Вислів «Красиво жити не заборониш» міг виникнути лише на просторах нашої великої країни, яка канула в Лету. Хоча б тому, що саме тут намагалися заборонити. Безрезультатно, як виявилося. Радянська ідеологія, орієнтована на жорсткий мінімалізм, не знайшла відгуку в серцях своїх громадян. Не відбилася в них як аксіома. Із задоволенням переглядаючи «Іронію долі», ми по-доброму всміхаємося однотипним кліткам-квартирам з однаковими замками, ідентичними гарнітурами і килимами. Тільки, якщо подумати, навряд чи багатьом захочеться, щоб у їхньому житті всі елементи побуту були схожими на продукт, який зійшов з одного конвеєра. Хтось скаже, що це не важливо, що зовнішнє середовище другорядне, а люди все одно залишаються унікальними особистостями. Але ж кожна особистість проявляється зовні, влаштовує свій зовнішній світ відповідно до внутрішнього. От і вийшло так, що ідеологія, яка уніфікувала, розходилася з чимось важливим у людині. Розходилася з її прагненням творчості та спробами самостійно влаштовувати свій маленький світ, не схожий ні на чий інший.
А тепер найсмішніше. Отримавши можливість вибирати, а отже, вигадувати для свого світу цікавий, влучний дизайн і розмальовувати його барвами власної палітри, люди продовжували одягати одне й те ж саме, шукати те ж саме, будувати одне і те ж. Вони продовжували чогось хотіти, і це «щось» було такої ж форми, того ж фасону, що й в інших, які живуть поряд. Бажання «красиво жити» часто мимохіть розумілось як «жити не гірше за сусіда». Купити машину такої ж марки, плащ тієї ж фірми, такі ж шпалери на кухню. Слухати ту ж музику і зачитуватися тими ж книгами. «Це зараз носять, це зараз читають».
Заради справедливості треба сказати, що це не наша місцева особливість і не той випадок, коли можна, зітхнувши, посилатися на менталітет. Подібне відбувається всюди, в тому числі в «найпросунутіших» країнах. Чого людям хочеться? Не захмарних висот і дивовижної краси. Осоромитись — от що страшно. Тому — не відстати від життя, не загубитися в минулому, не перетворитися на анахронізм. Потяг до наслідування найпомітніше проявляється у підлітків — яскраво і грубо. Виявляється, з віком це не зникає, просто набирає інших форм.
Йдеться про наш великий могутній інстинкт стадності. І речі — всього лиш один із невеликих його проявів.
Якби все обмежувалося речами — напевно, і говорити не було б про що. Однаковість зовнішня — не катастрофа. Уніформа сама по собі не робить зла, і подекуди навіть необхідна. Гірше, коли штампуються інтереси, способи розваг, та й сам спосіб життя. По-справжньому сумно, коли нав’язуються уні-символи та уні-цінності. Адже найсмішніше і найобразливіше, що відбувається це з однієї причини, старої як світ. Хтось хоче заробити гроші. Можливості реклами пішли далеко вперед. Стало цілком реально нав’язувати що завгодно, до того ж цілком успішно. Потяг до мавпування — це зброя, яка вміло використовується проти його носіїв.
Якщо хоча б спробувати бути чесним із собою, то доведеться визнати, що «вороги» — це не рекламні бігборди, не ролики по ТВ, не дистриб’ютори, які обіцяють своїм товаром змінити ваше життя на краще. Головний ворог виглядає з люстерка і не хоче вірити, що не він живе, а його живуть. І що він цьому цілком не противиться, тому що не має часу і причини. Все вже вигадано іншими: і речі, і потреби, і цінності. Думати, аналізувати, винаходити своє — це складно і втомлює; треба ще переступити через лінь і страх невдачі. Тому що так легко догоджати лінощам і піддаватися страху. Так просто, виявляється, відпрацювати свій робочий чи навчальний час і приклеїтися до телевізора/кухні/комп’ютера на залишок вечора. І так день за днем проживати своє нічим не прикметне життя...
Можна за все життя так жодного разу і не замислитись: а що ж це означає — «жити красиво»? Бездумно запозичуючи чиєсь, є небезпека ніколи не навчитися створювати своє, не пізнати радості співтворчості. Але ж Господь створив людину здатною бачити, відчувати, цінувати красу і брати в ній участь, не залишаючись лише глядачем і тим більше — пасивним споживачем.