Чи рятує вона воїна на полі бою?

Існує думка, переважно серед вчених-атеїстів, що молитва — це лише особливого роду психологічна самодопомога, завдяки якій людина підсвідомо налаштовується на певну модель поведінки й у такий спосіб найбільш адекватно реагує на те, що відбувається з нею в житті. Тим часом відомі випадки, коли, найімовірніше, тільки молитвою можна пояснити, що людині так таланить на війні. Причому я сам був тому свідком.

Для тих, хто ріс у Москві в передвоєнні роки, Бога не існувало. Звісно, ми знали це слово, але не уявляли, що за ним приховується. У газетах про Всевишнього тоді не писали, дорослі в розмовах його не згадували, а з бабусями, що ходили в церкву, молодь ніяких справ не мала. Коли в 43-му мене й мого ліпшого дружка Петьку Пирогова призвали до армії, проводжати нас пішла тільки його мати, тітка Паша (відпросилася з фабрики). Моя — працювала на авіамоторному заводі, що перебував на воєнному положенні, а обидва наших батька загинули в московському ополченні в 41-му.

Тітка Паша була віруючою й перед війною навіть ходила пішки на богомілля в Троїце-Сергієву лавру за сімдесят кілометрів у Загорськ. А тоді, в 43-му, вона поставила нас із Петькою у незручне становище. Призовний пункт розташовувався у нашій колишній школі на Соколиній горі. Шкільний двір оточував високий паркан з металевих прутів. За ним асфальтованим майданчиком тужливо чалапали десятки три худих хлопців: призовників у Москві, що збезлюділа, було мало.

Коли ми підійшли до хвіртки, де стояв вартовий, тітка Паша міцно притиснула нас із Петькою до грудей і ніяк не хотіла відпускати. Ні, вона не плакала, а тільки беззвучно шепотіла молитви. Хлопці ж видивлялися на нас зі шкільного двору й хихотіли. Отже, ми якось розпрощалися з нею, і незабаром я забув про цей епізод. Правда, потім, коли ми проходили санобробку й милися під холодним душем, я звернув увагу на маленький цератовий мішечок, що висів на шнурку в Петьки на шиї. Я запитав, що в ньому, і мій дружок, зніяковівши, відповів, що там його адреса, щоб повідомили матері, якщо з ним що-небудь трапиться.

Як досить грамотні — закінчили дев’ять класів — ми з Петькою потрапили в артилерію. Він — навідником, а я — заряджаючим сумнозвісної «сорокап’ятки», протитанкової гармати калібру 45-мм. Бійці називали гармату — «Прощай, Батьківщино»: вистачало її не більше, ніж на три танки. А далі почалися справжні чудеса. По-перше, ми з Петькою опинилися в одній батареї й навіть в одній обслузі, що у військовій круговерті було нечуваною вдачею. Але не це було головним. Ми обидва провоювали протитанкістами — так тоді нас називали — всю війну, змінили чотири гармати — після першої «сорокап’ятки» інші були, крутіші, як тепер кажуть, — 76-міліметрівки, але самі жодного разу не були поранені. Хоча потрапляли в такі халепи, з яких вийти живими було немислимо.

Одного разу, коли вели дуель із німецькою «пантерою», її болванка пробила щит нашої гармати між Петькою і мною, однак ми лишилися цілісінькими і все-таки підбили звірюгу. І що зовсім уже неймовірно — у нашій обслузі ніхто не загинув, хоча поранені, звичайно, були. У дивізіоні нас прозвали «зашептаними», і бажаючих потрапити в нашу обслугу завжди було досить. Самі просилися, хоча Петька, коли став командиром, був дуже вимогливим і ганяв «номерів» до сьомого поту.

Після закінчення війни я демобілізувався, а мій друг отримав офіцерське звання й залишився в армії. Наші шляхи розійшлися. Зустрілися ми випадково, три роки тому в парку Горького, де 9 травня в День Перемоги збираються фронтовики. Після цього бачилися часто, аж до його смерті, а помер він торік. Отож одного разу мій друг, полковник у відставці, зовсім серйозно сказав мені, що нас всю війну оберігали молитви його матері. Виявляється, проводжаючи сина, тітка Паша повісила йому на шию в клейончастому мішечку образок, освячений у Троїце-Сергієвій лаврі. А потім всю війну не менше трьох разів на тиждень їздила вечорами в Єлохівську церкву, як раніше називали кафедральний собор Богоявлення на Єлохівській вулиці в столиці, і молилася Богоматері, просила захистити її сина й всіх ратних товаришів його.

Сперечатися з Петром Михайловичем я не став, хоча, зізнаюся, не дуже й повірив у те, що молитва щиро віруючої матері могла рятувати нас від куль і снарядів протягом двох років кривавої м’ясорубки. Хоча наш із Петькою фарт для протитанкіста просто фантастика, якщо не сказати — чудо.

Феномен захисного ефекту молитви дійсно існує. Нам не дано знати, який його механізм. Але мимоволі спадає на думку те, що на Русі здавна вірили в Ангела Хранителя, який і рятує від, здавалося б, неминучої загибелі. Тут ми теж бачимо щось подібне. Тільки рятівна сила, покликана молитвами, діє не одноразово, а як би постійно стоїть на варті — оберігає довірену її піклуванню людину, тому що той, хто про це просить, заслуговує на милість Всевишнього.