Скільки є у світі прекрасних слів! Спробуємо на хвилину забути про Символ Віри та про слова любовних зізнань. Звернімо увагу на чудовий вираз «не знаю». Господь — свідок, я не брешу, коли кажу про його красу. Він не менш прекрасний, ніж переможний вигук «Еврика!».
Від людини, яка запевняє, що вона знає все, треба тікати, як від прокаженого. І навпаки, людина, яка покірливо говорить: «Я цього не знаю», — приємна. Вона навіть гарна в цей момент, незалежно від рис обличчя, статі або віку.
Одна людина кричить, що може відповісти на всі питання, і до неї збігається натовп, який найчастіше не має жодних серйозних питань. Інша каже, що це перевищує її розуміння — і саме з такою людиною виникає бажання спілкуватися. Вона усвідомлює головне — обмеження власного розуміння.
Незнання рятує. Ось в акваріумі плаває рибка. Вона, по суті, перебуває в тюрмі. За нею постійно хтось байдужо спостерігає. Якби рибка усвідомлювала своє приниження, вона би відмовилася від їжі й за два дні спливла би черевом доверху, мертва від образи та дозвільних поглядів. Замість цього, вона плаває за одним і тим самим маршрутом, наближається до скла у відповідь на стук нігтя, і по ній видно, що вона — не людина. Свідоме страждання — не її чаша.
Ми також трішечки в тюрмі, і за нами також спостерігають. І не трішечки. Проте ми цього не знаємо, не відчуваємо, і тому буваємо щасливі та безтурботні.
Я, наприклад, не знаю, про що думає мій сусід у маршрутному таксі. Та якби мені стало це відомо, чи зміг би я спокійно їхати з ним поруч? Хіба простягали б ми один одному руки, якби все знали один про одного? Риторичне запитання. Не простягали б. Ми б ненавиділи один одного, погребували б своїм сусідством. Заповідь про любов передбачає якесь божественне незнання таємниці людини, а також відсутність бажання цю таємницю збагнути. Ось чому любов до грішника, що не згасає від вигляду його гріхів, є більш високою та дивовижною, ніж воскресіння з мертвих.
Наше незнання — такий же подарунок від Бога, як і наші відносні знання й уміння. З цієї світлотіні, зі складних поєднань «знаю — не знаю» утворюється краса людського світу. Хай говорять, що світ не чорно-білий, що він складається з багатьох відтінків. Але все ж таки чорно-білі фотографії більш рельєфні та соковиті. Вони краще схоплюють мить та відображають життя. Яскраві кольори — це лубок і поштова листівка, надіслані на Різдво без найменшої віри в Бога, Котрий воплотився. Чорний і білий кольори з різноманіттям відтінків — це правдиве й зовсім не одноманітне життя. Й одна зі сторін складної чорно-білої правди — складне поєднання «знаю — не знаю».
Знаю, наприклад, що помру, проте не знаю — коли. Навіть не хочу знати, щоб цим воістину убивчим знанням не отруїти радість новизни й свободи творчої поведінки. Знаю, що грішний, проте не знаю наскільки, тому що не я собі суддя, і не за мною слова виправдання чи засудження. Я багато знаю, і ще більше не знаю. Моє незнання робить мене щасливим не менше, ніж інтелектуальний екстаз, народжений вирішеним питанням або ж новою осягнутою думкою. Я відмовляюся від бажання знати все. Хочу бути рибкою, яка щасливо плаває в нікчемному, проте достатньому просторі акваріуму. Тільки я хочу бути рибкою, що молиться. Хочу бути Гамлетом, який пізнає Всесвіт з малесенької шкаралупи, але не боїться нічних кошмарів.
Не потрібно гордості. Не потрібно й зайвого пафосу. Навіть відлітаючи в космос і повертаючись, людина не повинна говорити: «Я підкорила космос». Ти, людина, просто встромила свій цікавий ніс у новий світ, і тебе, дурня, там стерпіли. Я завжди знизував плечима, коли чув із вуст моряків чи альпіністів, що вони «підкорили» море чи вершину гори. Ти заліз високо й щасливо спустився донизу. Ти все ще живий, а вершина як стояла, так і стоїть. І немає жодних гарантій, що наступного разу тобі поталанить знову залізти на ту ж саму вершину. Звідки ж пафос підкорення?
Може, ти підкорив себе, свій страх, свою лінь? Тоді це зовсім інша справа. Це і є шлях. На цьому шляху перемоги славніші й необхідніші. Світ зовнішній пізнається зсередини. Величезність зовнішнього світу блідне перед глибиною внутрішнього. І таємниць там більше.
Сарана зжерла посіви пшениці, але так і не пізнала пшеницю. Жадібний розум загарбника сп’янів від зовнішніх успіхів. Це не назавжди, я вас запевняю. Якщо розум не змириться і в кличному відмінку не звернеться до Бога — Господи! — все дуже зміниться, не на радість для гордого дослідника.
Може трапитися, що людина захоче пити, та води не буде. Замість справжньої води дзюркотливої, іскристої, прохолодної, залишиться тільки формула води. Вона, ця формула, нікого не напоїть. Вона тільки роздратує того, хто її знає. Так роздратовує хімічний склад хліба, написаний на папері й запропонований голодній людині замість справжнього окрайця. Це безсилля та роздратування від помилкових успіхів — перспектива всіляких гордих знань. Вода в той день спраги й голоду буде тільки в риби. Або в того, яка хоча б трішечки схожий на рибу — тобто задоволений маленьким простором і щасливий всередині нього, бо не бажає проковтнути своїм жадібним розумом увесь Всесвіт.
