Реr аsреrа аd astra?
(Крізь терни до зірок)

Якщо писати про професію лікаря, опираючись виключно на досвід учорашнього студента-медика, котрий зовсім недовго пробув у його ролі, вийде не стаття, а ціла книга. Професіоналу з багаторічним досвідом, напевно, легко та приємно було б розповісти про свою професію, про «врятовані життя» та «вдячних пацієнтів», і, звичайно ж, про свій шлях «крізь терни до зірок». А вчорашньому студенту з його першими невдачами та розчаруваннями це значно складніше: заважає накопичена втома постійних спроб продертися крізь нескінченні «терни» до давно втрачених із поля зору ефемерних «зірок». Але все ж, варто спробувати, і, можливо, ці нотатки допоможуть комусь уникнути серйозної помилки, або ж стануть невеликим попередженням про зустріч з першими труднощами. І хочеться відразу ж чесно попередити: романтики не буде. Майже…

Якщо говорити про вибір професії лікаря, то він зовсім не простий: це не вибір ремесла, не вибір способу заробітку і навіть не вибір цікавої професії чи престижної спеціальності. Це більше схоже на вибір способу життя, оскільки мова йде не про те, ким ти будеш працювати, а, радше, про те, ким ти будеш для багатьох людей, яку роль ти зіграєш у їхньому житті. Напевно, це чимось схоже на професію священика (при всій недоречності тут слова «професія»). Вважаю, що той, хто коли-небудь серйозно хворів – зрозуміє. Адже для хворого людина в білому халаті – це не «виконавець службових обов’язків», і не «працівник клініки» з власними проблемами та прогалинами в знаннях.

Лікаря досить часто сприймають як «надлюдину» із надзвичайними можливостями (бо ж очікування хворих нерідко перебільшують можливості медицини). Лікар не може бути втомленим, хворим, не в настрої, роздратованим, голодним урешті-решт! Кожен ваш погляд будуть ловити, кожне випадкове слово запам’ятовувати, кожен жест оцінювати. Словом можна і вбити, і оживити. Одного разу викладач інфекційних хвороб, ніби жартома, сказав, що коли немає потрібних ліків (що до речі не рідкість) тоді лікуємо, наприклад, зеленкою та добрим словом; на практиці виявилося, що це зовсім не жарт…

Медицина – в жодному разі не ремесло. Ремісник відточує свою майстерність, діючи за налагодженою схемою, накопичує досвід та вдосконалюється. Для медицини така модель не підходить. Лікар працює не з матеріалом, а з живою неповторною, унікальною людиною; частими є ситуації коли вибір лікувальної тактики залежить від совісті та особистих якостей лікаря (тоді, коли юридично виправданими можуть бути обидва шляхи, лікар може йти на ризик, обираючи більш небезпечний, але перспективніший для хворого; або ж навпаки – не ризикуючи власною репутацію діяти за шаблоном, і цим не залишити хворому майже ніякої надії на покращення).

Медицина – не точна наука. Окремі медичні науки як, наприклад, фізіологію, біохімію, анатомію, фармакологію можна назвати точними, але медицину, в цілому – не можна. Парадоксально, але факт. І це зрозуміло: людина – неосяжна, її неможливо пізнати до кінця. Безперечно, тут є місце диву! Як приклад можна розглянути ефект плацебо: якщо хворому дати «пустушку» (наприклад, пігулку, що містить крейду чи іншу нейтральну речовину), і сказати, що це – надзвичайно ефективний лікувальний засіб який обов’язково подіє, в багатьох випадках можна очікувати на те, що він таки подіє! Таких випадків у літературі описано дуже багато. А наука, яка вивчає дію лікарських препаратів, завжди порівнює їхню ефективність із плацебо. Тобто ефективність лікування дуже залежить від віри хворого. Це означає і те, що віра повинна бути в лікаря, і те, що вона має на чомусь ґрунтуватися. На чому ж? Звичайно, на довірі до Бога, на надії в Його допомогу.

Парацельс казав, що сила лікаря – в його серці. Якось один літній досвідчений лікар поставив нам риторичне запитання: чому після чергування одного лікаря у відділі інтенсивної терапії (де досить тяжкі хворі) стан більшості з них покращується, а після чергування іншого – погіршується? То ж і підходи до лікування ті ж самі… Переконаний атеїст, він висловив припущення: можливо, і справді лікує Бог, а лікар – лише посередник (хороший або поганий)?

Іноді кажуть, що лікар сперечається з Богом. Звісно, це не так. Але часом може скластися таке враження. Реаніматор оживляє хворого, вдихаючи повітря в бездиханне тіло, змушує скорочуватися завмерле серце. Так, Бог дав людині здатність до творчості, до перетворення світу, до боротьби зі злом. Й іноді вдається врятувати життя, ніби «воскресити» людину. Але необхідним є розуміння, що без Його волі – нічого неможливо.

Того, хто думає про професію лікаря, хотілося б застерегти: сто разів подумайте! Буде тяжко, й іноді – нестерпно (звичайно, якщо у вас є совість). Будуть труднощі, розчарування, невпевненість, страх перед невдачею, муки совісті та багато чого іншого. Часто виникатиме непереборне бажання все кинути (багато кидають університет на 2-3-му курсі). Станете цинічнішим, черствішим; поетична, яскрава, ідеалістична картина світу стане бляклою, на ній з’являться похмурі деталі, зміниться світовідчуття… Не обов’язково, звичайно, це станеться з вами; я кажу про свій власний досвід і досвід багатьох моїх однокурсників. Але ви запитаєте: а буде радість? Хай не корислива, ну хоча б ковток холодної води на запиленій спекотній дорозі, щоб можна було йти далі? Відчуття задоволення від зробленого, вдячність? Буде, я це точно знаю. Не зі свого досвіду – його, поки що, немає, але ми бачили це в очах наших «учителів» – і відомих учених, і простих молодих лікарів. Але це – дар Божий, і він дається не відразу, і не всім.

Є один аргумент «за», що переважує всі «проти»: якщо ви вистоїте супроти всіх цих труднощів, тримаючись «за край Його ризи», то, можливо, зможете коли-небудь сказати, що життя минуло не даремно. Бо ж навіть найменша часточка полегшення та розради, подарована вами іншій людині або живій істоті, принесе незрівнянно більшу втіху, ніж будь-які задоволення. Цю радість неможливо купити, але можливо забрати з собою у Вічність.

Біля входу до однієї із клінічних кафедр висів напис: «Присвічуючи іншим – сам згораю». Як у пісні Макаревича про багаття. Звичайно, так жити та працювати мало хто міг (наприклад, як один із винятків – святитель Лука). Але ж якщо ти обираєш цей шлях, то на його початку повинно бути хоча б таке бажання, згода «згорати» для зовсім чужих, незнайомих і часто навіть несимпатичних тобі людей, на шкоду собі, своєму здоров’ю, своїй сім’ї. Якщо вже на початку шляху немає такого натхнення – починати не варто. Краще стати хорошим менеджером чи домогосподаркою, ніж посереднім лікарем. Тому що лікарі, врешті-решт, не бувають посередніми. Вони – або хороші, або погані.

Хочеться повністю погодитися з о. Андрієм Кураєвим, котрий зазначив на одній зі своїх лекцій, що медицина в нашій країні не є християнською сферою. Так, християнство навідувалося і в цю сферу, в особі таких людей як святитель Лука (Войно-Ясенецький), відомий київський лікар початку століття Яновський та, в цілому, багатьох інших… Але це та галузь, яка в першу чергу повинна бути християнською! Особливо в нашій країні – де людина не є надійно захищеною страхуванням та законами, іншого виходу немає. І ніякі Укази та Накази не можуть зробити її людянішою. Це можуть зробити лише ті люди, які живуть тут і зараз, у цій країні, тобто – ми. І це – найпростіший і безпосередній наш обов’язок: «…що тільки зробили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви зробили» (Мф. 25: 40). А що ми зробили? Насправді, саме зараз дуже потрібні православні лікарі, для яких і дитина-інвалід, і розумово відсталий, і 90-річний дідусь, і плід у материнській утробі – також безцінні люди, образи Бога, гідні співчуття та дієвої допомоги, а не безперспективні хворі або взагалі – не люди; і для яких смерть – не «м’ясо в яму», а двері у Вічне Життя, крізь які людина має пройти гідно.