Користувач: sekirtseff (3698157)

Смайлики

Мистецтво ставити смайлики полягає в тому, що ставити їх треба одразу ж, як тільки всміхнувся. Тоді вони дійсно можуть претендувати на друкований еквівалент емоцій.

Але ж мене ніхто не бачить під час віртуального спілкування! А отже, ніхто й не перевірить справжність моєї «купюри». Виходить, зовсім не обов’язково стискати півтора десятки м’язів обличчя в усмішку, коли я набираю на клавіатурі заповітну комбінацію:-) І нехай мій співрозмовник думає, наївний, що я дійсно всміхнувся. Фальшивомонетники, превед!

Віртуальне спілкування в скайпах, аськах і всіляких інших мірандах — це запис роботи мозку, текстова енцифалограма. Міміка, жести, очі, інтонація відпочивають як непотрібні, як застарілі прибамбаси з минулого століття. Працюють лише мозок і пальці: чисте «умноє дєланіє»! «Як чується — так і пишеться», — помилуйте, це ж застаріло. «Як думається, так і пишеться» — ось девіз на злобу дня. «Стій, небезпечна зона! Робота мозку!»

Коли письменник пише, він перевтілюється у свого ліричного героя. Тому навіть те, що пишеться від першої особи, не означає автобіографію. Коли я спілкуюся в асьці, я теж перестаю бути собою і перетворююся на свого ліричного героя. Це відбувається автоматично, хочу я цього чи ні. І непомітно для мене самого. Більше того, мій співрозмовник теж стає в моїх очах іншою людиною.

Мій віртуальний ліричний герой високий і широкий плечима, в нього немає і близько окулярів, але є густий оксамитний голос, сталеві сірі очі, рішуче підборіддя, римський ніс і в’юнке темно-каштанове волосся. Він дотепний, але не вульгарний, іронічний, проте добрий, мудрий, однак не нудний, розмовляє зі швидкістю сто двадцять знаків на хвилину і пише каліграфічним почерком Times New Roman.

А якщо серйозно, то старі добрі знаки пунктуації все-таки куди виразніші за смайлики! Нічого тут не попишеш. Наприклад:

Я люблю тебе!

(Сильно. Одразу хочеться сказати: «Я тебе також».)

Я люблю тебе:-)

(Солодкувато. Для мильних опер згодиться, а може, це взагалі прикол такий новий?)

Або:

Пішов геть!

(Сильно. Треба вшиватися, бо ще перепаде!)

Пішов геть:-|

(Смішно. Плюшеве ведмежатко патичком погрожує.)

Або ще:

Ні, я все-таки не можу без тебе…

(Сильно. Три крапки — наче кулеметна черга по серцю.)

Ні, я все-таки не можу без тебе:-(

(А готувати, прати, бутерброди на роботу хто робити буде?)

«Старе, добре» часто виявляється безсилим перед «злобою дня». Але час лікує все, і настане день, коли теперішня «злоба дня» теж стане «старою та доброю». Коли-небудь смайлики поступляться місцем чомусь новому, іншому, і люди будуть згадувати ці дужечки з усмішкою: ах, як це було зворушливо та наївно… не те, що зараз, — понавигадували тут! :-(

Звичка

Ніколи не можна звикати до святині, друзів і коханої жінки. Якщо звикнеш, то плата, яку сплатив за них, буде вирахувана з тебе ще раз.

Щоразу, коли ти заспокоюєшся і, наповнивши серце надбаннями, починаєш чекати відсотків, говорячи: «Ну, це вже точно у мене в кишені», — в ній утворюється дірка розміром із твоє серце.

Ніколи не можна дозволяти собі звикати до того, що тобі дороге. Цукеркам простіше випасти з набитої кишені, і переповнений шлунок легше знудить.

Набагато краще бути голодним і щодня заново здобувати свої скарби: святиню, друзів, кохану жінку.

Ракета класу «мрія — ностальгія»

Що таке мрія? Це те, чого немає в моєму житті, але що може з’явитися в майбутньому. Це коли думаєш про те, що ще не трапилось, але може трапитися, наприклад, протягом року. Про місця, де я не бував, але можу побувати цього року. Про людей і речі, радощі і тривоги, які я можу пережити, наприклад, протягом року. Це переживання подій, які можуть і не відбутись, але вже відбулися в моїй уяві.

Що таке ностальгія? Це все те, що гукає тебе з минулого, — тіні, що живуть у тобі і лише тому не щезають остаточно. Це вперте бажання зберегти в пам’яті, не забути, не змити «злобою дня» враження минулих днів. Це бажання берегти сліди подій, що минули, як сліди гостей, що пішли: брудний посуд, розкидані подарунки, журнали, диски, попіл у квіткових вазонах, запах чужих парфумів, відлуння розмов і сміху. Це ниюче бажання берегти і плекати немитий посуд минулого. Це переживання подій, які вже відбулись, але переживаються ще і ще раз у моїй уяві.

Мрія — це ностальгія за майбутнім, а ностальгія — це мрія про минуле. Наступної миті, після того, як мрія стала реальністю, вона перетворюється на спогад. Життя пролітає над головою, як ракета класу «мрія-ностальгія». Кожна нова мрія — це зародок нового спогаду.

Скільки потрібно людей?

Скільки людей потрібно для життя середньостатистичній людині? Двоє батьків (це зрозуміло), дружина (це бажано), двоє дітей (краще для виховання), друг (два). А ще?

Тут, наприклад, так:

один знайомий механік із автосервіса;

один дільничний лікар, кілька знайомих хірургів (або краще одна зав. поліклінікою), одна знайома медсестра;

один знайомий в ЖЕКу;

один начальник (щоб давав зарплатню);

кілька колег по роботі (щоб перекладати на них те, що в тебе не виходить);

один сусід на поверсі (щоб придивлявся за квартирою під час відпустки) і один сусід зверху (щоби не заливав дорогий ремонт);

кілька приятелів за кордоном (щоб не зупинятися там у готелі, у разі чого);

один даїшник (краще майор);

один зав. якоюсь кафедрою в пристойному вузі (а краще три, щоби вибір був ширшим).

Всього набралося осіб п’ятнадцять. Але це за найскромнішими підрахунками! Раціональність у дії. А саме: пивних приятелів і кавових подружок викреслюємо, однокласників, які живуть в інших містах, викреслюємо, старих знайомих, приятелів, однокласників, одногрупників, інших одно- всіх мастей викреслюємо, всіх випадкових знайомих, попутників, всіх, хто лежав із нами в одній палаті, відпочивав в одному санаторії, їхав в одному купе, стояв в одній черзі, народився в одному пологовому будинку, живе на одній планеті — викреслюємо!

Так от, якщо не враховувати цих «зайвих», то за «найскромнішими підрахунками», мене хвилює існування принаймні п’ятнадцяти осіб. А скільки людей хвилюють Бога? За останніми даними — більше шести мільярдів. Невже Бог не скупиться в підрахунках?

Коли зручніше рахувати курчат?

Кажуть, восени… А може, 31 грудня? Напередодні дня народження? Чи щовечора? Наука замовчує, здоровий глузд посміюється, логіка розводить руками. Але рано чи пізно мені треба це зробити: курник потребує ревізії! Треба ж хоч колись струсити пилюку з власної сивої давнини!

Непомітно підкрадається час (найнепомітніша річ на світі) і перевертає в людині свій пісковий годинник. І ось, ще вчора я засинав із блаженною впевненістю, що все найголовніше попереду, а сьогодні я прокинувся з першою сивою думкою — все найголовніше вже в минулому. Час рахувати курчат. Спершу сивіють думки, потім — волосся.