь особливий мікроклімат. Мабуть, тому ця земля багата на таланти. Тільки на нашому маленькому хуторі жив професійний художник і мінімум три поети. Це ті, про яких ми знаємо завдяки пресі, а скільки невідомих? Дивлячись на довколишню красу, хочеться бути бодай трохи поетом або художником, щоб висловити свою вдячність Творцеві, Який створив усю цю природну розкіш.
У мене не дуже виходить складати слова у вірші, а малювати я не вмію й поготів. Але мені вже який рік не дає спокою кущ жасмину, що цвіте під нашими вікнами, і я давно купила фарби та пензлі. Цим літом обов’язково спробую. А раптом вийде? Не в мене — так у доньки.
Від солодких мрій мене відволік соловейко. Уже шоста ранку, і я чалапаю на свій городик. Подивитись, чого більше виросло за ніч — бур’яну чи бадилля. Та спершу я вип’ю свою вранішню каву з молоком просто тут — на лавочці під кущем квітучого жасмину. Його тонкий аромат розливається по всьому подвір’ю і не дає спокою соловейкові.
Завтра я знову загублюся в метушні великого міста. Це буде завтра. А сьогодні я проживу ще один неквапливо-прекрасний ранок.
