Сім’я отця Анатолія Жураковського не була віруючою, і в дитинстві йому навряд чи багато говорили про Бога. Але коли серйозно захворів його молодший брат, восьмирічний Анатолій дав Господу обітницю простоювати на колінах усі доступні йому церковні служби. Попри те що брат все ж таки помер, вогонь віри в дитині не згас — потім він приходив у храм молитися за свою матір, хвору на туберкульоз, і поступово так звик до церкви, що вже не мислив свого життя поза її стінами. Коли хлопчику було 14 років, його сім’я переїжджає до Києва, де він незабаром зближується з В. В. Зеньковським, В. І. Екземплярським, П. П. Кудрявцевим і стає активним учасником Релігійно-філософського товариства.
1920 року, в розпал більшовицьких гонінь, отець Анатолій приймає священний сан. Майже одразу навколо нього збирається община — переважно молодь та інтелігенція, проблеми якої батюшка відчував особливо гостро, оскільки сам вийшов із цього середовища. Під його началом розгортається благодійна та освітня діяльність — допомагають бідним, вивчають богослужіння, займаються з дітьми, піклуються про ув’язнених; головною ж справою парафії, центром усього життя завжди залишається Літургія, до якої готувались із надзвичайною ревністю і благоговінням. Отець Анатолій прагнув створити общину, де Христос був би «не випадковим гостем, але де Йому належало б усе завжди й неподільно, де все було б пронизане Його променями, все світилося б Його іменем і наповнювалося Його благодаттю». «Життя общини, — писав він в іншому листі, — для мене дорожче мого особистого існування. А ще дорожче життя Церкви та її вічної святині. І хотілося б, щоб життя общини було повним, осмисленим, радісним, нерозривно пов’язаним із життям і муками всієї тяжко хворої, багатостраждальної Церкви...»
Діяльність общини не могла не привертати уваги властей: вона зазнала гонінь однією з перших і неодноразово вимушена була переходити з одного храму в інший. 1923 року отця Анатолія заарештовують і майже на два роки висилають у Краснококшайськ, де він практично щодня служить у домовій церкві, багато читає, пише. Повернення додому було нетривалим: у 1930-му, на Покрову, його заарештовують знову, цього разу засудивши до десяти років концтаборів. 3 грудня 1937 року він був розстріляний. У 1981 зарахований до лику новомучеників Руською Зарубіжною Церквою.
«Отрок» пропонує фрагменти зі щоденникових записів і листів батюшки, в яких він ділиться з нами своїм горінням серця, своєю живою вірою, своїм особистим досвідом богоспілкування. Його слова, сповнені гарячої любові до Бога і до людини, зворушують своєю глибокою щирістю і надихають на роботу над собою.
Одна з найбільших небезпек у духовному житті — це простір душі, життя за стихіями і за звичаями світу цього. Ми живемо, і дуже часто, «не оглядаючись», не вникаючи, не вдивляючись ні в себе, ні в людей навколо нас, живемо без внутрішнього контролю, як живеться. Добре, якщо в душі нашій уже багато добрих навичок, тоді життя тече по старих рейках, і ми не ризикуємо впасти в провалля. Але якщо душа наша хаотична, безладна, «без правил», тоді наша «неоглядність» тягне нас до загибелі. Щохвилини, щогодини — самоперевірка й самоаналіз тверезий, безпристрасний, не педантичний, але й не поверховий, — ось перше правило духовного життя. Тоді манливе, невизначене й примарне «завтра» не буде поглинати все найкраще в нашому духовному «я». Не сліпими, не із зав’язаними очима підемо ми вузькими й тернистими дорогами світу, — але з широко відкритим поглядом, озираючись, помічаючи всі провалля й безодні, але й усі квіти, всі радісні й пахучі трави, які будуть траплятися нам на життєвому шляху. «Пильнуйте й моліться, щоб не впасти у спокусу».
Головне — про Нього пам’ятати. У життєвій метушні, в гамі, шумі, у марноті про Нього, про Нього не забувайте, і тягтися, тягтися треба до Нього й відкривати душу Йому, всю цілком. Щоб Він близько був, ближче за тіло, ближче за все, — у цьому вся суть, це єдине на потребу.
Від цього смуток і холод душі, що від Нього відійшли, про Нього забули, адже, як і Серафим казав, диявол холодний, а Він гарячий, адже хто близько до Нього, той близько до вогню. Але вся наша істота розпалася, роздробилася. Ми не можемо зібрати себе, і навіть коли хочемо про Нього думати і Його відчувати, то думки розлітаються на всі боки, і почуття далекі від Нього. І ми, ми такі грішні, що нам думати про Нього важко...
Звісно, у кожного бувають різні думки, настрої, переживання. Зміна настроїв — це загальний закон, закон духовної хвилі, як каже Гоголь.
Хвилі радості змінюються хвилями смутку, хвилі піднесення — хвилями зневіри. Розвиток життя духу йде не по прямій, а по хвилястій лінії. І це закон. І треба змиритися, треба примиритися із цими змінами, не можна впадати через них у відчай і бунт.
Ось істинна мудрість — змиритися в мить зневіри, бо лише в цьому підкоренні, добровільному підкоренні психічного життя — віднаходиться свобода.
Щоб зрозуміти Ліствицю, треба в релігійному досвіді власному пережити той факт, що весь світ (і ми — як частина світу) у злі лежить і що все у світі «хіть плоті, хіть очей і гордість житейська»... У Ліствиці є багато матеріалу, який, мені здається, — для всіх. Це розбір психологічний окремих пристрастей і чеснот. Мені особисто ця книга допомагає розібратися в собі... Глибина цієї книги відкривається не одразу. У мене було три періоди — відхід від вузького шляху Ліствиці, протест проти її «холоду» й «жорстокості» і третій період — свідомого ставлення і направлення життя за Ліствицею. Тепер для мене ця книга — навзахідне світло, і крізь зовнішній холод пробивається для мене внутрішнє тепло. Той, хто плаче і знає скорботу й темряву аскези, — знає, за виразом Ліствиці, і «тихий сміх душі». Жінка, коли народжує, терпить скорботу, але після народження забуває про скорботу, тому що «народилася людина у світ»: так і подвижник Ліствиці через тяжкі й темні прохідні хащі аскези йде до світлих, повних сяєва вершин «безмовності» або до повного відчуття Бога і злиття з Ісусом. Через урвища і провалля — до зірок.
Я думаю, що християнська любов є благодать, або Бог у нас, або Царство Боже, або вічне життя, лише таке, що переливається, так би мовити, через край душі. Адже Христос д ає не лише життя, але й надлишок життя. Думаю ж, що у любові два шляхи: перший внутрішній — боротьба з внутрішнім егоїзмом, з відцентровими силами душі. Тут смирення — це перший крок, і він найпотрібніший для любові, адже смирення і є відмовою від власної особистості, а любов — це передача її іншому. Навіть думаю, що смирення — це внутрішня сторона любові, любов, як вона сама представлена для суб’єкта, звісно, якщо брати смирення в широкому значенні.
Другий шлях — шлях спілкування з людьми і чинення їм добра (про це гарно у Достоєвського... розмови Зосими з нервовою дамою) ... Лише б не засуджувати наших рідних. Ми не можемо їх засуджувати. Звісно, це так боляче, що вони з колиски не привели нас до Христа і люблять «моди», а не Христове багатство. Але... хіба вони винні у своєму невіданні? Вони ж самі перші стануть його жертвою. Хіба не досить того, що вони дали нам життя, і частково ж ціною свого життя! Адже для нас християнське життя є величезним благом, і за те, що це благо дане нам отцями, і за це благо ми маємо вічно дякувати їм і відплатити їм. Ми маємо навчити їх або молитвою привести їх до Христа.
Отже — два шляхи любові. Коли ж у смиренні зречетеся себе і благодаттю Христовою передасте себе ближнім, тоді безособистісну благодать Христову вже відчуєте як особистість, і Бога полюбите як Особистість.
Слова апостола про те, що «не можна любити Бога, не люблячи людину», можливо, треба так розуміти: лише коли ми полюбимо брата — відчуємо живу силу й красу особистості, тоді навчимося любити особистість загалом і полюбимо Бога як Особистість, бо інакше будемо любити не Бога, але Божественне в нас, як пантеїсти.
Життя — як мозаїчна картина. Її зміст, її внутрішній зміст або беззмістовність розкривається лише в загальній концепції, лише в цілому. Але це ціле втілюється лише за допомогою різноманіття камінців, і загальна краса залежить від краси окремих камінців...
Так і в житті. Життя хоча й визначається внутрішнім началом, але складається з маленького: із усмішок, із добрих і злих слів, із поглядів, із жартів, зі сліз, з маленьких крапель болю й радощів. Чому в цьому дрібному я такий тьмяний і сірий, непрозорий і безрадісний? І що я створю, якщо в мене в руках такий камінь? Мені хочеться все життя перетворити на богослужіння, де кожен крок, кожен рух був би благоліпним, запашним, світлим. Але знаю, що я ніщо, і молюся Ісусу.
Вибачте мені за дивний вираз, але і в релігії, і у ставленні до Ісуса можливий флірт, цей сурогат, який споганює, розтліває святиню любові. І релігію, і ставлення до Бога можна зробити джерелом особливих витончених насолод і задоволень, які відвертають від усього справжнього, серйозного, того, що зобов’язує, вимагає жертви.
Багато таких, що фліртують із Богом, і мало тих, хто обручився Йому, обіцяв вірність до смерті, вирішив іти за Агнцем усюди, куди б Він не повів... Усі думки, всі почуття, всю волю ви маєте вручати Йому, Кому ви обручилися. Ви маєте прагнути до того, щоб кожна частинка вашого єства, кожна мить вашого життя була сповнена Ним до країв. Вам потрібно лише віддатися Йому, лише Йому відкривати своє серце. Він Сам прийде і зробить усе, перетворить вас, наповнить Своїми пахощами, красою Лиця Свого. Але вам потрібне терпіння, серйозність. Будуть, можливо, дні й тижні скорботи, богозалишеності — терпіть. Треба навчитися не лише радіти Господом, але й терпіти за Господа. Перехід до нового порядку, до нового плану буття пов’язаний із розривом з усім старим, і цей розрив може бути дуже болісним.
Церква відкриває нам таємницю. Вона каже нам, що відтоді, як Бог воплотився і став Людиною і Син Божий став Сином Людським, людина не лише образ і подоба Божа, вона — молодший брат Христовий, член Його Тіла. Торкаючись ближнього, ми торкнемося незримо Христа. Кожна зустріч із людиною може й повинна стати молитвою і тайнодійством, зустріччю із Христом і зустріччю з Богом. «Церква — це Христос, — писав один із учителів Церкви, — коли припадаєш до колін братів, Христа торкаєшся, Христа молиш, коли вони проливають над тобою сльози, Христос страждає, Христос просить Отця»...
Таємниця обручення Христу через людину — це таємниця соборності, таємниця Церкви, таємниця християнської спільності, таємниця любові, таємниця православ’я. Через неї і в ній все життя стає Богоспілкуванням, молитвою, безперервною Літургією, вселенською Євхаристією.
Чи звертали ви увагу на те, що під час літургійного канону разом поминаються і грішні, і святі — пророки, апостоли, проповідники і всякий дух праведний, у вірі спочилий, і Пресвята Богородиця. Ось Вона почесніша від Херувимів і незрівнянно славніша від Серафимів, а під час Літургії поминаємося ми в одному ряду з Нею, ми всі разом в одному світі, і світ цей — Церква.
Отче наш, — кажемо ми. Якщо Отець — Він, чого ж нам боятися і тривожитися. «Нехай буде воля Його» тоді. Але в тому-то й річ, що ми не відчуваємо себе дітьми. Чужі ми, раби. «Твоє Царство, сила і слава», — промовляє священик. «Амінь», — відповідаємо ми. Але якщо «амінь», якщо Його царство і Його сила, тоді немає місця для тривоги.
Неміцне наше «амінь», от що... Читай Отче наш хоча б тричі на день, головне, — віддаватися Йому, як Отцю, віддаватися до кінця Його волі.
Працювати треба, працювати багато і, за можливості, нормально, розмірено. Норма, «лад» загалом потрібні в житті. Я розумію, що іноді відносини й вимоги життя можуть зламати норму, звісно, це так, але лише іноді, якщо ж відносини зовсім не збігаються з жодними нормами, не вкладаються в них — це «звісно» те, з чим потрібно боротися. Та якщо говорити правду, як часто те, що ламає норму й лад життя, — це зовсім не глибокі й зобов’язальні стосунки, а просто суєта і марнота...
Ми чомусь завжди в поняття «нормальний» вкладаємо значення якогось педантизму й дуже часто звичайну незібраність й розбурханість готові прийняти за «громокипучий кубок» справжнього життя. Є, звісно, норма і норма, лад і лад. Є норма й лад у німецькому розумінні, є в православному, святоотецькому, аскетичному. Про останній каже поет «Душа его возвысилась до строю. / Он стройно жил и стройно пел». Так і ти живи ладно й спи спокійно.
Сповідь має бути землетрусом для душі, душа має відчути всю мерзенність, загорітися бажанням оновлення... Бувають сповідники, які нібито довго й ретельно обдумують, але душа не задоволена, і не відчувається, що той, хто кається, стоїть перед лицем Божим, багато земного, людського. Ніби одна людина каже іншій про свої гріхи, про ближніх, схильна засудити їх. Але тут немає страшної таємниці, не відчувається, що людина стоїть перед лицем Бога; все людське, що не має безпосереднього стосунку до оцінки духовного життя, має бути відсутнім. Відчувається, що людина не усвідомлює, що вона перед лицем Бога, перед священиком, який не просто знайомий їй чоловік, а свідок, заступник усієї Церкви, перед якою грішник предстоїть.
Ми втрачаємо в житті роки, місяці, миті, найкращі миті сповіді. Як хочеться іноді повернути їх, але вони втрачені навіки, ці миті сповіді — такі дорогоцінні, що мають значення для духовного життя, для вічності. Страшно, що ці миті пройшли даремно, не принесли того плоду, який вони мали принести. Страшно втратити найбільш, найбільш відповідальне, більш важливе, ніж усе інше. Якщо що-небудь приносить користь для вічності, то лише ці хвилини покаяння.
Будемо готуватися до сповіді не зовнішнім чином — ходінням до церкви, постом, усе це також потрібне, але особливо потрібна духовна напруга, умне дíяння, яке має бути звершене перед лицем Христа, Отця Небесного... У себе в кімнаті, в годину вечора або вночі, стань на коліна, забудь про все, уяви собі, що ти говориш із Ним, як з другом, згадуй, кайся, моли... Коли душа прийде в трепет, іди до духівника, і тоді ти будеш сповідатися не лише у храмі, але й перед Небом. І те, що ти будеш говорити, матиме значення для всього Усесвіту.
