«Бачив я їхню Італію на карті ― чобіт чоботом»
(х/ф «Формула любові»)

Що я знав про Італію перед тим як туди потрапив? Загалом, небагато. Із того, що пам’яталося найбільше ― цитата з Єрофеєва: мовляв, там лише малюють і співають. Стоїть, наприклад, хтось і співає, а поруч сидить інший і його малює. А неподалік стоїть третій і співає про того, хто малює. І хоча реальних італійців, які б малювали і співали, довелося бачити небагато, загальний тон єрофеєвського стьобу збігається з образом Італії.

Після перетину італійського кордону й тривалих захватів щодо краси гірських вершин я згадав фільм Тарковського «Ностальгія». Щемлива туга за вбогими берізками почалася на під’їзді до Венеції і не полишала до останньої миті, коли паром із нами на борту відчалив від пристані міста Барі. Ще згадувався чеховський «Архієрей». Той, перебуваючи на чужині, жахливо сумував за батьківщиною, а потім, помираючи, дуже хотів опинитися знову в Італії, у променях її сліпучого сонця і під безмежним і блакитним її небом. Можливо, і мені захочеться помирати в Італії, але жити там я точно не хочу.

Колишні покоління флорентійців, венеціанців, римлян були людьми працьовитими й набожними. Вони малювали картини, будували величезні храми, вміли воювати, торгувати й отруювати конкурентів. Сьогоднішнє миле покоління тих же флорентійців, венеціанців і римлян отримало у спадок одну турботу ― застилати ліжка, вчасно подавати таксі й змішувати коктейлі для багатомільйонної армії туристів, тобто обслуговувати натовпи роззяв, які приїздять сфотографуватися біля Давида або на фоні Сан-Марко. Від цієї урочистої вульгарності на душі залишається густий осад змішаних почуттів, а в роті ― смак заліза, ніби ти не виспався. Інша справа Греція ― брудна, галаслива, але така рідна ― чи то через те, що православна, чи то через те, що відчайдушна. Утім, про Грецію іншим разом, а зараз повернімося на батьківщину Мікеланджело.

Вражає кількість святинь, зовсім нікому не цікавих. Нецікавих саме як святині, а не як місця, де можна «сфоткатися». У монастирі Трьох фонтанів, що на тому місці, де був страчений апостол Павло, скрізь написано: keep silence, тобто зберігайте тишу. Ченці, які живуть там, належать до ордену трапістів і мають усе життя тримати обітницю мовчання. Чи то італійці не знають англійської мови, чи на те є інші причини, але в монастирі галасують і курять, плачуть діти й кричать мамаші так само голосно, як на будь-якій іншій вулиці Вічного міста. Ти намагаєшся молитися, але відчуваєш, що не виходить. І краще було б залишитися тут, можливо, навіть переночувати. Краще було би прочитати щось із послань апостола Павла, тому що він напевне ближчий до нас там, де закінчив життя, ніж у якомусь іншому місці. Але труба кличе, і ти мчиш далі, сповнений ілюзії того, що ти там був, і гіркої прикрості від того, що нічого не зрозумів.

І так ― скрізь: біля мощей цариці Єлени у старому грецькому храмі, біля стін Колізею, просякнутого кров’ю мучеників, у старій, зовсім порожній і ненамоленій базиліці, де зберігається глава великомученика Георгія... Виникає питання: чи не ближчий ти до Георгія, Єлени, мучеників, коли сидиш у своєму Урюпинську і звершуєш служби за Мінеєю?

Загалом, питання впирається в підпитання: чого ти хочеш? Хочеш відпочинку ― ти його знайдеш, лише розберися з фінансовими можливостями. Хочеш долучитися до розумного, доброго, вічного ― добре подумай, тому що прилучення до істини від місця не залежить. Якщо ти знавець історії Середньовіччя, його культури й мистецтва, то насичене дозвілля тобі забезпечене. Кожен камінь буде говорити з тобою, імена великих будуть звучати у твоїх вухах голосніше й настійніше, ніж крики вуличних торговців, які закликають купити сувенірну цяцьку. Проблема в тому, що знавці Середньовіччя з його культурою та мистецтвом вимірюються кількістю пальців на руці, і грошовий їхній достаток такий мізерний, що навряд чи ти їх побачиш на площі перед Санта Марія дель Фьоре. А тому паломництво перетворюється на вульгарний туризм, дві третини якого складають вузькоокі люди з жовтими обличчями. Можливо, захід Європи, прописаний Шпенглером, був прописаний передчасно і в часі затягнувся, але Європа як була кладовищем за часів Достоєвського, так ним і лишилася, хтозна чому жива досі.

Найкрасивіше завжди знаходиш осторонь туристичних маршрутів. Нас незабутньо вразили два невеличких містечка на тій стороні італійського чобота, що ближча до носка, а не до каблука: Амальфі й Равелло. У першому ― мощі Андрія Первозванного (окрім глави, глава ― у грецьких Патрах). У другому ― кров великомученика Пантелеймона. Кров зберігають у посудині, яку вчені датують як римське скло IV століття. Кров цілий рік густа, а ближче до липня стає рідкою і десь через місяць, ближче до кінця літа, знов загусає. І так уже 1700 років. Ми б і не дізналися про всі ці святині, якби не священик Руської Православної Церкви, котрий добре знає історію Апенінського півострова. Він розповів і показав нам багато чого невмістимо великого й неосяжно цікавого.

Тут є урок: подорожуючи по місцях невідомих тобі, ти маєш потребу не стільки у книгах і мапах, скільки у благочестивих людях, які живуть там. Вони розкажуть тобі краще за будь-який путівник, де помолитися, що подивитися, що купити. Слава Тобі, Господи, за те, що знову й знову знаходить підтвердження відома теза: людині потрібна людина.

Наших людей в Італії безліч. Вони виносять горщики з-під старих Джузеппе й Джованні; вони миють посуд у численних «тратторія»; вони тяжко заробляють єврокопійку для рідних душ, які залишились на батьківщині. Декого з них від туги розбиває параліч, тоді вони повертаються додому в інвалідному візку й без грошей. Хтось відпрацьовує борги; хтось платить за навчання сина; хтось шукає щастя і мріє вийти заміж за місцевого «Челентано»... Але майже всі вони, змучені тугою за батьківщиною, збираються в недільний день у нечисленні православні храми. На службах плачуть, як діти; у записках поминають усіх своїх рідних, які залишилися вдома, а після служби не можуть розійтися. Влаштовують нехитрі трапези з постійними (хай їм грець) макаронами й розмовами про життя. Вони добре знають Італію і її святині; можуть підказати, де хто спочиває і де краще помолитися. Спілкуючись із ними, ще дужче хочеться додому і радієш від того, що ти будеш удома через тиждень, а вони ― років через п’ять.

У будь-якій країні найцікавіше ― те, що ти побачиш, заблукавши. Навмисне заблукай у будь-якому місті. Хоч у Житомирі. Постукай у будинки городян і попроси про нічліг. Почуй відмову й заночуй на автобусній станції. Поснідай у місцевій «розливайці» і їдь зранку світ за очі. Ти зрозумієш про Житомир більше, ніж ті, хто живе в ньому від самого народження.

Те ж саме в Італії. Заблукавши дорогою в Неаполь, ми потрапили в Монте-Кассіно. Це місце однаково важливе для православних і для католиків. Святий Бенедикт Нурсійський заснував тут монастир, який став матір’ю всього західного чернецтва. На вершині гори ― монастир, переповнений туристами і бідний ченцями. Біля підніжжя ― миле й стандартне містечко. Якщо ви в ресторані замовите рибу ― вам скажуть, що риба ― в морі, і принесуть суп зі спаржі й локшини. Життя розмірене й передбачуване. Жодна душа не скаже, що в цьому місці народився для Заходу подвиг заради Христа і полум’яне життя ченців, які спалювали себе в подвизі заради Спасителя.

Ось така суміш ― спокою і суму.

Найбільш «наше» місто в Італії ― Барі. Італійці не люблять інші мови. Стародавні римляни всіх, хто розмовляв не по-римськи називали варварами, тобто тими, хто говорить щось на зразок «барбар». Сьогоднішні римляни чи то від манірності, чи то від дурості ― послідовники стародавніх. Інгліш не скрізь рятує. Але в Барі все, що стосується святого Миколая, написано російською. «До святого Миколая ― туди», ― каже вказівник мовчазною стрілкою. Святий Миколай, який не писав проповідей, не говорив багато, але який молився гаряче, став «нашим» святим. Над його мощами, від яких точиться миро, руські священики служать часті служби разом із нашими численними співвітчизниками. Із тими, котрі, приїхавши в пошуках dolce vita і наковтавшись помиїв, знаходять втіху в Бозі. Всі вони ― жителі Падуї, Мілана й інших милих для слуху міст ― у сльозах з’їжджаються до базиліки святого Миколая. Церковнослов’янська мова акафісту, на батьківщині незрозуміла й чужа, на чужині для них солодша за мед. Люди плачуть, згадують рідню, обнімають тих, хто розмовляє з ними однією мовою, обмінюються адресами, обіцяють одне одного пам’ятати.

Домініканці ― товсті дядьки у білих одежах ― хто з презирством, хто з жалістю дивляться на цих богомольців. Їм, домініканцям, не зрозуміти, що значить поїхати за три моря і знайти віру.

Я міг би багато розповідати про Італію. Про будь-яке місце, де мені довелося побувати, від Корця до Обухова й аж до Єрусалима, я міг би розповідати годинами. По-перше, тому що язик ― без кісток, але по-друге й в основному тому, що «Господня земля», тобто все навкруги ― Боже, і все навколо ― красиво. Серафим любив свою пустиньку, і Сергій благословляв хащі, в яких жив. Все гарне, якщо вектор життя правильний. Для насолоди красою світу не потрібно нікуди їхати. Така моя думка.

Пушкін ніколи не був за кордоном. Св. Тихон Задонський ніколи не був, хоча й мріяв побувати, на Афоні. Той, хто кудись їздив, зовсім не стає, автоматично, кращим за тих, хто нікуди не їздив. Ця думка настільки оволоділа мною, що я і в метро тепер сідаю неохоче.

Помираючи від туги у провінційних готелях з номерами без кондиціонера, запиваючи ненависну піцу літрами вина (щоб хоч якось перетравлювалася), нецнотливо обмацуючи поглядом сотні голих кам’яних тіл на просторах Апенінського чобота, я увесь час згадував прислів’я: де народився, там і знадобився. Той, хто подорожував (боюся набриднути одноманітністю) зовсім не кращий за того, хто сидів на місці, оскільки має рацію старий Конфуцій: пізнати світ можна, не виходячи з кімнати.

Не насититься око баченням, не наповниться вухо слуханням (Еккл. 1:8).

Розуміючи всю провокативність своїх думок і усвідомлюючи потенційну їх небезпеку для туристичного бізнесу, я заздалегідь схиляю голову перед тими, кого мимоволі образив. Я не хотів втручатися у ваші життєві плани або знижувати число клієнтів вашої туристичної фірми. Я хотів сказати таке: істину можна пізнати без переміщення у просторі; своя земля, за всієї її незугарності, краща за будь-яку «акапульку». І ще я хотів сказати, що ділю на два і на три свої власні думки і провісником істини себе не вважаю. Тому подорожуйте, любі співвітчизники, в тому числі й у ті місця, про які я похапцем розповів.

</pstyle="text-align:>