Найпростіше з покликанням: роби те, що тобі подобається, що вдається. Потрібність і гроші в цьому випадку ймовірні, але не гарантовані. Випускники, котрі стрункими лавами крокують в юристи і менеджери, маю підозру, роблять це не від надмірного покликання, а від бажання вписатись у систему, процвітати, відповідати стереотипу благополуччя. Про такий вибір життєвого шляху, а точніше, про відмову обирати за такими принципами каже своїй сестричці герой повісті Селінджера «Над прірвою в житі» Холден Колфілд.
— Назви, ким би тобі хотілося стати? Вченим чи там адвокатом?
— Бути адвокатом, мабуть, непогано, але така перспектива мене не приваблює. Розумієш, добре, коли адвокати намагаються врятувати життя невинним людям і таке інше. Та саме цього вони й не роблять. Коли стаєш адвокатом, то тільки збиваєш гроші, граєш у гольф та бридж, купляєш машини, п’єш мартіні й ходиш з таким виглядом, ніби ти — пуп землі. А крім того: навіть якби ти й намагався рятувати людям життя тощо, звідки б ти знав, задля чого це робиш — задля того, щоб справді врятувати людське життя, чи задля того, щоб стати справді знаменитим адвокатом, таким, якого в залі суду всі поплескують по плечу й вітають, коли кінчається якийсь розтриклятущий процес? Одне слово, як ото в дешевому кіно — репортери і вся ота мура. Хто знатиме, що ти робиш це від щирого серця? Все лихо в тому, що ніхто ж нічого не знатиме!
Мені хочеться продовжити розмову про те, скільки щирого і не щирого в нашому життєвому виборі, у наших успіхах, у тому місці й стані, які ми займаємо чи хочемо зайняти. Я сподіваюся, ніхто не сприйме ці роздуми як пропозицію принципово відмовитися від грошей, досягнень, а заразом і від справи.
Про невідступність, про причепливість марнославства багато можна прочитати у святоотецькій літературі, а приклади того, яке воно непривабливе, ми бачимо в літературі світській. Продовжу приклади із Селінджера. Є в його повісті епізод, коли Холден Колфілд заходить у ресторанчик, де грає блискучий і відомий піаніст Ерні.
«Була така тіснота, що в гардеробі не вистачало місця для пальт. Проте всередині стояла тиша — Ерні грав на роялі. Всі ніби чекали на диво Господнє, коли він сідав за рояль, чорт забирай! Не пригадую вже, яку саме мелодію він грав, коли я ввійшов, та хоч би що то було, а він усю музику споганив. Щось там тринькав-бринькав на верхніх октавах і взагалі виробляв на публіку таке, що мене аж занудило. А почули б ви оте ревище, коли він скінчив грати! Вас би, мабуть, стравило. Збіговисько просто шаленіло. Якби я був піаніст, я б зачинився в клозеті й бринькав собі до опупіння. Одне слово, коли Ерні дограв і всі заходилися, мов несамовиті, плескати, він, каналія, повернувся на своєму стільчику і відповів таким фальшиво-щирим поклоном. Так, мовби він не тільки класний піаніст, а й бозна-який щирий чоловік! Все це було чисте дурисвітство — такого сноба ще світ не бачив! Але мені чомусь стало його шкода, коли він підвівся з-за рояля. Я навіть не певен, чи він сам іще тямить, як грає — добре чи погано. А втім, тут не тільки його вина. Як на мене, тут винне й оте збіговисько надолобнів, що ляскало йому в долоні, — вони ж хоч кого зіпсують, їм тільки волю дай. Одне слово, на душі в мене знову зробилося так гнітюче, так тоскно, що я ледве не забрав пальто й не поїхав до свого готелю».
У Честертона є чудове есе, яке називається «Якби мені дали прочитати одну-єдину проповідь». У цьому есе він пише, що жоден гріх так не пропагується у теорії, як гординя. «Сотні мудреців повторюють без утоми про самоствердження; про те, що у дітей необхідно розвивати індивідуальність, якою б вона не була; про те, що будь-яка людина повинна добиватися успіху, а добившись, укріплювати свою владу над людьми; про те, як стати надлюдиною (подробиці у листі), і, нарешті, про те, як особливо виняткова надлюдина дивиться згори вниз на звичайних надлюдей, які так розмножилися в нашому дивному світі. Коротше кажучи, в теорії ми з усіх сил заохочуємо самозадоволення. Але не слід непокоїтися. На практиці, як і раніше, ми його не заохочуємо. Ні в клубі, ні в шинку не люблять гострих приступів самоствердження. Навіть найвишуканіше та наймодніше коло бачить надлюдину наскрізь і називає її найчастіше кретином».
У ліцеї я на кожному «останньому дзвінку» чую, як випускників закликають: «Ви наша майбутня еліта!» Мені легко собі уявити, як батьки спонукають своє чадо досягати успіхів у гонитві за місце під сонцем. Іноді мені здається, що ненависні мені розпухлі на весь всесвіт «конкурс» і «рейтинг» стали тепер новою та єдиною формою існування. Яка педрада, які батьківські збори почують зараз слова Льюіса про те, що стимулювати успіхи в навчанні за допомогою роздмухування в дитині гордості та «самоповаги» приблизно те саме, що лікувати пропасницю, натомість викликаючи рак? Знову мушу обмовитися, що я не закликаю до похмурого занудства. Треба охоче й щедро хвалити хорошу роботу школяра, самостійність думок та вчинків. Не варто лише нікого включати до всюдисущого і скрізь проникаючого змагання.
Я не люблю роман Павича «Хазарський словник», бо він є типовим проявом постмодернізму: це гра, позбавлена пошуку правди і краси, і тому вона не цікавіша, ніж сон, що його розповіла сусідка. Та є в цій книзі досить цікава сюжетна лінія. Один іконописець просив у вищих сил дар ідеально писати ікони і отримав цей дар. Але коли він дізнався, що той самий дар отримали решта іконописців, що всі пишуть не гірше, він сприйняв це як прокляття, кинув пензель і «відтоді не розписав навіть яйця». Якщо переказувати сюжет докладніше, то йому, лівші, при наділенні даром геніального іконописця було звелено писати правою рукою, а коли він порушив заборону, всі стали такими ж геніальними, і в даному тексті це рівносильно покаранню, бо серцем він просив не талант, а перевагу. Цим сюжетом можна користуватися як камертоном для того, щоб розібратися у самому собі. Спитайте себе і дайте чесну відповідь, чи хотіли б ви , щоб так само добре, як і ви (в реальності чи у ваших планах), училися, писали, складали програми, тлумачили закони, робили відкриття в науці, грали в теніс геть усі?
Можна займатися чим завгодно, але тільки не заради того, щоб бути «успішним» і «стильним».
Нещодавно я по-новому стала сприймати тему маленької людини в літературі. До неї належать у літературознавстві твори, присвячені непомітним, неуспішним людям. Відкрив цю тему Пушкін повістю «Станційний доглядач». Квінтесенція теми маленької людини — «Шинель» Гоголя. Тема продовжується у Достоєвського і багатьох інших, а сьогодні вона живе в чудових оповіданнях Тетяни Толстої: «Найлюбиміша», «Соня», «Петерс», «Вийшов місяць із туману».
Я завжди вважала, що Акакій Акакійович Башмачкін з «Шинелі» Гоголя, котрий був дещо лисуватий, дещо рябуватий, дещо підсліпуватий, котрий був настільки позбавлений талантів, що нічого не умів, окрім переписувати папери, викликає тепле почуття лише тому, що за його скаргою: "Облиште мене, навіщо ви мене ображаєте«,— чуються інші слова: «Я брат твій».
Те саме у Пушкіна. «Мідний вершник» здається мені ще красномовнішим прикладом. У ньому два рівноправні головні герої: Петро Перший та дрібний чиновник Євген, і рівно важливими є плани Петра прорубати вікно до Європи і плани Євгена отримати трохи більшу платню, одружитися, виростити дітей. Тема маленької людини утверджує дорогоцінність та безцінність кожного.
А от Юрій Норштейн, котрий робив геніальний мультфільм за «Шинеллю» Гоголя, обмовився у телевізійному інтерв’ю, що зовсім не своєю нікчемністю дорогий нам Акакій Акакійович. Норштейн не пояснив свою думку, а я, розмірковуючи над його словами, в темі маленької людини побачила світ радісної свободи від марнославства. Марнославство, як будь-який гріх, — хвороба. Отець Паїсій Святогорець порівнює гордість із коростою. А маленькі люди здорові: їм нічим марнославитись. Акакій Акакійович Норштейна зворушливий. Самотні невдахи Тетяни Толстої викликають теплий смуток. З ними відчуваємо дрімучу таємничу глибину життя, бездонність і дорогоцінність людини, відчуваємо, як близько беззахисна старість сусідить із беззахисним чудесним дитинством. Смирення прекрасне, навіть коли це смирення мимоволі. Тема маленької людини демонструє нам, наскільки душа важливіша за місце, і роль, і оцінку.
У «Пролозі на небесах» гетевського «Фауста», коли мова заходить про Фауста, Мефістофель питає:
— Він доктор?
— Він Мій раб, — відповідає Бог, незрівнянно підвищуючи значення життя Фауста.
