Цього року весь світ відзначає 150-річчя від дня народження Антона Павловича Чехова. Його твори до сьогодні викликають суперечки дослідників, а театральні режисери дарують глядачеві все нові й нові інтерпретації чехівських п’єс. Ключ до розуміння Чехова-письменника можна відшукати, зрозумівши Чехова як людину. Складно сказати, хто в Чехові був вище: людина чи художник. Його особистість була гармонійним цілим, в якому людина поставала невіддільною від художника, а художник — від людини.
Дві цитати з написаного Чеховим здаються мені певними скріпами, що поєднують його творчість і його життя. Одна з оповідання «Студент»: «Правда і краса завжди були головними в людському житті й взагалі на землі». Друга з оповідання «Аґрус»: «Треба, щоб за дверима кожної задоволеної, щасливої людини стояв хто-небудь із молоточком і постійно нагадував би стукотом, що є нещастя».
Окрім вісімнадцяти томів зібрання творів, таких творів, заради яких іноземці іноді вчать російську мову, Чехов залишив створену ним у рідному місті Таганрозі публічну бібліотеку, три школи, побудовані на власні кошти, десять тисяч власноруч заповнених карток перепису населення на острові Сахалін — острові каторжан, куди він поїхав сам, без примусу, з власного бажання, і вічно розквітлий сад біля свого останнього місця проживання в Ялті. Такий сад, досвід якого переймали інші: рослини в ньому були підібрані так, що цвітіння не припинялося цілий рік.
Школи від будував не від надлишку коштів, а від надміру совісності та небайдужості. Йому доводилося заради них залазити в борги. Садом у Ялті він займався, коли був тяжко хворий. Чехов вимушений був жити в Ялті, щоб сповільнити розвиток туберкульозу, або як тоді казали — «чахотки». На Сахалін він їздив, уже відчуваючи перші ознаки хвороби. І це через весь Сибір, до того ж чотириста верств на конях. Навіщо? Згодом він пояснив це так: «подорож — це безперервна піврічна праця, фізична й розумова, а для мене це необхідно, бо я хохол і став уже лінуватися. Треба себе «дресирувати».
Жити на межі можливостей було нормою для Чехова.
Саме напружуватися до межі можливостей не вміли так само щедро обдаровані брати Антона Павловича Олександр і Микола. Життєві історії трьох старших братів Чехових настільки повчальні, що хотілося б їх торкнутися, хоч Антон Павлович не схвалив би такого кроку.
Олександр Павлович був найстаршим у сім’ї і також був наділений літературним даром. Йому нічого не вартувало написати лист обсягом у 5-6 книжкових сторінок, сповнених гумору і влучних описів. Антон Павлович казав йому: «Зрозумій, якщо би ти так писав оповідання, як пишеш листи, то давно би став великою, величезною людиною». Але в Олександра Павловича не було волі, внутрішньої і зовнішньої дисципліни, щоб створити цілісний і закінчений твір, і він залишився літератором-середняком, газетним белетристом і не більше.
Микола Павлович був обдарованим художником. Заробляв потроху в ілюстрованих гумористичних журналах. Усе більше в жанрі малюнка з підписом. Міцно попивав. Антон Павлович пише про нього в листі: «Миколка дуркує, гине хороший, сильний, російський талант, гине ні за гріш...Ще рік-два — і пісня нашого художника вже проспівана. Він зітреться в натовпі портретних людей. Ти бачиш його теперішні роботи...Що він робить? Робить усе те, що вульгарне, копійчане, а між тим, у залі стоїть його розпочата чудова картина. Йому запропонували ілюструвати Достоєвського».
Саме в листі до брата Миколи знаходимо дуже цікаву програму самовиховання, запропоновану Антоном Павловичем. Він перераховує риси вихованої людини, серед яких: доброзичливість, м’якість, поступливість. Чехов пише, що виховані люди бояться брехні як вогню і не обманюють навіть у дрібницях, вони милосердні не лише до вбогих і котів, але й до власних батьків; вони не метушливі, їх не захоплюють фальшиві діаманти, знайомства зі знаменитостями; маючи в собі талант, вони жертвують заради нього спокоєм і задоволенням. Закінчується лист словами: «Тут необхідні безперервна денна й нічна праця, вічне читання, студіювання, воля. Тут дорогою є кожна година».
Сам Антон Павлович виконав запропоновану братові програму. І хочу звернути увагу на те, що виховав він себе не завдяки, а всупереч життєвим обставинам.
Батько його вибився в купці, мав у Таганрозі магазин колоніальних товарів. Ось як згадує Чехов дитинство в листі до брата: «Я прошу тебе згадати, що деспотизм і брехня занапастили молодість твоєї матері. Деспотизм і брехня понівечили наше дитинство до такої міри, що гидко і страшно згадувати. Згадай усі ті жахи й відразу, які ми відчували, коли батько під час обіду здіймав бучу через пересолений суп чи лаяв матір дурепою».
Чехов є прикладом прекрасної людської свободи. Його життя — аргумент проти тих багатьох, хто вважає, що людину творять обставини. Чехова не занапастило середовище. Більше того, він сам багато в чому перевиховав сім’ю власним життям. Батько збанкрутів, коли Антону було шістнадцять. І все своє подальше життя Чехов утримував матір, батька, сестру, жив із ними. Незважаючи на постійне безгрошів’я, не дуже просторі квартири, у домі Чехових завжди було багато гостей, котрі затримувалися надовго, студентів-медиків, молодих художників, літераторів, акторів...Весело й тепло було навколо Чехова. А під кінець життя, в Ялті, він міг сказати Буніну: «Я не грішив проти п’ятої заповіді».
Як не втішно писати про особистість Антона Павловича, хочеться торкнутися його книг. При тому, що весь пізній Чехов — про правду й красу і про людину з молоточком, особливе місце займає «Палата номер шість». У ній із нищівною і страшною силою утверджується думка про відповідальність людини за своє життя, за свою справу, за людей, які трапляються на її шляху. Це історія доктора, якого прислали в провінційне містечко очолити лікарню для бідних. Лікарня була в жахливому стані. Доктор Андрій Юхимович Рагін і міг, і повинен був налагоджувати порядок у довіреній йому лікарні, зокрема, у жахливій палаті номер шість — палаті для душевнохворих, брудній, страшній, де хворих жорстоко бив сторож Микита. Доктор Рагін не лише знав про цю палату, він симпатизував одному з хворих, тонкому і розумному чоловікові, котрий страждав на манію переслідування, і приходив побесідувати. Він не був черствим, але був лінивим, у ньому якась неповоротка важка душа, і він дозволяв підлеглим красти, підло хазяйнувати за своєю спиною, і кінець-кінцем його, здорового, назвали божевільним, щоб заволодіти його місцем. І ось доктор опинився в палаті номер шість, але вже таким самим безправним пацієнтом. Він стукає у двері, вимагає, щоб його випустили.
«Сторож Микита швидко відкрив двері, грубо, обома руками й коліном підштовхнув Андрія Юхимовича, потім розмахнувся і вдарив його кулаком по обличчю. Андрію Юхимовичу здалося, що величезна солона хвиля накрила його з головою і потягнула до ліжка; насправді в роті було солоно, напевно, із зубів пішла кров. Він, наче сподіваючись випливти, замахав руками і схопився за чиєсь ліжко, і в цей час відчув, що Микита двічі вдарив його у спину.
Голосно скрикнув Іван Дмитрович. Певно, і його били.
Потім усе стихло. Рідке місячне світло лилося крізь грати, і на підлозі лежала тінь, схожа на сіть. Було страшно. Андрій Юхимович ліг і затаїв подих; він із жахом чекав, що його вдарять ще раз. Наче хтось узяв серп, встромив у нього й кілька разів повернув у грудях і кишках. Від болю він вкусив подушку і зціпив зуби, і раптом в голові його, серед хаосу, промайнула страшна й нестерпна думка, що такий самий біль повинні були відчувати роками, кожного дня ці люди, що здавалися тепер у місячному світлі чорними тінями. Як могло статися, що впродовж більш ніж двадцяти років він не знав і не хотів знати цього? Він не знав, не мав поняття про біль, значить, він не винен, але совість, така ж незговірлива й груба, як Микита, змусила його похолонути від потилиці до п’ят...»
Поряд із чехівським текстом будь-які розмови про нього будуть уже дріб’язковими. Будемо вдячні йому й за те, як він писав, і за те, що він писав, і за те, як він жив.
