Розповідали, що жив якось в одному великому монастирі архімандрит Пахомій. Люди його любили за доброту, а братія недолюблювала. І поза очі називала «зажерою» і «жадібним монахом». І справді ― ряси в нього непрості, машина крута. Та й у келії «повний фарш»: багато книжок, ікон, сувенірів різних та інших дарів від небідних парафіян.

Братію монастиря, особливо новоначальних, така розкіш нерідко спокушала. Якось не в’язалися з подібним майном повчання древніх пустельників-аскетів. Особливо непокоївся про «заблудного брата» отець Герасим:

― Ну куди таке годиться? Не по-чернечому це!

Сам Герасим був у побуті суворим. Келія його вражала своєю простотою і бідністю. І від духовних чад своїх вимагав подібного, частенько натякаючи на близькість останніх часів. Якось навіть очолив делегацію до настоятеля обителі. Мовляв, не хочемо жити поряд із Пахомієм.

Настоятель лише руками розвів: «А що я з ним можу зробити? Та й паломники його люблять». І, нагадавши братії про братолюбство й терпіння, порадив старанніше молитися за Пахомія.

Утім, насправді отець Пахомій жадібним не був. Охоче, хоч і розсудливо, ділився своїм майном. «Та він так усіх зробить подібними до себе!» ― не вгавав отець Герасим. І молився про позбавлення від напасті. Але біль сердечний не втихав. Він навіть у відпустку з’їздив на два тижні, «щоб очі цього не бачили»...

Бог почув його молитви ― прийшло монастирю визволення від Пахомія! Одержав він призначення настоятелем невеликої обителі. Викликав отця Пахомія настоятель і каже:

― Ось, батюшко, наказ із єпархії прийшов. Владика благословив тебе очолити Свято-Микільський монастир, що зараз саме відроджується. Ти збирайся потихеньку, хоча особливо не затягуй. Керівництво, сам знаєш, сердити не варто. Тому з підвищенням тебе. Візьми двох послушників ― нехай допоможуть тобі майно твоє спакувати, завантажити. Шлях не близький, але вантажівку тобі виділимо. У твою ж машину все не влізе. І, ще... Ти прости мене, грішного, коли що не так. І за братію всю прошу ― прости! Засуджували ми тебе часом...

Щойно вийшов від настоятеля отець Пахомій, а за ним уже Герасим стукає.

― Що, їде Пахомій? Я, отче, тобі чесно кажу ― і слава Богу!

― Ти для цього прибіг, чи що? Може, допомогти збиратися хочеш?

― Та мені до тих лахів навіть торкатися гидко... Ні, звичайно, не за цим. Я от із питанням. Отче, благослови мене поїхати на днів п’ять?

― Отакої! Це з якого дива? Ти ж щойно з відпустки.

― Та в тому-то й річ. Гостював у свого семінарського друга, отця Василія. І вервиці свої в нього у храмі забув. Шкода буде, якщо пропадуть.

― Ти що, голову в дорозі пошкодив? Візьми ось мої чотки, і молися собі на здоров’я.

― Ті вервиці ― особливі. Мені їх колись пріснопам’ятний схіархимандрит Іоїль благословив! От був старець-подвижник! Ці чоточки, знаєш...

― Я заслуг старця Іоїля не применшую, сам знаєш, ― перебив його настоятель. ― Ну як я тебе відпущу? В тебе ж і богослужбовий графік, і на послух всюди після відпустки тебе поставили! Ну добре, вигадаємо що-небудь із благочинним. От уже головний біль мені від вас ― не один, то другий чудотворить...

Покликав благочинного. Дві години з ним мудрували, як отця Герасима всюди підмінити. Тільки настоятель відпочити надумав, тут знову отець Пахомій завітав. Стоїть на порозі, за спиною наплічник, біля ніг дорожня сумка:

― Ось, отче, з тобою попрощатися зайшов. З братією вже попрощався, ввечері поїзд до Красноугольська.

― А речі твої???

― Все своє ношу з собою, ― усміхнувся Пахомій, ― а решту я вже й роздав. Книжки ― в монастирську бібліотеку призначив. Ряси ― братії, а інший надлишок речей ― туди, де всілякий мотлох. Ікони ― що братії, що чадам духовним. Словом, розберуться...

― А з машиною ж як?

― Та от... Проблема... Ну навіщо вона мені там потрібна, така гарна? А треба буде ― Бог пошле, як і цю послав. Як, утім, і все решту. Переоформити її, звісно, просто зараз не вийде. Та он в отця Никифора на неї довіреність є, нехай і їздить. Ти благословиш йому мене на вокзал відвезти? Бо в мене й рюкзак, і сумка. А автобуси погано їздять ― як би на потяг не спізнитися...

― Благословляю.

― А за машину ти не переймайся, не заіржавіє! ― продовжив Пахомій, ― приїду от до вас погостювати і переоформлю. Хочеш ― на тебе, хочеш ― на монастир...

― На отця Герасима, ― намагався пожартувати настоятель, ― йому останнім часом вічно кудись їхати треба...

― Та хоч на Герасима! Чому б і ні? Водить він наче непогано... А! Ще одне! Прохання в мене до тебе, коли можна... Келію ж я звільняю. Вона тепла, без протягів. А отець Варсонофій хворий зовсім, застуджується часто. Подумай, може переселиш його в мою?

― Подумаю...

Чомусь отцю настоятелю захотілося плакати. Та він стримався, щоби не збентежити Пахомія. Тільки поклонилися вони один одному в ноги, обійнялися, як рідні брати. І простилися.

 

Дорогою на вокзал отець Никифор, який сидів за кермом, все ж запитав отця Пахомія:

― Батюшко, а ті всі речі, що ви роздали, вам духовні чада від чистого серця дарували. Люблять вони вас ― от і дарують на молитовну пам’ять. Чи не шкода з цією пам’яттю розставатися?

― А я нічого хорошого не забув! Адже кожен їхній дар ― як жертва Богу. Саме тому, що «від серця». От і моє серце доброчинців моїх не забуде. Ніколи. Нікого. Пам’ятаєш, коли мене в ієромонахи висвятили, мені Ганнуся, молодша донька Степана Ілліча, пупса подарувала? А я взяв, ― вона ж свою найулюбленішу іграшку пожертвувала! І не повіриш ― я його зберіг. От лише тиждень тому з ним розстався.

― І куди ж поділи? Адже подарунки ― не віддарунки! ― розсміявся Никифор.

― Ганнусиній доньці віддарував, ― усміхнувся отець Пахомій. ― Ганнуся навіть просльозилася від розчулення, коли свого пупса побачила...

***

Отець Никифор чомусь довго не міг поїхати з вокзалу. Стояв і дивився вслід потягу, що відвозив Пахомія, доки вогники не розчинилися в темряві.

P. S. А за чотками отець Герасим так і не поїхав. Передумав.