З усмішкою...
Один батюшка, вичитуючи недбайливих паламарів, червонів і сердито бурчав на них. А очі як і раніше сяяли добротою й любов’ю. «Батюшка, — довірливо звернувся до нього, — коли ви намагаєтеся гніватися, то нагадуєте дитину. Ту саму, про яку діти кажуть „злий, наче жук гнойовий“». «Але ж і паламарі, наче дітлахи малі», — розсміявся він у відповідь. Люди незлостиві зовсім не вміють сердитися!
Стихира
Співка на клиросі. Підійшов настоятель храму:
— Ви що, проспівати стихиру нормально не можете!
— Батюшка, покажіть нам, як це співається. Ще раз. І ще...
Три рази показав їм «чудо піснепіння».
— Батюшка! Ви ж кожного разу співали по-іншому!???
— «Добре мені, що я змучений був, щоб навчитися Твоїх постанов!» (Пс. 118:71)
Умивальник
Людину, яка завітала до мене в гості, дуже хвилювали проблеми філаретівського розколу. «Як можуть люди позбавити когось Божої благодаті? Що значить «заборонити служіння», «позбавити сану»?
Поки обмірковував богословську відповідь, вирішив напоїти гостя чаєм. Але умивальник «забурчав» — воду відключили.
— Іди-но сюди, раб Божий. Ось тобі умивальник, якому «заборонили служіння». Адже священик, це теж своєрідний «умивальник». Через нього омиваються наші гріхи в Таїнстві Покаяння. Через нього розливається нам благодать Божа в Євхаристії та інших Таїнствах. Джерело благодаті — Сам Господь Бог. А священик — тільки «краник», який служить для наших потреб. Якщо ж цей краник зламається, то може накоїти велику біду. Його на якийсь час «відключають» («забороняють служіння»), щоб полагодити. Приклад допоміг пояснити краще, ніж «премудрість книжна». Прощаючись із гостем у дверях, побачили, як робітники виносили із сусідньої квартири зламаний рукомийник.
— А цей рукомийник «позбавили сану». Він зовсім зіпсувався, зробився непотрібним і не підлягає ремонту. Тому його замінили на інший...
Фотографія
- Батюшка, чи вшановувати Григорія Распутіна? Ось у покійного о. Николая, Залітського старця, висіла фотографія Царської Родини разом з Распутіним...
- В одного відомого батюшки я звернув увагу на велику дореволюційну фотографію, яка висіла на стіні келії. «Собор духівництва N-ської єпархії» — величні владики, благообразні архімандрити, маститі протоієреї. Всі разом. Але ж минуло декілька років, і як змінилися вони! Хтось став священномучеником, хтось — сповідником. Хтось пішов у розкол. А хтось зовсім відрікся від Христа. Але, що цікаво, — хазяїн келії дивився тільки на святих. Нечестя він не помічав — воно його не цікавило.
Діти лейтенанта Шмідта
Після смерті великих старців з’являється багато їхніх духовних чад. Такого стадіонного натовпу старці й за життя не зустрічали! До того ж, «сирітки» частенько обманюють, посилаючись на авторитет небіжчика. Приписують старцям свої вигадки й безсовісно перекручують те, що їм колись казали святі мужі.
Що ж — «мертві сраму не імуть »...
Покаяння
Біля столу стояла розбита банка із залишками варення...
- Ну, і хто це зробив? — суворо спитав Батько, ввійшовши до кімнати.
- Я не знаю, — залепетав Маленький Хлопчик, почервонівши, — можливо, наша кішка? Або моя сестричка?
Батько гірко всміхнувся. На його очі навернулися сльози. Він чудово знав про витівку Хлопчика. Він чекав тільки того, коли Маленький Хлопчик сам зізнається й попросить вибачення. Ви думаєте, Бог не знає про наші гріхи?
Духовна література
У виборі духовної літератури завжди треба радитися з духівником. Навіть святоотецькі книги треба добирати так, щоб вони відповідали і твоєму духовному віку, і твоєму способу ділання.
Книги з високої аскетики іноді захоплюють новоначальних християн (неофітів), але можуть замість користі принести непоправну шкоду.
Папамобіль
Коли св. апостол Петро йшов до Риму, він знав, що в кінці отримає не мішок подарунків «від щирого римського народу», а хрест і цвяхи... І чомусь не віз із собою ні «папамобіля», ні навіть «папаверблюда». І римські поліцаї-центуріони охороняли не Петра, а від Петра. Але св. апостол був абсолютно впевнений, що жодна волосина не впаде з його голови без Волі Божої. Він уже навчився не сумніватися. І не сумнівався у тому, що Бог дасть йому достатньо часу, щоб виконати місію, яку йому доручили. А коли і як він завершить свій шлях — не так важливо.
Заздрість
- Батюшка! Як мені подолати заздрість? Дивлюся на шикарні машини й розкішні будинки — аж «жаба давить».
- Ква-ква! (Засміявся). А якщо серйозно, то походи на похорони. Просто подивися, як ховають незнайомих тобі різних людей. Постій осторонь від процесії і поміркуй. Адже в «савана нема карманів». Нічого не бере душа з собою, крім чеснот і нерозкаяних гріхів! По-справжньому, по-доброму можна «заздрити» тільки благочестю смиренного серця й висоті праведного життя. І намагатися наслідувати це.
На похоронах
«Житіє же сінь і соніє...» Седален заупокійної служби.
«Усоп. Заснув вічним сном... » — зітхає рідня. Та ні! «Покійник» якраз прокинувся до життя вічного. До того, на яке заслужив. Це ми, живі, поки ще спимо.
«Справді все суєта, життя (наше) тінь і сон: бо марно бентежиться кожен народжений на землі. Як каже Писання: тоді мир здобудемо, коли у могилу вселимося, туди, де разом царі й убогі. Тому, Христе Боже, померлого раба Твого упокій, бо Ти Чоловіколюбець...» (Седален заупокійний в українському переказі)
Послушання
У стародавні часи в один віддалений монастир «прислали» нового настоятеля. Настоятель не знав ані братії, ані традицій обителі. Але відразу почав запроваджувати свої порядки. «Кругле змушував носити, квадратне — катати». Монахи, щоб попередити занепад обителі, все робили по-своєму, по-старому. Настоятель гнівався, братія роптала. У багатьох було на думці залишити святі стіни. Але спочатку вирішили сходити за порадою до старця-схимника, який жив відлюдником у лісі.
Старець уважно вислухав скарги братії. І тихо спитав:
- А ви змирятися не пробували? Робіть усе так, як каже настоятель. А милостивий Господь наш винагородить ваше послушання.
Братія повернулася до обителі й почала точно виконувати всі благословення настоятеля — «кругле носять, квадратне катають». Життя в монастирі стало зовсім нестерпним. На цілих три дні...
На четвертий день у монастир проїздом навідався місцевий архієрей. Побачивши в обителі безлад, своїми очима переконався, що все відбувається за волею настоятеля. Усунув настоятеля від справ та заслав «на сторону далече». Братії ж наказав обрати нового з-поміж себе. Незабаром обитель знову розквітла. Всього лише трохи смирення...
Вибір
Відходячи у вічність, християнин сподівається на милість Божу до душі, яка подвизалася. Безбожник бачить за гробом тільки морок небуття. Але Промислом Божим невіруючий знаходить віру.
Відбулася ця історія у страшні 30-ті роки ХХ століття. Кривавим ураганом проносилися арешти. Закривали монастирі, руйнували храми, розстрілювали священнослужителів. У невеликому повітовому містечку отець Іоанн, парафіяльний диякон середніх років, відразу після служби отримав розпорядження прибути до оперуповноваженого.
- Сідайте, Іване Євстафійовичу, — молодий опер у пенсне вказав на прикручений до підлоги стілець. — Особисто до вас ми претензій поки не маємо. А ось настоятель вашого храму нас дуже непокоїть. Ознайомтеся, будь ласка, і підпишіть. «Закликав до скидання радянської влади», «у проповідях лаяв партію та уряд», «очолює таємну організацію контрреволюціонерів-тихоновців» — стандартні фрази доносу. І внизу його, отця Іоанна, прізвище!
- Поставте тільки дату й підпис. Ви ж радянська людина?
- Я не підписую доносів! Настоятель, отець Василій — чесна людина, справжній пастир. Хочете мене розстріляти — розстрілюйте! Цю гидоту я не підпишу!
- Підпишеш, куди ти дінешся... І не таких святош обламували!
Опер недобре посміхнувся. Взяв отця диякона за руку, завів у кабінет навпроти. Там перед слідчим сиділа молода жінка й плакала.
- Прізвище? Ім’я? Вік? — посипалися питання слідчого.
- Синицина Олександра, 23-х років, робітниця «Облрибтресту», заміжня, проживаю..
- Діти є?
- Двоє... Сьомка та Мішка..
- За що затримали?
- Не знаю. Тільки двоє у цивільному зупинили на вулиці й запропонували пройти «куди слід».
Обернувшись до отця диякона, опер повільно вимовив:
- Це я наказав затримати першу, яка трапиться. І якщо ви, «отець Іван Євстафійович», негайно не підпишете документ, то громадянка Синицина, робітниця, мати двох дітей, буде розстріляна! Зрозуміло тобі?
- Я нічого не підпишу!
Жінка заголосила на весь голос.
Опер явно не жартував. Дав їй дзвінкий ляпас:
- Замовкни, дурепа! Ти-то в Бога віриш?
- Нє-ааа!
- Бачиш, які вони, попи? Їм би тільки свої шкури врятувати. Завжди з вас кров смоктали, а ви — хоч подихай! Їм-то байдуже! Ось і вся їхня ВІРА!
- Ви відпустіть мене, я їх ненавиджу. І Церкву їхню, і віру, і Бога...
Ніби отямився від цих слів отець Іоанн. Боляче слухати йому хулу. Не може він зрадити отця настоятеля. А дівчисько це, дурне... шкода! Не дай Бог з таким серцем смерть прийме — відразу до пекла. Але ж і за неї розіп’явся Христос...
- Не бійся, дочко. Ніхто тебе не чіпатиме. Ми з отцем Василієм свій шлях до Бога знаємо. Дай Боже й тобі стежку до Нього знайти. Давайте ваш папір. Я підпишу...
Настоятеля забрали того ж вечора. Через два дні прийшли й за отцем дияконом. Господь дав їм можливість зустрітися у в’язниці, і настоятель схвалив нелегкий вибір отця Іоанна. Незабаром обидва зазнали мученицької кончини.
P.S. Кажуть, що саме цю історію розповідала своїм синам, отцю Симеону та отцю Михаїлу, монахиня Афанасія (в миру Олександра Синицина).
