В епоху кризи сенсу, коли цінності знецінені, людина розгублена й розчарована, багатьом доводиться докладати чимало зусиль, аби повірити в Бога. І ось диво Зустрічі відбувається, Бог відкривається. Смисл знайдено, шлях ясний, обійми Отчі відкриті... Більшості віруючих доведеться, падаючи та встаючи, рухатись цією дорогою все земне життя. Але є й ті, хто робить інший вибір, звертає зі шляху, при цьому голосно грюкаючи дверима.
Цей текст народився з діалогу з людиною, яка вірила в Бога, мала досвід церковного життя, та, попри це, вирішила відмінити для себе заповіді Євангелія, «плюнути на Бога» — за її ж словами — і прожити це життя «по-своєму».
У наші дні Євангеліє проповідується всюди. Увесь світ визнає велич учення Христового — його здатне відчути навіть найчерствіше серце. Але, тим не менше, як у часи апостолів, так і сьогодні на адресу християн часто звучать докори. Ми чуємо: «Покажіть ви, проповідники, приклад виконання заповідей і любові до ближнього! Де ваша любов? — Одні слова». На жаль, сьогодні все важче знайти людину, вказавши на яку, можна з легким серцем сказати: «Дивися на нього, намагайся жити, як він, і спасешся». Це не означає, що таких людей немає, але побачити їх дуже важко. Справжня святість не сурмить перед собою, не шукає слави. Але є й інше пояснення: найімовірніше, що святих стало менше. Чому? Це питання кожен може поставити сам собі.
Дуже важко в наш час розваг та віртуальної реальності відмовитись від права на відпочинок, комп’ютер, соціальні мережі, шопінг і віддати цей час любові до ближнього. Ми готові проповідувати у Фейсбуку, де отримаємо свою славу, але не готові діяти, віддаючи ближньому час та сили. Ми готові багато й красиво розписувати, але не готові зустрітися з чужим болем в реальності. Не готові віддати всього себе, віддати серце. Ця духовна проблема стосується кожного. Не маючи перед собою живого та яскравого прикладу самозречення й жертовності, що здатні зворушити почуття та совість, ми розслаблюємося, вважаючи, що в наші дні виконати закон Христовий практично неможливо. У кращому разі, ми не стверджуємо цього вголос, але, пливучи за течією своїх бажань, заспокоюємо совість тим, що всі навколо живуть так само, і взагалі, «останні часи». Як відомо, лише терпінням скорбот тепер і можливо спастися.
Буває, що, усвідомлюючи власну неміч, утомившись від боротьби й не розуміючи, на чий приклад обперти свою розслаблену волю та німу совість, людина говорить: «Набридло! Я чесно пробував, більше не можу. Надто важкий цей тягар! А що там за гробом — незрозуміло. Можна все життя боротися з собою, із перемінним успіхом, і потім усе одно почути „Не знаю вас“. Урешті-решт, я не просив мене створювати, і тепер не прошу спасати. Хоча б це життя проживу, як мені хочеться». Це не фантастичний приклад. Я знаю людей, які мислять приблизно так. Більше того, я чув, як людина, ще недавно православна й церковна, говорила страшні слова: «Плювати я хотів на Бога та Церкву». Людина, яка досі вірує в існування Бога та вічне життя! Ось таким людям, які впали у відчай щодо власного спасіння й можливості виконати заповідь про любов до Бога і ближнього, я б хотів адресувати кілька слів.
По-перше, що можна сказати про таку «філософію»? Чи можна назвати людину такою, що «надіється», якщо вона вірує в Бога та вічне життя, але живе лише тимчасовим? Не можна: вона не сподівається після смерті бути з Богом. Ці «віра» та «надія» порожні. Який сенс у вічному житті без Бога? Адже воно перетвориться на пекло, навіть якщо уявити собі відсутність пекельних мук. Такі роздуми ставлять людину найближче до диявола. Диявол вірує і тремтить, як ми знаємо з Писання. Різниця між дияволом і людиною з такою «вірою» лише в тому, що людина — не тремтить. Диявол тремтить, бо добре знає, Хто такий Бог. А людина, здатна вимовити такі слова, — очевидно, цього не знає і не відчуває. І, крім того, «жити, як мені хочеться» і «тремтіти» — несумісні поняття. Така «віра» — більше інтелектуальна конструкція, аніж сердечне почуття. Людина бачить прекрасний, складний, наповнений гармонією та розумом світ, і правильно розуміє, що в цій гармонії має бути Творець. Можливо, вона навіть бачила чудо в своєму житті, і її віра — щось більше, ніж логіка. Але вона не знає головного: Хто такий Бог, що є Його сутністю. Вона не здатна зрозуміти, чому плакав Адам, вигнаний із раю. Якби розуміла й відчувала, не допустила б навіть думки про існування без Бога.
Звісно, ми всі мало уявляємо, що таке Божа Любов. Але й та ледь видима тінь почуття, яку людина здатна відчути, достатня, аби зрозуміти, що без Бога ми не живемо, лише існуємо: без Нього всі почуття ілюзорні. Той, хто коли-небудь любив, знає: це почуття так переповнює душу та серце, що здається, ніби до того, як воно виникло, тебе просто не існувало. Це буття, наповнене максимально. Власне кажучи, лише люблячий і стає людиною. Якщо ми здатні так перетворитися, «преобразитися», відчуваючи звичайну земну любов, то що ж є Любов Божа? Чому ми до неї не прагнемо усіма силами душі? Чому таким болісним видається очікування вічності, і чому поняття «прожити життя» виявляється для людини цілковито несумісним із християнською мораллю? Ясно, що приємніше жити, не оглядаючись на свої провини, якими б вони не були. Але ж напевне у кожної, навіть зовсім далекої від християнства людини, є якісь свої уявлення про моральність, свій моральний кодекс. Неможливо уявити собі здорову та свідому людину, що живе, не дотримуючись якихось власних принципів, і не відчуває ані найменших докорів сумління.
У невіруючої людини може бути певна заміна поняття «Бог» поняттям «загальнолюдських цінностей», власних уявлень про мораль тощо. Вона може при цьому не бути «роздвоєною в думках», може бути досить цілісною. А людина віруюча, яка свідомо відмовилась від Бога, здатна на багато нехороших речей. Здатна саме «світоглядно», як Раскольников.
Чому ж людину може настільки пригнічувати необхідність співвідносити свої вчинки з волею Божою, що вона готова, визнаючи існування Бога, плюнути на Нього? Чому життя, побудоване на власних моральних засадах, ніскільки не заважає її щастю, а життя за Божими заповідями — робить настільки нещасною і так сковує, що вона плює на розп’ятого за неї Творця? Адже це гірше, ніж плюнути на свою матір... Проблема в тому, що людина не відчуває, що Бог і Любов — це тотожність. І тому не може відповісти любов’ю. Це і є головна причина такої божевільної «філософії». Питання лише в тому — чому не відчуває? Це має бути головним питанням її життя. Може, вона просто мертва серед живих? Може, любов ніколи не торкалась її серця? Може, вона живе у віртуальному світі, не помічаючи прекрасного світу навкруги й не підозрюючи про існування істинних почуттів? Може, слід молитися за те, аби прокинутись?
На жаль, не можна не визнати, що нам усім тією чи іншою мірою притаманна така психологія. Ми зневірюємося і зраджуємо Любов Христову щодня. Кожен день ми присвячуємо собі, і, якщо робимо щось для ближнього, — зараховуємо це собі як подвиги, забуваючи слова Господа: Дай Мені, сину Мій, своє серце. Все наше життя повинно бути служінням Богу та ближньому. І лише самолюбство та черствість щодо Божої Любові заважають нам це виконати.
