Мої студентські спогади про Швецію — це суміш юних років, романтизму і безтурботності щодо хліба насущного. Тоді шведська реальність здавалася мені ідеальною, і я мріяла пожити там якомога довше. А то й лишитися назавжди. Але, як виявилось, і рожеві окуляри здатні змінювати колір. П’ять років потому я вже оцінювала все за іншим принципом: чи хотіла б я, щоб тут виросла моя донька?

Минулого року я нарешті повернулася до Швеції. Хай ненадовго, а лише на відпустку з маленькою дочкою, але саме повернулася. Там я навчалась, і з тих пір вважаю цю скандинавську країну своєю студентською батьківщиною. А студент — це хай і не місцевий житель, але вже й не турист. Від поділяє з аборигенами не лише «розкручені» туристичні радощі, але змушений зносити і місцеві труднощі. Наприклад, студент насолоджується чистими вулицями точно так само, як турист. А от платить за вивезення сміття зовсім як місцевий мешканець!

Рай для студентів

Все-таки комунізм побудувати можна. І навіть в окремо взятій країні. Шведи з цим завданням цілком упоралися. Тепер у них — не життя, а казка. Щоправда, не для всіх, а лише для молодих. Швеція любить свою молодь: безкоштовно вчить її та лікує. Пропонує гроші з будь-якого приводу. Тут студентам платять бонуси за кожну успішну сесію. На більшість товарів і послуг є дві ціни — звичайна і студентська. Що можна купити в нас на двадцять доларів — і так відомо, а от юний швед за ці гроші зможе полетіти до Амстердама економ-класом. До речі, і назад повернутися також! З такими цінами, п’ятсот-шістсот доларів стипендії — дуже непогані гроші. Можна не лише їсти-пити-платити за гуртожиток, але й дозволити собі розкіш типу басейну, нових джинсів і модної зачіски.

Молоді шведи цінують свою фінансову незалежність, але сприймають її як належне. Кажуть, що це в інтересах держави — з юності привчати своїх громадян до самостійного життя. А якщо це потрібно державі — хай вона і платить.

Взагалі то, стипендія є студентською позикою, і її доведеться віддавати — у вигляді податку з майбутньої зарплати. Але податок цей невеликий і для кишені необтяжливий. А якщо раптом станеться, що до пенсійного віку громадянин не встиг розплатитися за безтурботну молодість — держава прощає йому борг.

В цієї системи є цікавий побічний ефект. Питання «ким бути?» не вирішується одразу після гімназії раз і назавжди. Багато шведів віддають перевагу можливості спробувати себе в кількох «амплуа» перш ніж зрозуміють, чого ж їм дійсно хочеться. В студентах можна «ходити» десятиліттями — рік повчитися на фізика-ядерщика, пару років — на психолога, а потім раптом усвідомити, що твоє справжнє покликання — це кулінарне мистецтво!

Після першого курсу з нашої групи «випало» п’ять осіб, які розчарувалися в обраній спеціальності. Та й під час цього приїзду, зустрівшись із колишніми однокурсниками, я дізналася, що деякі все ще успішно гризуть граніт науки на різних факультетах.

Шведська родина

Еге ж, так і хочеться процитувати стару радянську пісню: «Молодим усюди в нас дорога». А от що із шаною до старих? А «старі», тобто батьки, втрачають право наставляти рідних дітей, щойно ті «перебираються» під опіку держави.

Молодь вважає (і заявляє про це на кожному кроці!), що оскільки батьки не витрачають на них гроші, то і радити, як їм жити, — не мають права. За жодних обставин. Пам’ятаю, як одна дівчина не змогла одразу відповісти, чи поїде вона разом із усіма на екскурсію в сусідню країну. Їй треба було переконатися, що батьки не проти. Зазначу, що вона, хоча вже і шведка за паспортом, походила з родини східно-європейських емігрантів. Решта студентів почали активно обурюватись: адже не батьки будуть платити за поїздку, то які ж у них можуть бути заперечення?

Звичка ні від кого не залежати перетворюється на потребу, без якої шведи вже не уявляють собі нормального життя. Може бути тому так багато пар, котрі прожили разом довгі роки, навіть виростили дітей, і чути не хочуть про офіційний шлюб. А більшість старих, які пережили супутника і лишилися на самоті, надають перевагу притулкам для людей похилого віку. Шведи сприймають ці заклади як неминучий «антураж» старості, як певне логічне завершення ланцюжка «дитсадок — школа — власний дім — притулок для людей похилого віку». Ось що сказала з цього приводу моя шведська подружка: «Але ж не обурюються малюки в яслах, що за ними доглядають професійні няні! Просто вік у них такий».

Північ — не південь

Я дуже скоро зрозуміла, що шведи поділяються не лише на молодих і старих, але ще й на північних і південних. Обидва види — несамовиті географічні патріоти своїх широт, а щирий патріотизм — заразне почуття! Я вчилася в Норланді — недалеко від Полярного кола — тому точно знаю, що північ краща за південь за всіма параметрами. Мешканці півночі скромно називають себе справжніми нащадками вікінгів, а всіх, хто живе нижче за Стокгольм, дражнять «південними шмарклями». Вважають, що люди на півдні — інші: більш зайняті, байдужіші один до одного і до природи. Словом, не скандинави, а звичайні європейці! Не знаю, як з приводу особливостей менталітету — але те, що південні міста брудніші за північні, це точно.

Норландці страшенно пишаються своїм кліматом, де півроку — зима, та ще й така, яку ми бачили лише в радянських мультиках про Новий рік: ялинки, сніг, олені та північне сяйво. Тому там усі просто обожнюють зимові види спорту і довгі походи з привалами. Пам’ятаю, як у найперший сніговий вихідний мій клас рвонув у ліс на лижах на чолі з деканом факультету. Півдня ми йшли і співали мужніх пісень, а решту часу — копали снігові хатинки для ночівлі. Спершу рили довжелезний коридор у сніговій товщі, потім — розширювали його до розмірів крихітної кімнатки, де може вміститися троє осіб. Спати в таких норах — тепло і зручно, особливо, якщо на ніч можна заспівати ще кілька героїчних пісень на три голоси!

Негеографічні координати

Все ж є дещо, чим об’єднані шведи в єдину націю. Всі — і молоді, і старі; і північні, і південні. Це не паспорт і не місце проживання, а національні риси характеру.

Наприклад, відома шведська законослухняність — зовсім не загальноєвропейський феномен. Адже курять голландці всюди, навіть у дитячій зоні Макдоналдса, струшуючи попіл у милі такі скляночки з вушками Міккі Мауса. А французи щедро посипають сміттям прекрасні паризькі тротуари і хвацько їздять на червоне світло. Зовсім інша річ — шведи. Вони законослухняні десь на генетичному рівні. Шведу просто на думку не спаде паркуватися в непризначеному місці чи намагатися купити горілку до виповнення двадцяти. Спершу мене це дратувало. Ну справді, навіщо пристібатися ременями безпеки в міжміському автобусі, який буде їхати всю ніч? Як спати в «прив’язаному» стані? Але автобус не зрушить із місця, доки хоч один пасажир ігнорує власну безпеку. Або навіщо автомобілю переповзати перехрестя в безлюдній сільській місцевості черепашачим кроком, якщо навколо на багато миль — ні душі?

Оцінити шведську дисциплінованість належно я змогла, лише приїхавши сюди з дитиною. Ну до чого ж усе-таки чудово, що можна без остраху відпустити трирічного малюка гуляти в двір, знаючи, що машина, яка проїжджатиме поряд, нізащо не перевищить «черепашачий» бар’єр!

А ще я абсолютно не згодна з поширеною думкою, що в західній Європі кожний живе лише для себе, не звертаючи уваги на проблеми ближніх. Може, шведи в цьому плані — виняток, та це напрочуд привітна нація. З найперших днів навчання я була оточена турботою своїх однокурсників. Вони робили все можливе, щоб єдина серед них іноземна студентка якомога швидше інтегрувалася в їх рідне суспільство. Допомагали вчити мову, їздили зі мною в поліклініку, а на перших порах навіть проводжали додому, щоб я не заблукала! Шведська дружба також схожа на нашу — і душевні одкровення за чашкою кави на тему «він мене не кохає», і грошей «до понеділка» один одному позичають.

Всьому свій швед

І знову не обійтися без протиставлень. Виявляється, що швед у будній день і у вихідний — це теж дві різні людини! Потрапивши вперше на суботню дискотеку, я була вражена: невже можна так багато пити?! І невже це ті ж люди — мої одногрупники, спокійні флегматичні скандинави?! Літри пива, ріки сидру, відверті танці… Це — стандартна дискотечна картинка. І «гуляють» там не маргінали, не наркомани, а звичайні громадяни — добропорядні шведи.

Може, це теж один із виявів національної законослухняності? Тобто з понеділка по п’ятницю ми працюємо, до роботи ставимося відповідально, і тому не п’ємо. А в суботу нам належить чинити неподобства (в рамках закону, звісно). Що не заборонено — те дозволено?

Алкоголь і його наслідки також суворо регламентовані! Випивку в Швеції так запросто не купиш — місця знати треба! Ніякого алкоголю в супермаркетах. Для цього є спеціальна державна крамниця. Спиртні напої продають лише там. В нашому містечку вона була всього одна — і це на десять тисяч мешканців. У будні магазин працює до п’ятої вечора. Тому купити пива, щоб розслабитися після роботи не вийде. Йдіть у бар і платіть потрійну ціну! Доводиться «затарюватися» на вихідних. Суботні черги розтягуються кілометра на півтора. Знайомий учитель історії пояснив мені, що всі ці незручності — результати державної боротьби з алкоголізмом. Швеція дуже страждала від пиятики аж до восьмидесятих років, у чому деякі історики схильні звинувачувати ще Другу Світову. Мовляв, поки решта Європи воювала, шведи ниділи в своєму нейтралітеті. З нудьги почали пити. Ну, і захопилися… Тепер вимушені лікуватися чергами. Чи є в цьому поясненні доля істини — не знаю, але черги бачила на власні очі.

Шведи — взагалі великі любителі порозмірковувати на історичні теми. Книг з історії — море. А головне — їх тут читають! В одній книгарні я навіть бачила працю під назвою «Полтава. Чи могло бути інакше?». Книжку я не купила. Але мені також цікаво: могло чи не могло? А головне, якби тоді сталося інакше — чи жили б ми зараз по-шведськи?

Боюся, що з нашим «державним» щастям ми б отримали в спадок не п’ятсот доларів стипендії, а лише кілометрову чергу за пивом.

Чи хотіла б я жити у Швеції? Студенткою мене влаштовувало все. Та й літня відпустка з донькою виявилася казковою тільки першого тижня. А потім все стало на місце після одного простого і природнього питання трирічної Марусі: «Мама, сьогодні неділя. Ми в храм до Причастя підемо?» Мені довелося пояснювати їй, що тут немає православних храмів. Точніше, є, але лише в трьох містах, та й літургію там служать раз на місяць. У відповідь — подив: «А як же вони там усі вміщаються?»