Люди, які могли стати видатними, але не стали.

Є така серія книг – «Життя видатних людей», «ЖВЛ». Це зібрання життєписів визначних учених, науковців, державних діячів. Вони стали видатними, тому що успішно реалізували свої таланти та здібності. Але в житті трапляється й таке, що видатні люди – помітні, визначні, обдаровані – виявляються пустоцвітами, не досягають нічого, крім саморуйнування.

Таланти в землю

Прабатьки людства були створені безпосередньо Богом, за Його власним образом і подобою. Можна тільки уявляти собі, якими були Адам і Єва, якими талантами наділив їх Творець.

Печать гріха назавжди спотворила й образ, і спосіб життя людини. Проте щедрість Господа в момент творіння світу була такою, що й зараз ми народжуємося з різноманітними талантами й задатками.

Хтось старанно розвиває свої здібності, а хтось, як у біблійній притчі, закопує талант у землю (Мф. 25,18), обмінює на сумнівні втіхи й скороминущі радості. Трапляється, що в результаті у землю закопують і безжурних марнотратців талантів.

Розповім три історії про людей, яких знав. Кожен із них був по-своєму обдарованим, незвичайним, чимось відзначався або хотів відзначатися. Про таких кажуть: «Далеко піде», - або мовчки їм заздрять. Але ніхто з них далеко не пішов; ні війна, ні хвороба, ні чужа воля – вони згубили себе самі.

Тарзан

Був у мене знайомий. Він жив на дніпровському острові, працював дачним сторожем. Острови в пониззях Дніпра – це справжні джунглі, на зразок Амазонії. Дачі простягаються уздовж берега вузькою смугою, а потім на кілометри – непролазні драговини (або болота), непрохідні ліси й очерети, не позначені на картах озера й річки. Це – плавні.

Отож, він був Тарзаном плавнів, повелителем риб, птахів, звірів і дачниць. Він і схожий був на Тарзана – мускулястий, засмаглий, довге заплутане волосся, ясно-сині очі. У чому б він не вийшов на берег, завжди здавалося, що на ньому настегенна пов’язка зі шкіри леопарда й намисто із зубів того ж хижака. Куди б він не дивився, здавалося, що він прицілюється.

Інший дачник на своїй дачі – наче інопланетянин: він перечіпається за всі коріняччя, його жалять усі комахи й кусають навіть сумирні їжаки й вужі, а його посіви й насадження не родять. Що й казати – городянин, інтелігент… З Тарзаном ці витівки природи не проходили: він був її повним володарем, забирав у неї все, що йому було треба. Не він пристосовувався до природи, а вона догідливо набувала необхідної йому форми.

Але наш Тарзан товаришував з алкоголем. Можна сказати, вони були нерозлучними. Мені доводилося пити з ним під яскравими південними зірками; здавалося, що горілка робить Тарзана справді всемогутнім, його очі починали світитися в темряві, а волосся розвивалося навколо голови, ніби він нісся, осяяний місячним світлом, верхівками дерев, ледве торкаючись гілок…

Минуло небагато років, і від Тарзана залишилася бліда тінь. Він зщулився, померхнув, потьмарився, очі втратили свій несамовитий блакитний блиск, риси обличчя склалися в невиразну маску, яку мають усі алкоголіки. А потім він помер.

Андрійко

Саме так він про себе казав – у третій особі, зменшувано-пестливо. Але в цій лінгвістичній відчуженості від себе не було самоіронії – чим ближче ми знайомилися, тим ясніше проступала надзвичайна поблажливість до своїх слабкостей і бажань. Вона його зрештою і згубила.

Андрійко виокремлювався з натовпу відразу ж, у прямому значенні. Він прагнув бути поза натовпом, але в той же час поблизу – так сильно він потребував глядачів і слухачів. Йому несамовито хотілося бути обожнюваним, завжди знаходитися в полі зору. Й Андрійко привертав до себе увагу – будь-якими засобами. Величезною колекцією сумнівних анекдотів, власними вдалими й невдалими дотепами й пантомімами, специфічною лексикою (фенею, переважно), нестандартними, але ретельно завченими жестами й рухами, епатажними звичками. Наприклад, він часто зупинявся у вестибюлі нашого корпусу, де навчалися студенти-юристи, і серед натовпу байдуже перераховував товсту пачку різнокольорових купюр.

Жвавий і гнучкий розум, добра пам'ять і миттєва реакція могли б допомогти йому стати хорошим юристом. Але Андрійко мав якісь свої примарні цілі. З часом його дотепи й сентенції стали все частіше повторюватися, набридлі всім, його одинока антреприза вже не приносила колишнього успіху. Але вийти за межі власного образу, старанно створеного ще в школі, він не хотів. А може, вже й не міг; адже думка, наче кінь, назавжди запам’ятовує одного разу пройдений шлях і може вийти до нових обріїв тільки ціною докладання великих зусиль…

Можливо, його прагнення бути помітним пояснювалося маленьким зростом? Він справді був усім до плеча, але при цьому мав вигляд досить екзотичний: дуже смуглявий, обличчя вузьке, з різкими, навіть загостреними рисами. Люди часто нагадують тих чи інших тварин – його зовнішність можна було назвати тільки зміїною. Схожість доповнювали також миттєві й невловимі переходи-перетікання з однієї точки простору в іншу.

Захоплений справою виділення з натовпу, Андрій навчався погано. Вже до третього курсу його відставання від навчання переросло в прірву – він почав губитися серед людей, постійно заглиблених у нові факти й закономірності. Він одразу ж утратив інтерес до університету як такого, тому що університет не був уже сценою, на якій Андрійко міг когось вразити. Він почав шукати собі нових шанувальників.

Його нову компанію ніяк не можна було охарактеризувати. Зовсім нічим не цікаві хлопці, з невиразною зовнішністю, які зливалися зі стіною. Дивитися на них прямо було неможливо – вони постійно опинялися на самому краї поля зору, залишаючи дуже непевне враження. Коли ми зустрічали Андрійка, вони мовчки стояли, наче якийсь фон, нечіткі й розпливчасті, ніби відокремлені від нас напівпрозорою завісою.

Потім я дізнався, що ці хлопці – наркомани. Андрійко також почав вживати цю гидоту. Наркотики – це зовсім інше життя, зі своєю культурою, тому його розмови стали для нас зовсім незрозумілі, окрім тих випадків, коли в його нещасній голові раптом починала крутитися заїжджена платівка навіки завчених жартів й анекдотів.

Закінчилося це як у трагічному кіно – Андрійко загинув, кинувшись під колеса поїзда.

Букініст

Він був найвищим у нашому класі, та й у школі, напевно. Веселий, добрий хлопчик, дуже допитливий, він дивним чином поєднував пристрасну любов до читання з досить-таки посереднім навчанням. А книжки він читав захоплено: Верн, Дюма, Скотт – ось його улюблені автори, йому подобалися пригоди й романтика.

Ці книги, як і загалом добрі книги в радянський час, були дефіцитом. Розшукати їх можна було в знайомих, у бібліотеках або в магазинах «Букініст».

Він обрав «Букініст» - оскільки ні в знайомих, ні в бібліотеках не було таких скарбів. Але книги – гарні, чудові книги – були досить дорогими, 25-50 рублів, за тих часів справжнє багатство.

Звідки на самому початку 80-х школяру взяти гроші? У батьків, наприклад; але його батьки хтозна-коли розійшлися, а мати не могла собі дозволити такі витрати. – Назбирати. – Але якого тут треба нелюдського терпіння, адже вони стоять там, за склом, товстенні томи, із золотими та срібними літерами на корінцях! – Заробити. – Мабуть, що так; у нашому місті тоді ще працювали заводи, і нас, хлопчаків, навіть брали туди, щоправда, як «допомогу нашим шефам». Як зараз пам’ятаю, по вісім годин ми збирали частини карданних валів для вантажівок, а весь цей час за спиною оглушливо ахав гігантський прес з поетичною назвою «Аїда». Десь за три дні з’являвся автоматизм, за тиждень загоювалися порізи й подряпини, одноманітна робота й рівний оглушний шум гіпнотизували, і ти працював, як у напівсні, як робот, бездумно й безтямно. За місяць не хотілося вже ні читати, ні думати…

Отож, ситуація була дуже складною для людини п’ятнадцяти років. І він з нею не впорався – почав красти книги в «Букіністі». Не завадив навіть його зріст; він виявився таким вправним спеціалістом, що швидко став володарем розкішної, прямо-таки чарівної бібліотеки…

Наші вчинки залишаються з нами. Вони жалять нашу совість, змушують розкаятися, а якщо каяття, яке очищує, не приходить, вони починають розростатися, як лишай, як цвіль, як проказа. Очевидно, з ним трапилось останнє; не врятували його від напасті, що руйнувала зсередини, ні Айвенго, ні лорд Гленарван, ні Д’Артаньян. Останній раз, коли ми зустрілися, він з усієї сили намагався якомога швидше піти в армію, щоб не потрапити під слідство у справі щодо крадіжок у кафе, де він працював кухарем. Більше я його не бачив.

Епілог

Якщо дивитися на своє життя, здоров’я та здібності як на такі, що цілком і сповна нам належать, то легко можна переконатися у своєму праві ними розпоряджатися за своїм розсудом. Розсуд моїх знайомих, як він їх не тішив, не дав добрих плодів. Усе з ними трапилося як у притчі про таланти: якщо людина мала щось і не використала на добру справу, то не тільки нічого не придбала, але й своє загубила: кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має (Мф. 25,29).

Можна скільки завгодно боротися з алкоголізмом, наркоманією та іншими згубними пристрастями, а результату не буде. Можна закликати людей бути чесними, справедливими, добрими, кидаючи слова на вітер. Можна страшними промовами таврувати всі хвороби століття й навіть кидати хворих на них до в’язниць, концтаборів та лікарень, доки не обезлюдніють міста й села. Марність цих зусиль можна пояснити тільки тим, що зусилля ці ґрунтуються на хибному уявленні про світобудову. Забираючи в наркомана шприц, в алкоголіка пляшку – що їм пропонують натомість? Нічого, крім неминучої, тільки більш пізньої смерті. Але ж ніщо так не штовхає назад до дурману, як відсутність смислу. Так, може, треба нарешті дати людям смисл? Можливо, люди, які з дитинства пізнали іншу світобудову, – світобудову, в якій є Любов, - зможуть знайти в ній своє місце?

Не знаю, як склалося б життя Тарзана, Андрійка чи Букініста, якби вони були віруючими, церковними людьми. Але в чому я впевнений – їхнє життя склалося б по-іншому, інакше, краще: Бог ідеже хощет, побіждається єстества чин: творит бо, єлика хощет (Великий канон Андрія Критського, пісня 4). А ще хочеться вірити, що я нічим не міг їм допомогти…